Є в німецькій мові такий вислів – «перегони слонів» (Elefantenrennen). Він є метафорою ситуації, коли дві вантажівки, змагаючись на однаковій швидкості, перекривають рух для всього транспорту на дорозі. Так само США та Китай – економічні й військові гіганти, чиє суперництво гальмує або диктує темп розвитку всього світу. Коли вони «змагаються», решта країн змушені підлаштовуватися під їхній повільний і важковаговий маневр. У країнах Африки ця метафора має трохи інше звучання: «Коли слони б’ються, страждає трава». Зрозуміло, що «глобальний південь» або Європа не є «підніжним кормом», але змагання цих двох гігантів за світове домінування не може не викликати занепокоєння. Новий поділ світу Остання зустріч Трампа і Сі Цзіньпіна в Пекіні показала, що деколи «слони» можуть знаходити спільну мову і домовлятися. Зокрема, якщо мова йде ні багато ні мало про новий поділ світу. І розпочалося це не вчора. Всі попередні американські адміністрації незворушно спостерігали за зростанням ваги Китаю у світовому масштабі: встановленням контролю над важливими протоками, захопленням ринків та стратегічно важливих природних ресурсів. Навіть узалежнення економік окремих держав не змусило бити на сполох. Поки КНР творила свій «шовковий шлях», американці дрімали. Але коли Китай перетворився не тільки на контролера рідкісноземельних мінералів, а й на світову «майстерню», від якої стали залежати не тільки країни Європи, а й сама Америка, цими процесами більше не можна було нехтувати. Виявилося, що США у світовому виробничому ланцюгу стали до певної міри залежними від свого головного конкурента – Китаю. На поверхню спливло те, що Америка зі своїм «експортом демократії» та «гарантіями безпеки» більше не здатна конкурувати з комуністичним Китаєм. Що Америка програє велике економічне змагання та боротьбу за контроль над світовими ресурсами. Відповідно, американцям треба було вирівняти позиції. Прихід Дональда Трампа в Овальний кабінет ознаменував докорінний переворот в американській внутрішній політиці та оголив до «безстидства» її зовнішньополітичні наміри. Трамп одним махом дав «відпущення» американцям на те, що вони більше не повинні давати пояснення або прикривати свої справжні наміри. Тому «під ніж» пішла американська пропаганда у світовому масштабі в іпостасі USAID. Головний американський амбасадор демократії виявився рудиментом в арсеналі Трампа. Цим самим американський президент дав зрозуміти, що йому зовсім не потрібний фіговий листок у вигляді розповідей про демократію. Він дав зрозуміти, що для того, аби витримати конкуренцію з комуністичним Китаєм та іншими авторитарними режимами, треба мати розв’язані руки. А з цим посипалася і вся система, базована на принципах демократії. Тому теперішню міжнародну політику не слід розуміти як боротьбу демократії з авторитаризмом або як конкуренцію. Позиції двох гігантів настільки зблизилися, а може, навіть зрівнялися, що Вашингтон і Пекін можуть взятися за новий поділ світу. Цього разу не витрачаючи часу на згадки про міжнародне право і захист демократичних цінностей. Тобто з’явилася опція, коли умовні американські «технофашисти» можуть легко знайти спільну мову з китайськими «комуністами». Після чого світ буде перекроєний за зовсім іншими лекалами, де демократії буде відведена бутафорна роль. «Консенсус щодо взаємних стурбованостей» Такими словами лідер Китаю окреслив результат китайсько-американських переговорів у Пекіні. Своєю чергою Трамп у звичній для нього манері заявив, що переговори пройшли чудово і були досягнуті прекрасні домовленості. Правда, відразу на світло денне вийшла одна принципова вимога Китаю, яка стосувалася Тайваню. Мовляв, це наша територія, і будь-яке втручання Америки вмить зруйнує відносини з нами. Тобто Сі Цзіньпін сигналізував: Тайвань є наріжним каменем у відносинах зі США. Відповідно, якщо пригадати ставлення Трампа до демократії та прав людини, то єдиним стримувальним для нього чинником у питанні Тайваню є те, що цей острів стратегічно важливий для США і решти західного світу. Через те, що продукує 90% найсучасніших напівпровідників у світі, і через те, що блокує прямий вихід китайського флоту в океан. Але й Пекін розуміє, що воєнне посягання на «кремнієвий щит» світу означатиме економічну катастрофу і для самого Китаю. Тому сторони могли легко відмовитися від непотрібної ескалації навколо Тайваню. Тим більше, що американці розпочали процес перенесення виробництва високотехнологічних чипів з острова на свою територію та в менш загрожені місця. Треба розуміти, що Трамп міг легко поставити на паузу питання Тайваню, аж поки не налагодить виробництво чипів у себе вдома. Або принаймні не диверсифікує його. Таке вирішення могло зацікавити й Пекін. Особливо у світлі внутрішніх процесів на Тайвані. Йдеться про несподівано дружній візит у квітні цього року до КНР лідерки головної опозиційної партії Тайваню Гоміньдан. Не виключено, що Китай постарається вирішити «проблему Тайваню» в мирний спосіб. Шляхом приходу до влади політичної сили на чолі з Чжен Лівень. Яка спробує здійснити мирний транзит. Цікаво, що Чжен Лівень застерігає США, заявляючи, що не хоче, аби Тайвань став розмінною монетою або «другою Україною». У сумі це може означати, що «розрахуватися» Тайванем ні в кого не вийде. Місце України між «слонами» Як випливає з описаного, вирушаючи на переговори з Китаєм, Трамп вирішив зіграти роль прагматика, а тому взяв зі собою команду з 17 бізнесменів, сукупна капіталізація корпорацій яких становить 16,47 трлн доларів. Для порівняння, ця сума дорівнює 82–90% усього ВВП Китаю. Цим він захотів показати, що вестиме переговори з позицій сили приватного капіталу та технологічного домінування США. Така демонстрація сили мала б остудити апетити Китаю, принаймні в плані непотрібності продовження світової економічної експансії. І, можливо, для того, щоб вплинути на Пекін щодо майбутнього поділу сфер впливу в Росії. Таке сміливе припущення можливе, якщо відкинути звичні конструкції та погляди на природу російсько-китайських і російсько-американських відносин. Здавалося б, Росія вже давно «лягла» під Китай, і вороття назад немає. Тим більше, що Китаю вдалося використати Росію як свою збройну силу проти Заходу, підтримавши відкриту військову агресію проти України. Завдяки мужній обороні України та західній допомозі Росія загрузла в Україні. І перетворилася на жирну підбиту качку. Вона нічого не може вдіяти проти України. Не допомагає ні підтримка Китаю та його проксі КНДР, ані постійний тиск Трампа на президента Зеленського. Виявилося, що ні Пекін, ні Вашингтон ніяк не можуть вплинути на Київ. Україна залишається кісткою в горлі обох наддержав і не збирається поступатися. Це стало можливим ще й тому, що Пекін ніколи не дозволив би Росії відірватися від себе і повільно дрейфувати в бік Америки. Тобто зусилля Трампа щодо відривання Москви від Пекіна – чи то шляхом обіцянки української капітуляції, чи то поділу світу «на двох» – не мали під собою ґрунту. У першому випадку через героїчну позицію України. У другому – через незгоду Китаю. Виникла майже патова ситуація. Виходом з якої стала спроба розпочати новий поділ світу безпосередньо між двома «слонами» –Америкою і Китаєм. Не виключено, що на столі як пиріг може опинитися ослаблена і залежна Росія. Така комбінація стає можливою ще й тому, що ситуативне порозуміння між КНР та США позбавляє Росію маневру. Якщо до цього часу Росія еквілібрувала між Пекіном, розраховуючись своїми ресурсами, і Вашингтоном, натякаючи на спільне освоєння Арктики, то тепер простіше буде двом гігантам позбавити її ядерної зброї і розділити на зони контролю. Бо надто небезпечно залишати цю «територію» з ядерною зброєю під управлінням звихнутого Путіна. І домовленість між Трампом і Сі Цзіньпіном про недопустимість отримання Іраном ядерної зброї є тому хорошим сигналом. Треба пригадати, що сама Росія розпочала цю гру між Китаєм і США. Вже писалося про два угруповання в істеблішменті Росії: представника олігархічних кланів – Дмитрієва та одного з лідерів «прокитайської» партії – Сєчіна. Існує думка, що Дмитрієва на переговори до США спорядили російські олігархи, яким китайська перспектива з розкуркуленням і, можливо, розстрілом зовсім не «посміхається». Вони не хочуть ставати інтегральною частиною Китаю, а довго лавірувати Росія не зможе. Група Сєчіна натомість розвиває якнайшвидше зближення з КНР. Путіну пояснили, що його щастя посередині між одними і другими. Проте не додали, що це тільки за умови, якщо Пекін і Вашингтон – антиподи. У разі замирення Росія втрачає будь-які аргументи. І ось тут починає діяти «українська карта». Китай більше не може покладатися на військову потугу Росії. Йому краще буде просто закрити європейський фронт. Тим більше з огляду на перспективи, які для нього відкриваються від співпраці з Європою в обхід США. Трамп не зможе діяти за спрощеною схемою, бо тут на заваді стане Україна. І скільки б він не заявляв, що остання, у кого він попросить допомоги, – Україна, реальність накочується невмолимим катком. І ось уже держсекретар Рубіо називає ЗСУ найпотужнішою армією в Європі. Ось і зверхній міністр війни Піт Геґсет хвалить українські дрони та тактику протидії. А ще сини самого Трампа тихо будують дронові заводи, що працюватимуть за українськими технологіями. Але це не корупція. Корупція в Україні – особливо якщо йдеться про розробку українцями балістичних ракет і спільне їх виробництво з Європою. А тому напрошується один висновок: майбутнє України разом з Європою. Тільки так Європа і Україна зможуть уникнути долі бути розтоптаними під час «перегонів слонів». ПС. Про специфічну боротьбу з корупцією як форму колоніального контролю мова піде у наступній статті. Автор – Василь Расевич, IQ-аналітика Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA