Наприкінці листопада Фонд Віктора Пінчука оголосив, що 90 істориків втілюватимуть проєкт «Українська історія: глобальна ініціатива». Анонс натякає на щось масштабне, писане «широкими мазками» - щоб привернути увагу до України та її минулого, актуалізувати українське питання в цивілізованому академічному світі. І покращити чийсь прогресивно-олігархічний імідж, куди ж без цього. Без сумніву, буде цікаво. Адже ще до оголошення деталей і навіть до публікації переліку цих 90 істориків почалися жваві дискусії на тему «олігархи відомо якої національності за допомогою істориків-лібералів взялися за переписування української історії». Так, ніби «переписування історії» - не перманентний процес: від редагування літописів і до вирваних сторінок радянської енциклопедії. Та що там далеко ходити – якщо типовий пострадянський історик має більше, ніж 30 років стажу, а зараз позиціонує себе як неймовірного націоналіста, можна бути майже впевненим, що тепер він стоїть далеко не на початкових ідеологічних позиціях. Тому що в Радянському Союзі бандерівців-істориків, як і сексу, не було. Зі здобуттям незалежності, що логічно, «всі переробилися – людей не впізнаєш», як співали класики. Спала полуда з очей, люди нарешті змогли дихати вільно і писати те, що думають. Але на цьому, на жаль, не зупинилося. З кожною зміною влади дихалося все вільніше і вільніше, погляди та переконання адаптувалися до актуальних замовлень. І пішло-поїхало. За Кучми зійшла зірка таких знакових «істориків» загальнодержавного рівня як Табачник і Литвин. Вони строчили свої праці в неймовірному темпі, і кожна була актуальнішою за попередню, кожна потрапляла в канву «багатовекторності». За Ющенка відбувся поворот в право, який зайшов настільки далеко, що під кінець каденції залишилась лише канонічна Оунівська версія минулого. Але за впровадження політики пам’яті стосовно Голодомору Віктору Андрійовичу варто дякувати, без іронії. Янукович «вернув все взад», а потім взагалі почав просувати чисто російський варіант «побєдобєсія» з «дідами», «катюшами» і рештою гидоти тоді ще прото-рашизму. Після цього, вже за Порошенка, відбулося те саме, що й за Ющенка. Тільки ще більш жорстко завʼязане на виборчу агітацію. А потім «прогресивна спільнота» посміялася з президента Зеленського з його питанням «хто я?», яке тепер резонно ставлять історики Снайдер, Плохій та Грицак. І тепер це звучить не так кумедно. То був загальнонаціональний рівень, можна сказати – тло. А в таких масштабних процесах, як, наприклад, і в декомунізації, губляться або свідомо ховаються персональні історії. При чому виходить дивовижна штука – всі були антикомуністами, але функціонувала комуністична система. Львівський університет підтримував помаранчевий Майдан – а почесного доктора вирішили присвоїти Василю Кременю. Люди, які зараз вважаються дисидентами, працювали «за комуни» не кочегарами, а істориками. Це теж було б цікаве дослідження, але на таке ніякий Пінчук грошей ніколи не дасть. На фоні масового зацікавлення минулим в країні розвивався і ринок «вписування себе в історію». Кожен поважаючий себе діяч, бізнесмен, важливий чиновник чи «олігарх місцевого розливу» зобов’язаний мати не лише правильну біографію і сторінку у Вікіпедії, але й достойну родинну історію. Як свого часу батько Медведчука, наприклад (сарказм). Але і це ще не кінець, бо набивши руку на переписуванні давнішого минулого, можна було братися і за зовсім свіжі події. Так суспільству почали розказувати, членів якої партії найбільше загинуло на Майдані. Хто насправді вів за собою воїнів. Хто домовлявся з ворогами, а хто удавав, що домовлявся, а насправді обманював їх, проклятих. Згодом перейшли й на події АТО / ООС / повномасштабного вторгнення. Якщо подивитися «єдиний марафон» та медіаресурси Порошенка й Фіали, можна побачити три різні варіанти не те що минулого, а й сьогодення. Тобто вже зараз іде підготовка до того, щоб розповісти населенню «як було насправді». І це ми навіть не розглядаємо відвертих колаборантів, в яких взагалі «альтернативна історія». З цього всього може скластися хибне уявлення, що справа завжди в грошах та владі. І що переписувачі історії – виключно цинічні беземоційні маніпулятори. Це не так. Варто зважати й на людську психологію. Бо людина, як відомо, завжди знайде собі виправдання. Колишня еліта налаштує свою пам’ять так, щоб бути принаймні у своїй уяві «державними діячами», а не казнокрадами. І завжди знайдеться вікова категорія, для якої ті часи були «золотою добою», коли не боліли коліна, ще не випали зуби та взагалі було ого-го… Тому проблема адаптації незручного минулого так, щоб було психологічно комфортно – вічна. Максимум, що можна хотіти – це те, щоб минуле і чиїсь долі не експлуатували аж так цинічно, як це роблять зараз. А от те, що для написання нової, актуальної версії українського минулого вирішили просто обійти такі структури як Академія Наук, Міністерство освіти й так далі – це черговий дзвіночок системі. Не вірять олігархи в те, що можна покращити свій імідж з їх допомогою. Дисертацію «захистити» чи в аспірантурі «повчитися» у воєнний час – це будь ласка, це можна. А так щоб на міжнародному рівні похвалитися – тут уже треба шукати фахівців на індивідуальному рівні. Позитив ще й в тому, що приходить практика відмивати імідж не лише розписами храмів, туалетами в школах і спортивними секціями, але й підтримкою науки. Може, колись собі таке дозволять і «бізнесмени» меншого калібру, тоді й «інститутам» та «університетам» щось перепаде. Назар Кісь, IQ-аналітика Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA