Здається, ні для кого не є таємницею історична ворожнеча між Францією і Німеччиною. Що й не дивно - тільки за сто років відбулося щонайменше три криваві війни між цими країнами. Взаємна ненависть була настільки запеклою, що кожного разу ритуал завершення війни відбувався в максимально принизливій формі для країни, що програла. Та й сам факт, що проголошення створення обʼєднаної Німеччини у 1870 році відбувся не десь, а в Парижі, та ще й у Версалі, багато про що говорить. Відповідно, французи «реваншувалися» актом капітуляції Німеччини в Першій світовій війні – і сталося це у вагоні на території Компʼєнського лісу. Жага помсти у німців, за фактично «непрограну» війну та бажання ліквідувати обмеження Німеччини, накладені тією ж Версальсько-вашингтонською системою міжнародних договорів, дуже швидко допровадили до вибуху Другої світової війни. І швидкого захоплення німцями Парижа та створення маріонеткового французького режиму Віші на чолі з маршалом Петеном. Зрозуміло, що цей факт любові до «бошів», тобто до німців, не додав. Те, що Франція дуже швидко піддалася Німеччині, закарбувалося в національній памʼяті французів надовго. А от існування колабораціоністського уряду маршала Петена стало образою на самих себе. Цю ганебну сторінку історії французи хотіли якнайшвидше перегорнути і забути. І тут в нагоді став рух «Вільна Франція» на чолі з Шарлем де Голлем. Який після поразки Франції змушений був емігрувати в Лондон. Факт існування французького руху Опору дозволив «аліянтам» приєднати Францію на правах четвертого переможця над нацистською Німеччиною. Що, відповідно, дозволило Франції взяти участь у розподілі території окупованої Німеччини на чотири зони: американську, британську, радянську і французьку. Подібного роду «карт бланш» зіграв згодом погану службу системі міжнародної безпеки. Сталося це тоді, коли у президента де Голля сформувався протест проти «англо-саксонського» домінування в командуванні НАТО. Де Голль звинуватив американців та британців в тому, що їхні дії спрямовані на применшення ролі Франції на континенті. Закінчилася ця історія плачевно. Франція вийшла в 1966 році зі складу НАТО. І зберігала свій позаблоковий статус аж до 2009 року. Що не означає, ніби французькі політики відмовилися від ідеї створення обʼєднаних збройних сил Європи. З подібною ініціативою виступив французький премʼєр-міністр Рене Плевен ще 1950 року. Французи в цій затії мали знайти собі впливового союзника на континенті. За іронією долі таким союзником могла стати тільки Федеративна Республіка Німеччини. Втягування німців у переговорний процес означало, що французи з нелюбові до домінування США пішли на діалог зі своїм «історичним ворогом». Цікаво, що переговори про створення Європейської оборонної спільноти успішно закінчилися в 1952 році і всі країни-учасниці, включно з ФРН, підписали договір. Насправді це розвʼязало руки Німеччині, і вона вже в 1955 році стала повноправним членом НАТО. Натомість французька політика «голлізму» не передбачала навіть часткової відмови від політичного та військового суверенітету на користь наднаціональних структур. Таким чином ідея створення європейських збройних сил відкрила шлях для Німеччини, але привела через позицію де Голля до ізоляції Франції. Американський військовий контингент був терміново переведений із Франції до Німеччини, а штаб-квартира НАТО із Парижа до Брюсселю. Правда надалі Франція ще не раз поверталася до ідеї створення «європейських збройних сил», але її потуги легко зводилися нанівець діями США та Великої Британії. В цьому плані більш цікавим виявився обʼєднавчий процес, започаткований створенням «Європейського обʼєднання вугілля і сталі» – прообраз Євросоюзу. Цей процес змусив французів і німців відмовитися від ворожнечі та перейти в стан конкуренції. Зрозуміло, німці не могли мати жодних претензій до домінування Америки на європейському континенті, а після обʼєднання Німеччини й поготів. А от політика Франції багато разів мінялася. І французький антиамериканізм нікуди не подівся. Як не дивно, але американці останнім часом самі якнайбільше доклалися до погіршення відносин з ЄС. Причиною цьому стало обрання президентом Америки Дональда Трампа. Та його погрози, що НАТО не буде захищати країни ЄС, якщо ті не збільшать видатки на військо. І тут чи не єдиний раз ексцентричний Трамп мав рацію. Європейці дійсно довший час занедбували свій оборонний комплекс. Їх заспокоювала думка, що Росія ніколи не стане з ними воювати. Їх задовольняло те, що весь тягар за оборонний стан НАТО взяли на себе США. А вони, європейці, в цей час розвивали суперприбутковий бізнес зі своїм потенційним ворогом. Чи не вперше також більшість європейських країн пошкодували, що не створили власних збройних сил поза НАТО і стали цілковито залежними від волі Вашингтона. Тим більше, що, як виявилося, до влади в Америці може прийти самодур, який заявить, що, якщо члени НАТО не будуть вкладати в оборону понад два проценти від ВВП, то він попросить Путіна напасти на ці країни та не допоможе їм в обороні. В цьому ключі позиція президента Франції Емманюеля Макрона виявилася знаковою. Він сприйняв зміну політики США як шанс звільнити Європу від американського домінування і підняти статус своєї країни в ЄС. Саме цим пояснюються його антиамериканські випади під час останнього візиту в Пекін. Варто сказати, що така «гра» президента Макрона є вкрай небезпечною. Перш за все тому, що він для реалізації своїх планів вирішив заручитися непрямою підтримкою комуністичного Китаю. Китаю, який у війні Росії проти України однозначно знаходиться на боці Москви. Що у цій війні виступає збройним авангардом авторитарного світу проти європейської демократії. І найцікавішою в цій історії знову виглядає конкуренція між Францією та Німеччиною. Цього разу вона перейшла на значно вищий рівень. Починаючи з анексії Криму та розвʼязання війни на сході України, і Німеччина, і Франція конкурували за право бути посередником між Путіним та принаймні ЄС. Це президент Олланд та канцлерка Меркель загортали в папір Мінських угод реальну здачу України на поталу Росії. Це ліві і ліберальні середовища цих країн називали російську агресію проти України «війною Америки з Росією». Це вони «умиротворювали» агресора Путіна, сепаратними домовленостями, поступаючись українськими суверенними територіями та фактично узаконюючи російську агресію. Вони фактично умивали руки від «української війни» і наввипередки намагалися заручитися підтримкою Путіна. Тобто їм не йшлося про демократичні цінності та дотримання міжнародного законодавства – вони хотіли, щоб Путін назвав їх головним партнером у справах ЄС. Звідси й нескінченні дзвінки президента Макрона до Путіна. Навіть тоді, коли Україна вже дослівно стікала кровʼю. Для політиків на Єлисейських полях важливішим було те, що Путін вважає Францію головною країною в ЄС. Стосовно ж Німеччини, то тут все набагато простіше. Путін міг одним махом покінчити з німецькими амбіціями, нагадавши про її історичний «первородний гріх» під час Другої світової війни. Тому Німеччина й пішла нібито шляхом економічної співпраці. Навіть тоді, коли було очевидно, що Росія використовує енергоносії як сучасну зброю, пані канцлер Меркель продовжувала добудовувати потужні газогони з Росії в Німеччину. А Путін, наближаючи і віддаляючи то французького президента, то німецьку пані канцлер, вправно маніпулював цими надзвичайно важливими країнами ЄС. І так тривало до того моменту, коли стало зрозумілим, що Путін на Україні не зупиниться. Стало очевидним, що конкуренція Парижа і Берліна за «милість» Путіна — це прямий шлях до катастрофи. Що, на жаль, не зупинило самого факту конкуренції, але перевело її на новий рівень. Тепер ця конкуренція тимчасово перейшла у фазу «радикального тролінгу». Зорієнтувавшись, що соціал-демократичний канцлер Німеччини Олаф Шольц просто не здатний на рішучі та відповідальні кроки, а ще постійно оглядається на США, президент Макрон зрозумів, що для нього і Франції настав зоряний час. Саме цим пояснюється повна зміна риторики Макрона і заяви про те, що рано чи пізно доведеться відправляти військових НАТО в Україну. І це в той час, коли канцлер Шольц категорично відмовляється від ідеї надання Україні далекобійних ракет Taurus. Мовляв, через історичні провини німецькі ракети не можуть бомбардувати російські міста і села. А після заяви Макрона додалося ще одне уточнення, яке стосувалося обслуговування Taurusʼів. Нібито вони такі складні, що їх можуть обслуговувати тільки німецькі військові. Але тепер до тролінгу німців долучилася і Велика Британія, яка запропонувала викупити німецькі ракети та передати Україні свої аналоги. Чим знову ускладнила завдання для «світлофорного» уряду Німеччини. Всередині якого не всі поділяють позицію канцлера Шольца. Насправді ж історія тільки починається. Німецька опозиція чудово розуміє, що позиція Шольца надзвичайно ослаблює роль Німеччини в Євросоюзі. Що Франція свого не упустить. І що тут вже мова не тільки про конкуренцію, але й про майбутнє самої Німеччини. Особливо, коли Євросоюз перебуває на порозі важливих реформ, коли все більше компетенцій будуть забрані в національних країн і передані Брюсселю. Що не може не викликати занепокоєння в таких країн як Польща. Яка боїться, що ЄС перетвориться на наддержаву, в якій домінуватимуть Франція і Німеччина. P.S.: Останніми днями стало відомо про заплановану термінову зустріч президента Макрона, канцлера Шольца та польського премʼєра Туска в Берліні. Це знакова зустріч, яка буде стосуватися посилення обороноздатності ЄС, збільшення виробництва зброї та допомоги Україні. Ці три країни належать до так званого «Ваймарського трикутника», який свого часу відіграв значну роль в інтеграції Польщі в євроатлантичні структури. Залишилося сподіватися, що ці розмови не обмежаться посиленням півторатисячного військового контингенту, який свого часу створили ці три країни. Автор – Василь Расевич, IQ-аналітика Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA