Безнадійна Росія, або як «зробити Путіну боляче»

Безнадійна Росія, або як «зробити Путіну боляче»

Смерть Навального, без перебільшення, забрала останню надію у росіян. Надію, що в Росії може щось в принципі змінитися. Бо серйозні зміни можливі лише із середини. Проблема в тому, що Росія має змінити себе сама, а решта світу - тільки допомогти їй у цьому. Допоки російські опозиціонери, вони ж політичні емігранти, не зрозуміють, що силу режиму Путіна можуть підкосити тільки Збройні сили України і тільки після цього він може почати сипатися, уся їхня діяльність буде примітивною маніпуляцією. А всі новопризначені лідери і лідерки – порожньою голограмою, яка єдине, що може забезпечити – це регулярне фінансове підгодовування армії емігрантів і впевненість режиму в тому, що йому нічого не загрожує.

Але про все це за порядком. По-перше, Путіну вдалося вичавити буквально весь потенційно опозиційний клас за межі Росії. Ви думаєте, чому цей процес «видавлювання» був таким простим і безперешкодним? Та тому, що політичні емігранти позбавлені будь-якої опори на народ Росії. Зрештою, пропаганда може легко представити їх як зрадників, що продалися ворожому Заходу, залишивши росіян самих на виживання. І режимові таки вдалося провести непереборну межу відчуження між опозиціонерами і народом. Цьому також сприяла гротескна боротьба за лідерство в емігрантському середовищі.

При тому, що з Росії виїхали понад мільйон активних людей, їхній вплив залишається мізерним. Перш за все через ворожнечу і боротьбу за лідерство. Їхні зʼїзди, зустрічі й наради з вироблення програми і стратегії звільнення Росії – це приклад того, як не має бути. Ходорковський, Каспаров, Гудков, Кац та інші – це не про лідерство. Їх ніяким чином не «продати» росіянам, навіть тим, кого ще остаточно не доконала пропаганда.

Таким лідером не був і сам Навальний. Але при живому Навальному, в разі чого, було навколо кого обʼєднатися різношерстим противникам існуючого режиму. І найголовніше – було за ким піти звичайним незадоволеним росіянам. А це вже претензія на масовість. Тепер і ця надія зникла.

Зрозуміло, що смерть Навального, до якого ще зовсім недавно було далеко не однозначне ставлення, схвилювала так званих релокантів. Тих, кого Путін легко витиснув із Росії і, кому сподобалося боротися за світле майбутнє батьківщини, сидячи в комфортній Європі. А феномен Навального саме й полягав у тому, що він був єдиним російським політиком, який наважився повернувся у пащу звіра. Тому що розумів, що дистанційна боротьба не додасть довіри у власного народу. Довіри, яку він намагався заслужити своєю самопожертвою та нищівною критикою. Самопожертва виявилася марною, а критика корупціонерів перетворилася на звичайну рутину. Вбивство Навального перекреслило й цю форму боротьби з режимом.

Осиротіло й головне дітище Олексія Навального – «Фонд боротьби з корупцією» (ФБК). Вже сама назва якого говорить про те, що його тактика «достукатися» до росіян через критику корумпованого режиму, щонайменше застаріла. Оскільки зупинилася на рівні спроб масової мобілізації своїх прихильників, але не передбачала боротьби з російським режимом, як авторитарним і агресивним. Який вкинув країну у хвилю масових репресій та розвʼязав нічим не спровоковану агресивну війну проти України. Проблема і ФБК, і самого Навального полягала в тому, що вони постійно пробували говорити з російським народом як зі своїми потенційними виборцями. А конкретної програми зміни влади не існувало. 

Фактом залишається й те, що ні ФБК, ні політичні структури з іще меншим впливом не мають ані своєї розгалуженої мережі, ані підтримки серед росіян. Їхній вплив мізерний. А готовність вийти на протести, а тим більше вступити у відкриту боротьбу з режимом – мінімальні. Тобто в Росії нема навіть натяку на «рушійні сили революції», які можуть позмагатися за владу.

Звідси й намагання пропагувати «хороших росіян», а всю провину звалити особисто на Путіна та сотню його посіпак. Така позиція і надалі залишається найбільшою помилкою російської опозиції. Бо факт вини Путіна «клінічно» доведений. Його не потрібно постійно проговорювати. А от сміливості сказати, що це саме Росія почала цю війну і, що російський народ веде її на всіх фронтах – нема. Тому така боротьба буде й надалі залишатися звичайнісінькою імітацією, щоб потім опозиціонери під шумок могли замінити собою у владі «путіністів». Зрозуміло, нічого кардинально не змінюючи.

Російська Жанна дʼАрк

Опинившись після смерті Навального перед розбитим коритом, різношерста російська опозиція кинулася рятувати ситуацію. Без яскравого лідера, без впливів в Росії, без плану дій і до всього пересварена на еміграції, вона вирішила до кінця експлуатувати знакове прізвище «Навальний». Тому, майже не змовляючись, зробила основним своїм лицем вдову - Юлію Навальну. Пафосно повідомивши усьому світу, що «Юлія підхопила прапор боротьби свого чоловіка».

Залишмо поза дужками всю попередню «політичну» діяльність Юлії Навальної. Вона була мужньою дружиною свого опозиційного чоловіка, одного з найвідоміших противників Путіна. Але в її чоловіка, як відомо, не було плану і стратегії боротьби з режимом. То, вибачте, який прапор вона підхопила? Якщо придивитися уважно, то вона дійсно перейняла усі тези свого покійного чоловіка, включно з хибними і помилковими. Статус вдови, чоловіка якої вбив Путін, пускає її та всю опозицію на шлях особистої вендети. А спроба загравання з росіянами, як з потенційними виборцями, позбавляє можливості критично оцінити ситуацію. Знову ж таки, з цього випливає, що Юлія Навальна не бачить проблеми в поведінці самих росіян.

І про Росію майбутнього. В Росії сумна перспектива. Слова, що її чоловік вже ніколи не побачить, як буде виглядати «прекрасна Росія майбутнього», розходяться з реальністю ще й тому, що й вона не побачить такої Росії. На Росію чекають десятиліття ізоляції, міжнародний трибунал та виплата репарацій. Зрозуміло, що Юлію Навальну вибрали на лідера опозицію ще й для того, щоб вона спробувала бути «заступницею» Росії перед каральним мечем міжнародної спільноти. Мовляв, росіяни не винуваті, а якщо що, то її чоловік вже викупив своєю смертю їхню провину. Що росіян не можна карати, бо інакше вони не приймуть ідей демократичного транзиту влади в Росії. Відомі прийоми. Але вони не мають нічого спільного зі справедливим покаранням Росії та поверненням світові сталої системи безпеки.

Але найбільше розкривається позиція фальшивої Жанни дʼАрк, коли вона говорить про Україну. Коли в її сумному виступі на Мюнхенській безпековій конференції не пролунало слово «Україна», то це можна було виправдати шоком від звістки про смерть чоловіка. Але вже у виступі перед Європарламентом, де Юлія Навальна постала як лідерка опозиції і спасителька Росії, можна чітко зауважити, що вона не просто продовжує справу свого чоловіка, але й зводить її на глухі манівці. Якщо Олексій Навальний, намагаючись загравати з росіянами, тільки до увʼязнення не бачив «проблеми» з Україною, то його вдова викреслює тюремне «прозріння» і знову відкочується до рівня необхідності боротьби персонально з Путіним.

Вона всю суть проблеми зводить до боротьби особисто з Путіним та його «командою». Для чого пропонує зняти санкції з Росії, бо вони неефективні, а запровадити їх персонально проти Путіна. А слова, що з ним не можна домовлятися, на цей момент звучать або як неймовірна наївність, або як крайні цинізм і блюзнірство. Оскільки світ давно подолав цей етап у ставленні до російського диктатора.

Можливо, спасителька Росії натякає на себе, як на найвідповіднішу кандидатуру для переговорів. Але вона насправді є лише згорьованою вдовою, яка не має опертя в Росії, за нею ніхто, окрім емігрантів, не стоїть і є сумнів, що її коли-небудь приймуть росіяни. Так, вона потрібна російській політичній еміграції для того, щоб випрошувати гроші в західних урядів на «російську революцію». Якої вони ніколи не здійснять.

Юлія Навальна, приміряючи на себе роль Жанни дʼАрк, насправді понад усе прагне зберегти імперську Росію. Вона намагається допомогти Росії уникнути справедливого покарання і дати їй передишку, щоб знову наростити свою агресивну міць. З її промови випливає, що у всьому особисто винен Путін, що Росія не причетна до злочинів проти України. Що Україна особливо і не має, що закинути Росії.

Щоб довго не пояснювати таку позицію, пропоную змоделювати історичну проєкцію між сучасною Росією і нацистською Німеччиною. Тобто байдуже на злочини нацистів, забудьмо Голокост, пробачмо руйнування, бо серед німців була горстка противників Адольфа Гітлера. Цікаво, як би тоді прозвучала пропозиція якоїсь Юлії співпрацювати із глибоко законспірованими противниками націонал-соціалізму. А після перемоги не проводити Нюрнберзького трибуналу, не здійснювати денацифікацію і дозволити Німеччині не платити репарації. Цікаво, чи хтось тоді погодився б на такий «план дій».

Насправді прихід в політику Юлії Навальної є найбільш вигідним російському режимові. По-перше, Юля буде представляти видуману демократичну Росію, якої не існує. Буде плутати карти Україні у формуванні антиросійської коаліції. Буде намагатися відтягнути на себе західні ресурси, які могли б піти на підтримку України, а отже на суттєве послаблення російського режиму. По-друге, діяльність Юлії Навальної буде вносити сумʼяття в голови західних лідерів щодо можливого мирного транзиту влади в Москві. Даватиме надію, що ця війна може закінчитися перемирʼям.

Все це мріє отримати Юлія Навальна та її прихильники, не маючи жодних впливів в самій Росії. Виступаючи в Європарламенті, Юлія Навальна дуже обтічно сказала, що вони тільки збираються «придумувати нові, нестандартні методи боротьби з Путіним». А соратник її чоловіка і колишній керівник ФБК Леонід Волков зауважив, що їхньою тактикою і стратегією є «робити Путіну боляче». За нікчемністю ці слова можуть позмагатися хіба що з акцією з білими плащами на Болотній, або зі світінням ліхтариками в знак протесту. Тоді, напевно, режим остаточно злякається і капітулює. Вже зовсім скоро можна буде пересвідчитися в силі «навального» протесту, коли відбудеться чин похорону Олексія Навального.

P.S.: Навʼязливе бажання Юлії Навальної спихнути всю вину на Путіна є настільки вульгарним, що не витримує жодної критики. Це якби смерть Гітлера звільнила від покарання нацистську Німеччину. А російська Жанна дʼАрк до цього схиляє.

Автор – Василь Расевич, IQ-аналітика

Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA

Аналітика

Останні новини
Переглядаючи сайт LVIV.MEDIA ви погоджуєтеся з нашою Політикою конфіденційності