Треба одразу розпочати з основних причин, які призвели до трагедії 7 жовтня, коли бойовики палестинського ісламістського руху ХАМАС здійснили терористичний напад на Ізраїль. Без розуміння причин і факторів, які обумовили цей теракт, неможливо зрозуміти сутність конфлікту та його наслідки для регіону. Перша причина — наявність постійно тліючого і неврегульованого конфлікту між євреями та палестинськими арабами. Попри те, що пройшло вже 75 років з початку арабо-ізраїльського конфлікту, ситуація все ще лишається небезпечною і напруженою. Характер конфлікту, звісно, змінився: Ізраїль вже давно не воює з арабськими державами, які прагнуть «скинути його в море». Більше того, частина арабських країн навіть визнала Ізраїль, а більшість давно змирилися з фактом його існування та необхідністю де-факто будувати з ним взаємовідносини, навіть попри неврегульованість палестинського питання. Єдині країни, які вороже ставляться до Ізраїлю – Ліван, Сирія, Ірак – перебувають у поганому стані і не мають сил, щоб якось протистояти своєму противнику. Мирний процес, який мав призвести до створення незалежної Держави Палестина в кордонах 1967 року, вже понад 40 років перебуває у замороженій стадії. Остання спроба його відновити у 1990-х-2000-х провалилася, і ізраїльські політичні еліти в якийсь момент перестали сприймати мирні переговори як щось необхідне та пріоритетне для себе. Відсутність бодай-якихось переговорів призвела до «заболочування» конфлікту: палестинські араби на своїх територіях варилися у власному соку, напруження у відносинах між ними і євреями зростало, а політична ситуація поступово, протягом років, загострювалася, у тому числі через продовження Ізраїлем політики заселення окупованих палестинських земель на Західному березі р. Йордан, що створювало додаткове напруження і спорадичні спалахи насильства та зіткнень між євреями і арабами. Будь-який конфлікт, якщо він не вирішений, і лишається у підвішеному стані, має тенденцію вибухвати рано чи пізно, оскільки створює атмосферу постійного напруження і ресентименту, який періодично відтворюється на цьому токсичному фоні. Друга причина — безпрецедентне соціальне та політичне напруження на палестинських територіях протягом останніх декількох років. Будь-хто, хто слідкував за ситуацією на палестинських територіях, міг очікувати спалаху насильства в останні роки. На жаль, це було неминуче. Питання було лише в тому, коли і у якій формі це станеться. Міжнародні ЗМІ дуже мало уваги приділяють цій темі. Зазвичай, вона з’являється на перших шпальтах лише коли рівень насильства стає масштабним і призводить до великої кількості жертв. Утім, за останні 3 роки ситуація на палестинських територіях послідовно погіршувалася, і перші симптоми майбутньої війни проявлялися у вигляді малих та, здавалося б, ізольованих інцидентів. Ось деякі з них: спалах антиізраїльських протестів на Західному березі у жовтні 2020 року після смерті 18-річного хлопця від рук ізраїльських силовиків, невдала спроба провести перші за 15 років вибори у Палестинській автономії навесні 2020 року, масові протести палестинців проти виселення арабської родини у Єрусалимі у травні 2021 року, які призвели до короткої війни між ХАМАС та Ізраїлем, взаємні обстріли між ХАМАС та Ізраїлем у січні 2022 року, зіткнення між євреями та арабами на Храмовій горі в Єрусалимі у квітні 2022 року, загибель відомої палестинської журналістки телеканалу Al-Jazeera Ширін Абу Акля у травні 2022 року, прихід до влади праворадикального уряду Нетаньяху у червні 2022 року, ескалація між ХАМАС та Ізраїлем у серпні 2022 року, антитерористична операція Ізраїлю у місті Наблус на Західному березі у лютому 2023 року, криваві збройні зіткнення між ізраїльськими військовими та палестинцями у Дженіні у червні-липні 2023 року тощо. У березні 2023 року катарське видання Middle East Eye опублікувало результати соцопитування населення на палестинських територіях, яке добре показує, наскільки вибухонебезпечною була ситуація. Згідно з ним, 61% респондентів зазначили, що очікують нову інтифаду (повстання) проти Ізраїлю, 68% вітають появу нових палестинських воєнізованих формувань на території Західного берега р. Йордан, 52% вважають, що крах Палестинської адміністрації на чолі з Махмудом Аббасом буде в їхніх інтересах, 70% вважають, що ізраїльські антитерористичні рейди на палестинських територіях призведуть лише до зростання насильства проти ізраїльтян. Третя причина — спроба змінити характер палестинського питання і пріоритетність його врегулювання. Ізраїльський уряд Біньяміна Нетаньяху, у який входять праві та праворадикальні політичні сили, ставився до палестинського питання як до проблеми, якої фактично немає, або яка вже вирішена. Сам Нетаньяху, і особливо його нинішні союзники по коаліції, завжди позиціонував себе як жорсткого політика, який виступає проти поступок палестинцям і за продовження політики заселення їхніх земель на окупованих територіях Західного берега. По великому рахунку, за останні десятки років Ізраїлю вдалося не допустити створення Палестинської держави, уникнути територіальних поступок палестинцям, припинити переговори та відсунути питання палестинців на другий план. Більша частина безпекових питань вирішувалася за рахунок ситуативного партнерства з керівництвом Палестинської автономії на чолі з Махмудом Аббасом, який допомагав Ізраїлю придушувати ісламістів, які були його політичними конкурентами, а в обмін на це Ізраїль не заважав Аббасу керувати анклавом і не блокував їхню економіку та торгівлю. Починаючи з 2018 року, ситуація різко змінилася, коли адміністрації Дональда Трампа вдалося вмовити декілька арабських держав визнати Ізраїль, але при цьому не вимагати жодних поступок у палестинському питанні, як це було раніше. Підписання відповідних угод з лідерами ОАЕ, Бахрейну та Марокко, вочевидь, переконало ізраїльські еліти у тому, що палестинське питання більше не є важливим для арабських правителів, і що його можна відсунути на другий план, і розвивати стосунки з арабами без огляду на питання Палестини. Для радикалізованої частини палестинців це створило екзистенційну загрозу: їхнє питання та їхні вимоги могли просто зникнути, і питання Палестини ніколи не було б вирішене. Відтак, те, що починалося як тристоронні домовленості між США, Ізраїлем та частиною арабських держав, завершилося створенням такого балансу сил, який, на думку бойовиків ХАМАС, потрібно було терміново розвертати. Четверта причина — розширення політичного розриву між палестинськими та ізраїльськими елітами. Окремо на ситуацію вплинув вакуум політичного впливу та авторитету на палестинських територіях. Палестинська адміністрація на чолі з Махмудом Аббасом давно втратила легітимність в очах місцевого населення. У свої 87 років, Аббас відмовляється поступатися владою іншим кандидатам, а його команда не давала можливості розвивати альтернативні політичні проекти. Зрештою, це призвело до того, що в умовах відсутності нормальної конкуренції та альтернатив, почала зростати популярність радикалів, включаючи ісламістів ХАМАС. У той же час, в Ізраїлі влада складалася з міністрів, які не були зацікавлені у переговорах з палестинцями, а деякі з них навіть робили агресивні провокаційні заяви, які лише збурювали суспільство, і погіршували загальний фон ізраїльсько-палестинських стосунків. П’ята причина — регіональна проксі-війна між Ізраїлем та Іраном. Не секрет, що ХАМАС – угруповання, яке багато років отримує підтримку з боку Ірану. Тегеран використовує їх як інструмент непрямої війни з Ізраїлем, яка триває між ними понад 20 років. Очевидно, що Іран був зацікавлений у тому, щоб повернути палестинське питання на порядок денний, і змусити арабські держави заморозити переговори про визнання Ізраїлю, адже це могло в теорії призвести до формування антиіранської коаліції у регіоні під егідою США. Відтак, напад ХАМАС на Ізраїль 7 жовтня можна розглядати як частину цієї регіональної війни між Ізраїлем та Іраном. 10 днів триває війна між Ізраїлем та ХАМАС. Бойовики час від часу обстрілюють територію Ізраїлю. Натомість, ізраїльська авіація продовжує бомбити сектор Гази, знищуючи щільну житлову забудову, що призводить до величезної кількості жертв серед мирного населення. Ізраїльська влада готується до проведення наземної військової операції з метою звільнення заручників та знищення основної інфраструктури ХАМАС та їхніх лідерів. На даний момент позиції зовнішніх гравців виглядають таким чином: У США та Європі підтримують Ізраїль та його право на самооборону, в тому числі у вигляді масштабних бомбардувань сектору Гази. Однак Вашингтон та Брюссель не бажають ескалації конфлікту до війни регіональних масштабів, наприклад, якщо війна вийде за межі Гази та зачепить сусідні Сирію, Єгипет, Йорданію та Ліван, а отже призведе до конфронтації із Іраном. Це могло б призвести до дестабілізації регіону, зростання цін на енергоносії та нових хвиль біженців з Близького Сходу. Саме тому США та Європа намагаються локалізувати конфлікт, у тому числі переконуючи Ізраїль обмежувати авіаудари по Газі та можливу військову операцію в анклаві, а може навіть і відкласти її. Арабські монархії Затоки на чолі з Саудівською Аравією стали на пропалестинську позицію, і закликають до деескалації, припинення бомбардувань Гази та перемир’я. Вони не хочуть дестабілізації регіону в результаті війни, а також не можуть ігнорувати палестинське питання. Навіть ті правители, які не підтримують ХАМАС у Газі, розуміють, що питання прав палестинських арабів є дуже чутливим для населення, і тому не поспішають ставати на бік Ізраїлю. Вони б хотіли швидкого завершення конфлікту, уникнення нових хвиль палестинських біженців і врегулювання конфлікту шляхом створення Держави Палестина. Це, на їхню думку, дозволить уникнути регіоналізації війни, задоволення потреб палестинців, послаблення впливу Ірану на ці території, а також дасть можливість продовжити розвивати стосунки з Ізраїлем. Такої ж позиції дотримуються Єгипет, Туреччина та Йорданія. Різниця у тому, що вони хочуть бути ключовими посередниками у врегулюванні конфлікту, щоб покращити свою репутацію серед «арабської вулиці». Крім того, Єгипет та Йорданія хочуть уникнути нової хвилі біженців з Гази, оскільки бояться загострення гуманітарних проблем і соціально-економічного напруження у себе в країнах. Йорданія, зокрема, дуже боїться напливу нових біженців, оскільки вони можуть дестабілізувати політичну ситуацію в країні, де понад 60% населення є нащадками палестинських біженців або ідентифікують себе як палестинці. Більше того, соціально-економічна ситуація в Йорданії складна, і країна не може дозволити собі прийняти більше біженців. На території Йорданії вже проживають 1,5 мільйона біженців з Іраку та стільки ж з Сирії. В Єгипті подібні проблеми, пов’язані з нестабільною соціально-економічною та фінансовою ситуацією, наявністю сотен тисяч біженців з Сирії, загрозою зростання тероризму та виборами президента, які мають пройти у грудні цього року. По суті, головна боротьба, яка зараз розгортається навколо Гази та Ізраїлю – це боротьба за статус ключового посередника у переговорах Ізраїлю та палестинців. Протягом десятиліть головним посередником в близькосхідному мирному процесі (ізраїльсько-палестинські та ізраїльсько-арабські переговори) були США. Основними комунікаторами також виступали Єгипет та Йорданія, дві країни, які першими підписали мирний договір з Ізраїлем, а відтак мали з ним повноцінні зв’язки та могли допомагати вести переговори з палестинськими угрупованнями, чи то ХАМАС у Газі, чи то ФАТХ на Західному березі. Але за останні 10 років США втратили моральну та політичну перевагу у регіоні, а араби перестали сприймати Вашингтон як нейтральну сторону, особливо після правління Дональда Трампа у 2017-2021 роках. На тлі ескалації між Ізраїлем та ХАМАС, статус посередника дуже хочуть отримати Туреччина, Катар, Саудівська Аравія та ОАЕ, потіснивши Йорданію та Єгипет, які виявилися неготовими до бойових дій і нині не можуть вмовити сторони сісти за стіл переговорів. Нарешті, варто зупинитися на Україні Одразу скажу: ситуація в Ізраїлі не призведе до відволікання уваги країн ЄС і НАТО від України. По-перше, міжнародна політика так не працює. Криза в одному місці не призводить автоматично до повної переорієнтації уваги та ресурсів країн від іншої кризи. Дипломатія та політика здатна діяти в умовах постійної динаміки, якими характеризуються міжнародні відносини. Медіа-увага, безперечно, постійно змінює фокус з однієї «гарячої теми» на іншу, залежно від того, що сталося у світі. Але не варто ототожнювати логіку діяльності медіа з логікою міжнародної політики. По-друге, у США та союзників вистачає ресурсів на те, щоб допомагати і Україні, і Ізраїлю. З початку війни з Росією у 2022 році, США витратили на Україну майже 100 млрд доларів, що дуже мало порівняно з їхнім військовим бюджетом. Ізраїль є самодостатньою державою, і не потребує такого рівня допомоги, як ми. Зрештою, Ізраїль не є настільки критично залежним від США, як Україна, адже в Ізраїлю є функціонуюча та сильна економіка, власне складне виробництво, доступ на світові ринки та невеликі потреби, порівняно з конвенційною війною, яку веде Україна. По-третє, увага світових ЗМІ до України почала падати ще наприкінці минулого року, і це нормально. Насправді, не варто тішити себе ілюзіями про те, що війна в Україні лишається ледь не епіцентром світової уваги щодня з 2022 року. Будь-яка велика криза – війна, природній катаклізм, політична криза, вибори тощо – живе у медійному просторі недовго, бо журналісти схильні переключатися на інші теми, а люди в різних країнах так чи інакше опікуються своїми справами більше, аніж зовнішніми. Україна не є виключенням. Падіння уваги до України як топ-теми світових ЗМІ спостерігається з кінця 2022 року, якщо не раніше, і це не є аномалією. Люди та світ звикають до війни, і починають сприймати її як буденність, особливо якщо вона затягується і переходить у стан позиційної. Сам по собі цей факт не означає, що про нас неодмінно забудуть. Він означає, що нам буде складніше утримувати увагу світу до себе, але не більше того. Втім, ризики для нас дійсно існують. Якщо війна Ізраїлю та ХАМАС вийде за межі сектору Гази, і призведе до регіональної війни, це матиме негативні наслідки для регіону, і для Європи. Регіональна війна із залученням Ірану, Лівану, Сирії потенційно може дестабілізувати енергетичні ринки, призвести до зростання цін на нафту, загальмувати процес зменшення залежності ЄС від російських енергоносіїв за рахунок Близького Сходу, а також збільшити ризики у сфері безпеки та нелегальної міграції для ЄС. Така ситуація може призвести до збільшення кількості прихильників заморозки війни в Україні у зв’язку з необхідністю стабілізувати ситуацію у суміжних з Європою регіонах. Більше того, нинішня ситуація поляризує позиції міжнародної спільноти, ставлячи Україну перед складним і непотрібним вибором: підтримувати Ізраїль і ризикувати втратою підтримки арабів або навпаки, в якийсь момент приєднатися до критики дій ізраїльських військових (особливо коли кількість жертв в Газі стане критично високою), і ризикувати втратити нормальні відносини з Ізраїлем. Це може підірвати наші зусилля з покращення відносин з не-західними країнами Африки та Близького Сходу, більшість з яких критикують Ізраїль та займають пропалестинську позицію (це ж стосується деяких мусульманських країн Азії, таких як Малайзія, Індонезія, Пакистан, Бангладеш). Іншими словами, нам вигідно, щоб війна між Ізраїлем та ХАМАС не вийшла за межі сектору Гази та лишилася війною між Ізраїлем та ХАМАС. До цього ж зараз схиляють Ізраїль арабські країни регіону, ЄС та США. Удар по лікарні «Аль-Аглі» 17 жовтня дуже добре показав, наскільки ситуація у Газі є нестабільною і в будь-який момент може розвернутися проти Ізраїлю і погіршити загальний інформаційний та ідеологічний фон на Близькому Сході. Відтак, Україні важливо тримати на пульсі ситуацію у регіоні, і ретельно підходити до нашого позиціонування у контексті ізраїльсько-палестинського протистояння, а також враховувати позицію і наших західних партнерів (яка буде змінюватися по мірі ескалації авіаударів по Газі), і наших партнерів в мусульманському світі, щоб не дозволити Росії перехопити ініціативу та почали маніпулювати їхньою думкою, як вони це вже почали робити через підконтрольні ЗМІ та телеграм-канали.