Погодьтеся, вже добряче набили оскомину твердження про хитромудрість Піднебесної, яка звикла міряти час тисячоліттями, і яку європейським «недоросткам» не зрозуміти. Майже герметична закритість цієї країни протягом століть, а також відмінні від європейських поведінкові практики, породили масу легенд і стереотипів про «загадковість китайської душі» та особливий шлях розвитку. А всі «страшні часи» в історії Китаю списували на іноземне втручання. Насправді ж і «опіумні війни», і комуністичні «експерименти» Мао Цзедуна з мільйонами жертв – це питома історія китайців. Де особливою мудрістю і не пахне. А поки що сучасні рухи навколо Китаю більше нагадують спроби пояснити кліматичні зміни за допомогою ритуального танцю, або ж гадання на картах таро. Де все залежить від театральності шамана або фантазії тлумача.Бо відомо, що літературні критики часто знаходять у творі більше прихованих сенсів, ніж про це думав сам автор. Так і з Китаєм. До якого потрібно братися з тими ж підходами, що й до решти країн світу. Росія — резерв на шляху до світового домінування Хіба що памʼятати, що КНР – це комуністична диктатура з претензією на поширення своєї моделі на увесь світ. Памʼятати, що Китай дуже успішно навчився використовувати міжнародні інституції, як фінансові, так і безпекові, для досягнення статусу світового домінанта. Також не варто забувати, що реформи часів Ден Сяопіна з «поправками» Сі Цзіньпіна все більше схиляються до традиції Мао Цзедуна. Елементи демократії згортаються, а недавно було порушено головний принцип – змінність політичної влади. До всього треба додати, що Китай, посилаючись на свою особливу традицію, перетворив крутійство та розмиті формулювання на свого роду узаконену брехливу форму дипломатії. За якою вміло приховує свої експансіоністські плани. Завдяки чому навіть намагається зайняти місце неупередженого світового арбітра, а то й миротворця. Насправді Росія у світовій грі Китаю є лише пішаком.Який, використовуючи імперське божевілля Путіна, не тільки за безцінь викачує з неї колосальні ресурси, але й російськими мʼясом та кровʼю прокладає собі шлях до статусу наддержави. Китаю вигідна міжнародна ізоляція Росії, коли та може торгувати тільки з ним та його сателітами.Пекін вдало узалежнив Росію від своїх товарів та технологій. Він став свого роду гарантом того, що міжнародні санкції є малоефективними, війна йде на виснаження, а Росія її не має програти. Поки Китай трактує Росію як безмежний резерв та свій бойовий авангард, спроби Заходу залучити Пекін до укладення миру або ж перемирʼя в російсько-українській війні є марними. Тому що Китай є одним із найбільших бенефіціарів у цій великій, з перспективою на глобальність, війні. Війні Китаю з демократичним Заходом. Війні, до якої він так ретельно готувався. Інструменталізація Китаєм міжнародних інституцій КНР готувалася шляхом збільшення своєї ваги в міжнародних інституціях, через економічну експансію. І навіть через колосальні інвестиції в інфраструктуру бідніших країн. Чим забезпечив собі статус лідера «глобального Півдня». Такого собі інтернаціоналу бідних авторитарних та напівавторитарних режимів. Таким посиленням Китаю треба завдячувати лінощам, захланності та безпечності західного світу. Який закривав очі на недотримання прав людини. Експлуатацію дитячої праці. Пограбування ресурсів бідних країн. Експерименти зі «суверенною демократією», а насправді функціонуванням диктатур без можливості зовнішніх впливів. Пробачав промислове шпигунство у надзвичайних масштабах. Вдавав, що вірить у перетворення Китаю на дешеву світову ремісничу майстерню. Сподіваючись, що у високих технологіях Китай ніколи не стане конкурентом Заходу. Не переймався перенесенням виробництва цілих галузей економіки до Китаю.Що на практиці виявилося міною сповільненої дії. А протистояння демократичному Заходу - тільки питанням часу. Одним із найцікавіших способів просування КНР на шляху до статусу наддержави, а то й світового гегемона, стало збільшення впливу в міжнародних фінансових (Всесвітній банк, МВФ) та безпекових (ООН) інституціях. Виявилося, що за останні два десятиліття, завдяки подвійному статусу: країни, що розвивається і частково вже наддержави, Китаю вдалося в рази збільшити свою вагу в цих інституціях. Наприклад, за даними FinancialTimes частка Китаю у світовій економіці становить майже 20%. Але завдяки усталеним квотам частка у Всесвітньому банку і МВФ складала тільки 6%. Амбітний план Китаю — довести свій вплив до 12% — несподівано зустрів спротив американського президента Трампа. Який, чесно кажучи, зупинив його. Консолідація і «голізм» як потенційне штрейкбрехерство І тут криється перша колізія європейсько-китайських та американо-китайських відносин. Річ у тому, що збільшення числа голосів у міжнародних фінансових структурах на користь Пекіна мало б відбутися коштом європейських країн. Для протистояння з Пекіном вкрай необхідною була повна консолідація сил усіх демократичних країн. Перш за все — США та Євросоюзу. Але країни ЄС не дуже спішили наводити лад у своїх відносинах з Китаєм. Вони, як і у випадку кривавої торгівлі з режимом Путіна, намагаються до останнього «залишатися поза політикою». Використовуючи для цього вимовки про опір тотальному впливу Вашингтона і таке інше. Підозрюю, що підживлення антиамериканських настроїв серед європейців — також винахід китайської та російської спецслужб. Принаймні у Франції він закамуфльований під відродження політики «голізму». Що може виявитися фатальним для усього демократичного Заходу. Ще раз повторюся — зупинити війну Росії проти України, а насправді Китаю проти західної демократії, може тільки консолідована позиція Заходу. Штрейкбрехерство навіть з боку однієї з країн ЄС — загрожує провалом усієї затії. Бо тільки загроза розриву торгово-економічних відносин з Китаєм і застосування санкцій можуть змусити Пекін відмовитися від підтримки Путіна. Або хоча б зупинити його наступ. В цьому руслі торішній візит президента Франції Макрона до Китаю і помпа, з якою там його зустрічали, при майже одночасному принизливому трактуванні Урсули фон дер Ляєн, є свідченням того, що Пекін знайшов слабку ланку Європейського Союзу. Зігравши на марнославстві французького президента та традиційній конкуренції Парижа і Берліна, Пекін добряче попсував і без того не стрункі лави європейської солідарності. Якщо після недавнього візиту Сі Цзіньпіна до Парижа у Франції зʼявиться «особлива» позиція, то можливість вплинути на Китай, щоб припинити в тому числі війну Росії проти України, виявиться марною. І насправді традиційний французький антиамериканізм тут ні до чого. А таке бажане Францією лідерство в ЄС стане пірровою перемогою. Список країн останнього вояжу Сі Цзіньпіна в Європу є вкрай промовистим. Вибір Пекіном Франції в плані вищесказаного є не випадковим. Товариш Сі сподівається натиснути на ніжні струни душі амбітного французького президента. Не випадковою у списку є й Угорщина. Деструктивна роль лідера якої вже неодноразового доведена. Віктор Орбан був і залишається слугою двох панів, московського і пекінського. А Сербія є справжнім плацдармом для впливів Китаю та Росії на Балканах. І в будь-який момент може стати джерелом неспокою в регіоні. Що може відкрити «третій» після українського та близькосхідного фронту війни. Тобто візит китайського лідера до Європи однозначно вказує на деструктивність планів Пекіна. Щедрий донор для ООН і амбіції Макрона Є ще одна причина особливої зацікавленості Пекіна Францією. Це дивна «щедрість» Китаю щодо внесків в ООН. За останні 20 років ці внески збільшилися з 1% до 12%. Так сталося, що за внесками Китай опинився на другому місці після США. Які навпаки скоротили свій вклад з 25% до 22%. Таким чином під контролем Китаю опинилися аж чотири інститути ООН. Тобто стільки ж як і в США.В такий спосіб Китай збільшив свій міжнародний вплив і невеликою ціною став просуватися в бік світового лідерства. Якщо згадати, що Китай і Росія є постійними членами Ради Безпеки ООН з правом вето, то стає зрозумілою «дивна» реакція цієї структури на міжнародні конфлікти, агресії та війни. Можна чітко зрозуміти, що Китай і Росія майже поставили собі на службу цілу ООН. Вони, якщо й не повністю контролюють, то принаймні мають можливість паралізувати її роботу. Закономірно може виникнути питання, а при чому тут Франція? Справа в тому, що Франція є одним з п’яти постійних членів Ради Безпеки ООН. Де, нагадаю, вже є Китай і Росія. Попри те, що в РБ ООН діє принцип вето, можливе блокування Франції з двома авторитарними режимами забезпечить останнім чисельну перевагу. А якщо припустити турбулентність політичного життя в США після президентських виборів, то світові не позаздриш. Тому й потрібно враховувати всі видимі і особливо приховані ходи Пекіна. Не допустити розколу серед європейських демократій. Це в кровному інтересі не тільки українців, але й цілого світу. Автор – Василь Расевич, IQ-аналітика Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA