Очевидно, і про це часто говорять, що порівнювати ситуацію в Україні та в Ізраїлі – некоректно. Дійсно, за кількісними та якісними показниками всі учасники актуальних воєн – різні, слабко порівнювальні величини. Але це не означає, що нам не варто проводити аналогії, цікавитися та аналізувати ситуацію. Зрештою, мова не про те, щоб заповнити якусь «порівняльну табличку». А про те, що вже саме порівняння України та Ізраїлю після півтора року повномасштабного російського вторгнення саме по собі є свідченням неймовірного українського успіху. Ми часто навіть не усвідомлюємо, наскільки все могло бути гірше. І нас могли зараз порівнювати не з Ізраїлем, а з палестинцями. Так вже склалося, що нормальні країни прагнуть, щоб на їхніх кордонах були як мінімум стабільні суспільства, а краще – успішні торгові партнери. Саме тому ЄС, наприклад, постійно фінансує різноманітні програми для країн на Схід та Південь від своїх меж. Бо краще витрачати гроші на програми допомоги сусідам, аніж на біженців та некваліфікованих мігрантів. Так Ізраїль, до речі, постачав в Сектор Гази електрику, воду, пальне, пробував інтегрувати населення через працевлаштування. Це логічно, бо жодні стіни на кордонах не допомагають, якщо за цими стінами живуть люди, які не бачать майбутнього і готові на все, щоб отримати «свою частку пирога». Але існують режими, для яких напруження на кордонах – це гарантія внутрішньої стабільності та інструмент зовнішньої політики. Путін, наприклад, роками лякає власних підданих тим, що якщо не він – тоді хаос як в Абхазії, Придністров’ї, на Донбасі. До того, війни та втікачі стали інструментом, яким Росія навчилася керувати вже давно, організовуючи хвилі біженців з Сирії в Європу. Що для нормальних – хаос і загроза, те для Росії й Ірану – інструмент шантажу. І можливість показати своєму населенню, що головне – це «стабільність» і постарілий, але вічний вождь. Москва давно і цілеспрямовано працювала над тим, щоб Україна стала територією хаосу - failed state, про який торочили російські публіцисти та чиновники останні два десятиліття. Де б діяли якісь «банди терористів-націоналістів», а високотехнологічні російські силовики проводили «контртерористичні операції». Не виключено, що після початку Революції Гідності вони хотіли обмежити цю територію лише західними областями України. Якби «ночі гніву» продовжилися за іншим сценарієм, якби Янукович та російська агентура у владі проявили більше рішучості, і головне – якби росіяни хоч трохи розуміли українців. Крім того, росіяни вправно і самовпевнено жонглювали прикладами Косово, Іраку та інших країн, де, як їм здається, Америка вирішувала долі «малих народів» силою зброї. І хотіли й собі, після Придністров’я, Абхазії і Криму, «побавитися у ХІХ століття» вже в масштабах всієї України. Але тут, як завжди з росіянами, нам пропонують оцінювати оболонку замість суті, інструменти замість проблем. А суть полягає в тому, що весь цивілізований світ зацікавлений в спокої, торгівлі, інтеграції. Режими, які не здатні конкурувати в цьому із цивілізованими суспільствами, зацікавлені в протилежному – у війнах, нестабільності, неконтрольованій міграції. Тому хтось постачає воду і електрику, а хтось – перетворює міста на військові бази, а мешканців цих міст – на живі щити. А коли ситуація доходить до відвертого жаху і цивілізовані суспільства змушені застосовувати силу, росіяни радісно верещать «дивіться, вони нічим не відрізняються від нас». Саме тому Путін так гостро реагував на рух України навіть не до НАТО, а до ЄС. Бо європейська підтримка – це втеча від хаосу і шанс побудувати нормальне суспільство. Саме тому Ірану і бойовикам було не вигідно, щоб палестинці отримували роботу і будували власне життя, а не приносили його в жертву режимам. Ірану не потрібні ситі і вдоволені палестинці, як Путіну не потрібна Донбас-Арена в складі України. Але Україна не скотилася в хаос, її порівнюють з Ізраїлем – і це вже дуже добре. Відповідно, виходячи з цієї обставини, нам тепер потрібно діяти. По-перше – не змарнувати свій шанс. Бо яким би просунутим і потужним не був Ізраїль, теперішня їхня війна все одно не йде «в одні ворота». А в нас і поготів. Однак, саме слідом за цивілізаційним вибором, коли Україна нарешті визначилася, де вона і з ким, починається технологічний стрибок. Поки що лише в плані озброєння, але починається. Це те, чого не було 30 років незалежності, бо «сіра зона» не отримує технологій. По-друге, після того, як ми визначилися з союзниками та ворогами, потрібно прийняти й решту «супутнього». Так, арабські діти в Секторі Гази так само невинні, як єврейські діти в розгромлених кібуцах. Так, бомбардування житлових кварталів, особливо тих, де цивільних більше ніж бойовиків – це погано. Але це ціна, яку так чи інакше комусь доводиться платити. І від того, що хтось одягнеться в біле пальто капітана Очевидність і сповістить нам, що кожне невинне людське життя важливе, нічого не зміниться. По-третє, Україна ще на крок наблизилася до того, щоб цивілізований світ «формалізував» свої стосунки з нашими ворогами. Де Північна Корея, Росія, Сирія, Білорусь, Іран, їхні терористи та приватні військові компанії, а також «нейтральний Китай» - це вісь, яка якщо не завжди погоджує, то принаймні постійно координує свої дії. Які спрямовані на те, щоб «позбутися диктату» цивілізованого світу і творити «суверенні демократії» з концтаборами, репресіями та незмінними кланами при владі. По-четверте, варто пам’ятати, наскільки важливим є легальне і легітимне політичне представництво, система влади, демократія, прийнятне у світі лідерство. Демократична система суспільства дає шанс бути почутим в цивілізованому світі, а отже – отримати допомогу. Але головний урок з нинішніх подій в Секторі Газа мали б винести ті, хто досі сподівається на допомогу «старшого брата» з Москви чи Тегерану. Якщо не винесли ще з історії Нагірного Карабаху. Придністров’я, Абхазія, Донбас і Крим, як і їхні аналоги на Близькому Сході – це анклави, які продукують лише бідність, ненависть та війну. Де завданням місцевого населення є народжувати нових бойовиків та слугувати живим щитом для ворожих операцій. І де місцеві «еліти», якщо вдасться вижити в місцевих розбірках, завжди готові «злити» свій «народ» за кругленьку суму від російських чи іранських кураторів. Але, як показують останні події, живий щит працює не завжди. Автор – Назар Кісь, «IQ-аналітика» Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA