Можна по-різному визначати історичні епохи й навіть вести свого роду літочислення за політичними трендами та «модними» формами управління. Нам відомі з історії різні «суспільно-політичні формації», способи правління та політичні доктрини, під які переформатовувалася ледь не ціла планета. Хтось «стрибав» із феодалізму просто в соціалізм, а хтось після розвалу радянської системи ретельно відбудовував її базові «цінності». Характерною ознакою XXI століття став нестримний популізм, жертвами якого ставали міжнародні безпекові інституції, демократичні системи управління і, зрештою, сама демократія. Доведене до абсурду загравання з виборцями вилилося в нову крайність – недовіру до державних інститутів та потребу підмінити їх сильним лідером, нібито здатним одним махом навести лад і вирішити ледь не всі проблеми спраглих справедливості громадян. Поєднання популізму і харизматичного лідерства дало в результаті ледь не нову форму політичного правління – фанфаронство. Від моделі поведінки до нової політичної культури Прийнято вважати, що основними ознаками фанфарона є хизування, надмірне вихваляння своїми реальними або вигаданими чеснотами, успіхами та впливом. Метою такої поведінки є створення міфу про себе, значно кращого, ніж є насправді. Але нас цікавить не звичайний приклад фанфарона, який може часто зустрічатися в повсякденному житті, а феномен, що досягнув найвищого рівня і намагається стати формою політичного управління. У щоденній комунікації фанфарона можна впізнати за такими рисами: у розмові людина постійно переводить тему на себе, власні досягнення, багатство або звʼязки. Вона схильна до перебільшення масштабів своїх справ: звичайна подія в устах фанфарона перетворюється на епохальне досягнення. Він вдається до постійного згадування знайомств із «важливими» людьми, часто недоречного, щоб підняти власний соціальний статус. А ще відзначається категоричністю та самовпевненістю. Фанфарони рідко визнають помилки або допускають сумніви – їхні судження завжди подаються як єдино правильні. Їх легко розпізнати за поведінковими ознаками. Наприклад, надмірна увага до зовнішніх ознак успіху (дорогі бренди, аксесуари), які виставляються напоказ, щоб викликати заздрість або захоплення. Напускна хоробрість або зухвалість. Фанфарони часто демонструють готовність до ризикованих вчинків або конфліктів, хоча зазвичай уникають реальної відповідальності, коли справа доходить до суті. Вони неймовірно залежать від аудиторії. Фанфаронство не працює у вакуумі, такій людині життєво важливо, щоб її бачили, чули, оцінювали та нею захоплювалися. Без глядачів ця поведінка зазвичай згасає. Найчастіше поведінка фанфарона супроводжуєтьсязверхністю та поблажливим ставленням до інших, щоб на фоні «незначних» людей самому виглядати величніше. Насправді за непробивним фасадом може критися величезна таємниця – глибока прірва між тим, як людина себе подає, і тим, ким вона є насправді. Найчастіше фанфаронство є маскою, що приховує низьку самооцінку, невпевненість у собі або страх здатися «звичайним». Страх виявитися звичайним в очах масової аудиторії є ледь не головним рушієм суспільного і політичного життя такої людини. Тому досить часто фанфарони є глибоко закомплексованими. У них відсутня самоіронія, і вони вкрай болісно сприймають будь-яку критику або жарти на свою адресу, оскільки це руйнує створений ними міф. Важливо, що впевнена в собі людина не потребує постійного підтвердження своєї значущості від оточуючих – її успіхи говорять самі за себе. Фанфарон же змушений «кричати» про свої досягнення, тому що внутрішньо відчуває: без цих слів він може залишитися непоміченим. Проте найбільше нас має цікавити феномен трансформації фанфаронства з риси характеру в інструментальний метод політичної комунікації. У світі, де увага виборця є найдефіцитнішим ресурсом, політичне «хизування» стало способом виділитися, нав’язати свій порядок денний та створити емоційну близькість з аудиторією. У сучасну епоху «політики як шоу» раціональна аргументація часто програє яскравій візуальній чи вербальній подачі. І тут політичне фанфаронство виконує відразу кілька стратегічних функцій: спрощення реальності (коли складні проблеми, як-от економіка чи геополітика, замінюються простими гучними гаслами, де лідер постає «єдиним рятівником») та психологічна компенсація (коли виборці, які відчувають власну незахищеність або соціальну несправедливість, схильні підтримувати лідерів, що демонструють силу та беззаперечну впевненість). До того ж такий політик створює навколо себе ореол «непереможності», що змушує опонентів грати за його правилами, а прибічників – відчувати причетність до «великої справи». Не Трампом єдиним Прочитавши характеристики фанфарона, ви могли подумати, що вони ніби списані з американського президента Дональда Трампа. І це так, але тільки до певної міри. До цього кола можна легко вписати й інших діячів, які вирішили узурпувати владу, користуючись«перенасиченістю» громадян формалізованою демократією, готових довіритися не традиційним неефективним інституціям, а волі конкретного лідера. Тому цікавішим у цьому плані буде порівняння Дональда Трампа і Владіміра Путіна, адже підстави для такого порівняння дає певна «спорідненість натур», які, всупереч законам логіки, вміють непогано ладнати між собою. Так, попри різну природу їхніх режимів, обидвоє використовують елементи фанфаронства та позерства як фундамент своєї легітимності, але роблять це по-різному. У випадку Трампа грандіозність діє як брендинг. Його стиль комунікації гіперболізований: усе, що він робить, –«найкраще» і «найвеличніше». Він демонстративно ігнорує елітарні правила етикету та намагається встановити прямий, «щирий» контакт із виборцями. Для його прибічників це не хвастощі, а ознака сили, що кидає виклик істеблішменту. Таким чином Трамп перетворює свій «бренд» на політичний капітал. Він подає себе як переможця в бізнесі, який прийшов «перемагати» і в політиці. Він «закінчує війни» і обіцяє покарати попередників, а гаслом «Зробити Америку знову великою» посилає сигнал виборцям: це ви станете великими. Путін, на відміну від Трампа, використовує позерство як інструмент домінування. Його фанфаронство трансформується у виважене, режисоване позерство, що має на меті продемонструвати абсолютну владу та фізичну або моральну перевагу. Звідси – створення образу «мачо-лідера» (показові полювання, польоти на винищувачах, демонстрація спортивної форми) та роль «головного арбітра» нації. Це не про «близькість до народу», як у випадку з Трампом, а про сакралізацію ролі лідера. Позерство Путіна має навіювати думку, що без нього система розвалиться. Як сформулював один російський лизоблюд: «Без Путіна немає Росії». Результатом такого позиціонування стало створення ілюзії контролю, безпеки та стабільності. Його публічні виступи стали вивіреними спектаклями, де кожна деталь підкреслювала його безальтернативність як захисника «держави проти ворожого світу». І майже все це похоронила війна проти України. Чи стане фанфаронство новою моделлю управління? Питання про допустимість фанфаронства в політиці залежить від того, чи стає воно замінником змісту. Якщо фанфаронство – це тільки частина стилю, то воно може бути на певний час цілком ефективним інструментом мобілізації електорату (як у Трампа). Поки воно є «театральною» частиною демократії, де виборець свідомо чи підсвідомо обирає яскравий образ. Якщо ж фанфаронство стає механізмом узурпації влади, як у випадку з Путіним, воно перетворюється на інструмент маніпуляції, що відриває реальне управління країною від медійної «картинки». В обох випадках фанфаронство відображає запит часу на сильних лідерів, які обіцяють прості відповіді на складні виклики. Це небезпечний загальносвітовий тренд, оскільки створює дисонанс між реальністю та її сприйняттям, змушуючи суспільство жити в полоні створених міфів. Таким чином ми підходимо до ключового питання сучасної політичної філософії: переходу від управління на базі інституцій до управління на основі особистості. Коли політик починає вірити у власну винятковість (а фанфаронство і є виявом цієї віри), починає діяти принцип: «правильним для держави є те, що сприяє моїй величі». Це як афоризм, приписуваний Людовику XIV: «Держава – це я», який став квінтесенцією абсолютистського правління. Спостерігаючи за сучасними тенденціями, можна стверджувати, що фанфаронство є одним із симптомів кризи представницької демократії. Але це ще не нова форма абсолютизму. Фанфаронство в сучасних умовах – це «мʼякий» інструментарій абсолютизму. Якщо класичні диктатори минулого спиралися на страх і пряме насильство, то сучасні автократи (і популісти, що прагнуть до автократії) використовують медійну домінацію. Вони монополізують інтерпретацію реальності. Коли лідер ставить себе вище за інституції, він фактично заявляє: «Інституції – це повільно і складно, я – швидко і зрозуміло». Це класична логіка абсолютизму, перепакована під сучасний медіапростір. І якщо в Росії подібні процеси перейшли точку неповернення, то головним завданням для західного світу є посилення демократичних механізмів та системи стримувань і противаг. Які за своєю природою ворожі фанфаронству, бо вимагають компромісів, процедур і визнання обмеженості власної влади. Фанфаронство ж вимагає винятковості. Тому конфлікт між «сильною особистістю» та «інституцією» – це не просто політичний процес, це зіткнення двох різних епох. Чи існують надійні запобіжники? Абсолютно надійних запобіжників, які б працювали автоматично, не існує, оскільки людський фактор є слабкою ланкою будь-якої системи. Проте є механізми, які роблять політичне фанфаронство менш руйнівним. Це незалежні інституційні «фільтри», адже найважливішим запобіжником є не люди, а процедури: судові системи, парламентський контроль, незалежні аудиторські органи. Це також інформаційна гігієна та медіаграмотність. Оскільки фанфаронство живиться увагою аудиторії, найсильнішою протидією є суспільна здатність до деконструкції міфів. Суспільство, яке вимагає фактів, а не перформансів, змушує політиків коригувати поведінку. Але знову ж таки, повернення довіри до сучасних медіа є справою малоймовірною. А отже доведеться чекати істотних змін і в інформаційній сфері. Сучасне фанфаронство руйнує не тільки інституції, але й механізми. Воно девальвує довіру і вкорінює відчуття приреченості та невідворотності легітимізації нової форми правління. А коли інституції підпорядковуються волі однієї особи, вони перестають бути інструментами захисту прав громадян і стають інструментами обслуговування амбіцій лідера. Як не дивно, але запобіжником від перетворення фанфаронства на диктатуру є примат процедури над харизмою. Сучасні суспільства, які намагаються вижити в епоху «політичних шоуменів», мають виробити імунітет до спрощення. Це означає підтримку тих структур, які працюють «нудно», за правилами і без камер: бюрократичного апарату, професійної дипломатії та технічних експертних груп. П.С.: Фанфаронство – це не тільки про «великих» і харизматичних. Це про всіх тих, хто за десятиліття зрісся з посадою так, що не уявляє без себе «коханого» ні держави, ні міста, ні села. Придивіться до них і побачите, як старанно вони включилися в гру під назвою «трампування», не маючи за собою і тисячної частки від «заслуг» Трампа. Їхньою ознакою є те, що вони перетворили своє життя на суцільний піар. Автор – Василь Расевич, IQ-аналітика Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA