Одним із головних викликів для влади й всього суспільства на 2024 рік – питання соціальної (не)справедливості. Тому що ми досягли такого рівня нерівності і перебуваємо в таких несприятливих умовах, що це вже не питання моралі, порядності чи економічного росту. Це питання національної безпеки - поляризоване суспільство легко стає жертвою ворожих маніпуляцій, а «дім розділений не встоїть». Візьмімо, приміром, Закарпаття, де на сесії сільської ради депутат підірвав гранати. На перший погляд, подальша реакція була правильною – подію назвали терактом, завели справу, саму демонстрацію відео з місця події засудили. Все згідно з інструкціями, за якими і про самогубства не пишуть, щоб не «підбадьорювати» інших схильних до суїциду. Але що далі? Якісь глибші висновки і офіційні коментарі? Це ж не міський божевільний кинув камінь у вітрину магазину. А така розмова є дуже потрібною, тим більше, що історію, при бажанні, можна причепурити до рівня сучасного Робіна Гуда чи Олекси Довбуша. І що важливіше – вона ідеально лягає в канву схожих подій останнього часу. Практично одночасно з трагічним інцидентом на Закарпатті з’явилося відео, на якому багаторічний депутат Київради, патріот і просто казково багата людина «захищає київський бюджет від війни». Бо міста, мовляв, мають право жити нормальним життям, а війна – справа держави. Невідомо, якому генію спало на думку порівняти закарпатського «слугу народу» з київським «єс-івцем», бо ідеологією тут пахнути просто не може, але вийшло явно не на користь останнього. Далі з’являється новина про суддю Тандира, котрий переїхав на смерть нацгвардійця на блок-пості під час комендантської години. Суддя, виявляється, оперативно розлучився з дружиною і вивів свої статки (нажиті непосильною працею, очевидно) з-під загрози арешту та конфіскації. Якщо почали з Закарпаття, то як не згадати відносно свіжу історію про малолітніх ґвалтівників у Верхніх Воротах. А ще ж були мажори, які організовували «п’яні вечірки» в Києві. Одному з цих «блогерів» шоумен Юрій Ткач недавно вів весілля, а не «проводи» в тюрму. Ну і раз зайшла мова за весілля – то пам’ятаємо і славне «прокурорське весілля». Нареченому, до речі, зараз висунули якісь звинувачення, але про «справедливість» теж говорити поки що рано, тепер він «волонтер». Це все свіжі випадки, з яких хочеш – не хочеш, а формується загальна картина. В якій гранати на сесії сільради не виглядають аж такими вже неприродними. І не лише тому, що війна, і що посттравматичний синдром та доступність боєприпасів. Справа не в низькій правовій культурі, про яку завжди голосять, коли вже припече. А в доступі до правосуддя чи до прийняття рішень для тих, в кого нема грошей чи зв’язків. Тобто в тій таки соціальній несправедливості. Дійсно, хто б міг подумати, що в країні двох Майданів і тривалої війни існує суспільний запит на такі «дурниці». Ще й з потужним бекграундом у вигляді освіти та виховання на базі опришків Олекси Довбуша та гайдамаків Гонти й Залізняка. До слова, це досить парадоксально, бо кожного, хто за справедливість в стилі Довбуша, можна назвати комунякою московським - і народ закриває очі на знак згоди. Однак, такі протилежності часто уживаються в одній і тій самій голові. Запит на справедливість є й буде, і якщо його ігнорувати, то він нікуди не подінеться, просто в результаті може «позривати гайки». У Росії, тут треба віддати належне їхньому режиму, всіх незгідних просто випустили або вичавили за кордон, перед тим посадивши найбільш активних і амбітних. У нас так не буде. Більш того, країна, власне кажучи, і тримається на тих, кому потрібна справедливість, хто незгідний, активний та амбітний. Тому не варто користуватися тим, що більшість цих людей сьогодні зайняті війною, волонтеркою та іншими корисними справами. Дивно, але навіть зараз не приходить в голови політикам та чиновникам вищої ліги проста думка, що замість промовляти заготовки про реформи та «несвідомий народ», пасувало б для початку просто приструнити своїх. Не леліяти й не толерувати хабарників, а донести до підлеглих елементарне правило – хто буде шикувати та привертати непотрібну увагу під час війни, буде вигнаний з «корупційного раю» як людина, що тягне колектив на дно. Натомість вірні кадри у нас цінуються, їм прощають все. Суди, митниця і навіть автосалони працюють в довоєнному режимі. А значить нам, простим посполитим, варто кожному індивідуально зайнятись питаннями власної безпеки й думати на два кроки наперед. Щоб принаймні не опинитися в одній кімнаті з гранатами, які готові вибухнути. Ну а далі цим скористається кримінал і росіяни. Було. Проходили. Якщо під час війни несправедливість є демонстративною, конфлікт неминучий. Просто зараз ті, у кого нема грошей і зв’язків, легше можуть знайти потрібні «аргументи». Це колись на знущання в стилі «пишіть скаргу» можна було покладатись хіба що на розголос в медіа. Зараз все простіше і страшніше. А що буде, коли кваліфікація «теракт» перестане сприйматися різко негативно, коли вчорашні терористи почнуть перетворюватися на завтрашніх героїв? Це як з мостами чи метрополітеном. Ніби ще є ресурс, і хочеться дотягнути до наступного виборчого циклу без капітальних ремонтів, але рано чи пізно аварія трапиться. В цьому сенсі гранати, які вибухнули на сесії сільради в Закарпатській області, можна вважати і бойовими, і сигнальними. Вони сигналізують суспільству, що вже дійсно пора щось змінювати по суті, а не лише по формі. Назар Кісь, IQ-аналітика Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA