Згідно з нещодавніми соціологічними опитуваннями, 60% українців готові відкласти вступ до Європейського Союзу, якщо в процесі переговорів про цей вступ потрібно буде відстоювати національні інтереси. Солідно. Можна лише вітати таку зрілість і самовпевненість. Якби не два «але». Перше – про сам вступ говорити ще, м’яко кажучи, ранувато. А по-друге, для початку вартувало б навчитися відрізняти національні інтереси від інтересів олігархічних груп або звичайних популістів-пройдисвітів. А з цим у нас, як показала навіть свіжа історія про «блокування українського зерна», великі проблеми. Зріле і впевнене у своїх силах суспільство могло б принаймні поцікавитися, чи не осів у процесі «зернового конфлікту» валютний виторг на офшорних рахунках. А це значить, що варто поговорити про те, що ми розуміємо під терміном «національні інтереси». Щоб, коли дійде мова до переговорів з Європейським Союзом, не витрачати часу на пустопорожню балаканину і захист офшорних бізнесменів. Гроші Заходу, в тому числі й допомога від ЄС, це завжди не лише про гроші. Тут не можна, як з росіянами чи китайцями – взяти суму, вкрасти половину, борг перекласти на населення, недобудований об’єкт віддати кредиторам, а самому «перейти в опозицію». Тому «кошти ЄС», про які вже почали говорити наші «державні будівничі» різних калібрів, будуть йти в парі з вимогами, умовами, практиками, які мінімізують їх неефективне освоєння. Звісно, що це не так цікаво для чиновників, і нема нічого дивного, що знайдуться політики, які вважатимуть такий підхід національним приниженням. І народ повірить. Бо «прокурорські весілля» - не принизливо, а коли кажуть «не вкради» - принизливо. Знайдуться і ті, що прикриватимуться подвигом українського солдата. Ми ж усі українці, як відомо, тому нема чого всіляким євробюрократам, які гальмують передачу Україні зброї, перевіряти представника героїчного українського народу. Такою буде генеральна лінія «нашої оборони». І на перших порах, підозрюю, це може навіть спрацювати, тому найбільш нечистоплотні діячі крутитимуть фондами з подвійним ентузіазмом, прикриваючись чужими смертями та каліцтвами. Тим часом з суспільної уваги може випасти той факт, що європейські процедури, норми і правила – це те, що нам потрібно не менше, ніж європейські гроші. Це дуже незручно для корупціонерів, але дуже добре для платників податків. І чиновникам в кабінетах не треба від них відмахуватися під тим приводом, що серед українців багато героїв на фронті. Чи буде в цьому наш «національний інтерес»? Навряд. Із «захистом вітчизняного виробника» ситуація буде схожою, хоча і не настільки очевидною. Складність ситуації полягає в тому, що євробюрократи - теж не світила науки чи менеджменту, і теж не безсрібники. Сила бюрократії – в її інструкціях. А коли нема інструкцій, починається дика дичина. Для країни, яка воює, інструкцій точно нема. А ті, що є, легко розбиваються об наші реалії. Інша складність: європейський досвід це не завжди про успіх. Якщо ми візьмемо за еталон Грецію, то в Європі швидше закінчаться євро, ніж в нас розпочнуться трансформації. І наші чиновники, це сто відсотків, не пропустять нагоди сказати «а он греки як крали - і нічого». Це була «лірика», а тепер про «фізику». Останнім часом частіше говорять про інституційність. Це вже добре, бо наша «політична культура» передбачає, що кожна нова влада (на національному рівні, на рівні області, міста чи громади) починає свою діяльність з чистого листа. «Все погане ми забудемо, відтепер заживемо по-новому». Як в таких умовах працювати з європейськими інституціями? І з ким працювати, якщо кожні два тижні когось «приймають» правоохоронні органи? І може виявитися, що спільні міжнародні проекти залишилися на тому ноутбуці, який забрав з собою звільнений працівник, член «попередньої команди»… Але повернімося до «національної гордості». Свіжий перл Владіміра Путіна про Александра Невського – це якраз воно. Гроші, безпека, права людини – все це дурниці порівняно з можливістю плекати свої «національні особливості» в їхній збоченій формі. Зрозуміло, що Путін це озвучив, оскільки йому треба обґрунтувати своє плазування перед Пекіном. Бо якщо «святий» князь колись плазував, то для сучасного диктатора це теж прийнятно і навіть почесно. Але ж і в нас трапляються діячі, які своє бажання красти з бюджету можуть загорнути в такі ж патріотичні шати. Автор – Назар Кісь, «IQ-аналітика» Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA