Останніми роками, особливо з початком російського повномасштабного вторгнення, а з приходом до влади в США Дональда Трампа – то взагалі «прискореними темпами», активно обговорюються варіанти нової «світової архітектури безпеки». Деякий час від цього пробували просто відмахнутися, як від буйних фантазій «випадкової людини» (вдруге!) на посаді президента США. Але як би хто не сприймав постать Дональда Трампа, ефект від його діяльності годі заперечити. Стратегічне протистояння США з Китаєм набирає обертів, Західна Півкуля «віддана» Вашингтону, а принцип «Америка передусім» першими відчули на собі союзники по НАТО. Якщо зараз Америка вирішить ще й покарати тих, кого вважає саботажниками в межах Альянсу, стане взагалі весело. І це ми ще навіть не дійшли до етапу, на якому Вашингтон перегляне самі принципи «захисту»: без прикриття демократією, без підтримки слабких перед сильними – лише чистий інтерес та «цивілізаційна близькість». Звісно, інші лідери не стали просто дивитися, як Америка демонтує те, що залишилося від світової архітектури зразка «після Другої світової війни». В різних регіонах планети формуються ситуативні, а подекуди і цілком стратегічні альянси та партнерства. Після того, як Ізраїль та США вибили іранську «вісь спротиву» на Близькому Сході, з’явилися реальні передумови не лише для арабо-ізраїльського порозуміння (коли стихнуть емоції), а й для інших комбінацій типу «Пакистан – Саудівська Аравія» чи якогось альянсу навколо Туреччини, яка давно просуває ідею «Великого Турану», а нещодавно «обзавелася Сирією». Найбільше у формуванні дієвої системи безпеки зацікавлена Україна. Але оскільки в НАТО нас не беруть, а стосовно вступу в ЄС і його безпекової компоненти гойдалки триватимуть ще не один рік, Володимир Зеленський нещодавно висловив ідею про посилення європейської безпеки такими гравцями як Україна, Туреччина, а також Британія та Норвегія. Паралельно пропонуючи співпрацю Києва з країнами Перської затоки, Близького Сходу і Південного Кавказу. Стара Європа, передусім Франція та Німеччина, заговорили про стратегічну безпекову автономію, а німецький канцлер Фрідріх Мерц взагалі висловився за формування найпотужнішої армії Європи, оскільки «Німеччина повинна взяти на себе відповідальність за долю континенту». Ця доля, зважаючи на існування Росії, може бути доволі сумною: через все таки сильні проросійські симпатії в самій Європі (про що свідчать хоча б результати останніх виборів у Болгарії), а також позицію самої Москви (де Лавров вкотре заявив, що ЄС воює з Росією). В цьому калейдоскопі ідей та пропозицій можна легко не помітити пропозицію нового очільника Угорщини Петера Мадяра – а вона заслуговує на увагу, особливо в Україні. Мова йде про «австро-угорський аналог Бенілюксу в межах ЄС». Якщо коротко, Мадяр пропонує об’єднати два формати співпраці: Вишеградську четвірку (Угорщина, Польща, Чехія, Словаччина) та Славковський формат (Австрія, Чехія, Словаччина), при чому не просто економічно, а на основі спільної історії (Габсбурзької монархії), ставленні до імміграції та на власному розумінні енергетичної безпеки. Спільна історія Після перемоги на виборах новий лідер Угорщини сказав, що «ми колись мали спільну країну, а Австрія є ключовим економічним партнером… Я хотів би зміцнити відносини між Угорщиною та Австрією з історичних, а також з культурних та економічних причин». Ті, хто більш-менш знайомі з історією цієї спільної країни, можуть звернути увагу на те, що в решти сусідів Угорщини спогади можуть бути не настільки теплими. Оскільки Петер Мадяр бере за основу саме цей історичний період, значить претендує як мінімум на особливий статус, якщо не на лідерство в новому форматі. А взагалі варто сказати, що «спільна історія» - це доволі специфічна база для побудови прагматичних стосунків, принаймні український досвід говорить, що добром це не закінчується. Імміграція Заяви до мігрантів є анонсом того, що ніяких карколомних ліберальних поворотів в політиці Будапешта не планується. Мадяр є правим політиком, а зараз планує стати ще й правим лідером європейського масштабу. Загалом, проблема імміграції – це ключ до розуміння сучасного консервативного руху в Європі. А також і реверанс в бік адміністрації Трампа та американських правих загалом – сигнал того, що з Будапештом варто і надалі мати справу. В цьому плані харизматичний Мадяр може в перспективі створити брюссельському істеблішменту більші проблеми, ніж простий як двері Орбан. Енергетична безпека Під цим в нашій частині світу дуже часто розуміють можливість споживати російські нафту й газ, звідси і вирішення проблеми з нафтопроводом «Дружба». А «економічний прагматизм» може означати і бажання домовлятися з Росією (чого австрійські банкіри прагнуть усім серцем), і принципову відмову приймати Україну до ЄС (бо «німецьких грошей» самим не вистачає). Не дивно, що перші поїздки Петера Мадяра як очільника угорського уряду заплановані до Варшави та Відня. З Варшавою, яка останніми роками вже не декларує, що є «адвокатом України в ЄС», можуть виникнути питання. Бо не зрозуміло, кого Мадяр хотітиме бачити сильніше: Навроцького (щоб поговорити про мігрантів та спільну історію) чи Туска (щоб перейняти досвід переходу до ліберальної демократії). І наскільки «угорський економічний прагматизм» можливо в принципі поєднати з польським розумінням того, що таке Росія. Зрештою, більш важливі речі для Будапешта найближчим часом все одно будуть вирішуватися в Брюсселі – а це 18 млрд. євро заморожених активів, 16 млрд. євро – потенційні оборонні позики та 1 млн. євро штрафу на день за відмову Угорщини дотримуватися міграційного законодавства ЄС. Ось тут і буде перша «розвилка» для нового угорського керівництва. Цікаво, що сама східна частина ЄС не те щоб із нетерпінням чекала на нові свіжі ідеї з Будапешта, якраз в ідеях тут дефіциту нема: від перспективної «Україна – Північна Європа» до напівзабутого «Міжмор’я». А ще є Румунія, яка, як і Польща, сильно орієнтована на США, і про яку угорці «чомусь» забули, попри спільну історію, навіть більш «спільну», ніж з австрійцями. Східній частині Європи зараз йдеться не про «економічний прагматизм», а про речі більш нагальні – власну оборону та стан готовності Росії до нападу. Польський прем’єр Дональд Туск говорить, що загроза з боку Росії вимірюється місяцями, а не роками, і готовий (принаймні декларує такі наміри) розмістити в своїй країні французьку ядерну зброю. Оскільки не впевнений в тому, що 5 стаття Статуту НАТО спрацює, і що США за президента Дональда Трампа готові реально захищати своїх союзників. Естонія ж більш обережна в своїх висловлюваннях (бо і менша, і до Росії ближче), тому просить Володимира Зеленського «не перебільшувати загрози» - в їхній ситуації сумніватися в ефективності НАТО не можна, неефективність означатиме неминучу окупацію. Що зараз об’єднує всю Європу, так це неготовність приймати Україну в ЄС «авансом» і за сумою попередніх воєнних заслуг. В принципі, їм важко тут щось закинути, бо йдеться все таки про економічний блок і серйозні системні трансформації. А відрізняє європейські країни мотивація, з якою вони нам відмовляють. Для так званого східного флангу Україна є прямим конкурентом, тому ідея Петера Мадяра про «нову Австро-Угорщину» може стати для нас серйозною проблемою, навіть якщо здається симпатичною завдяки сконструйованим спогадам про «бабцю Австрію». Набагато раціональніше побажати успіху Дональду Трампу, який продовжує атакувати чи не єдиний острівець стабільності в світі – «Вісь зла» (КНР, РФ, КНДР та Іран). Хоча йому і вдалося досить сильно «потріпати» слабші ланки (Сирію, Венесуелу, проксі Ірану і сам Іран), попереду ще багато роботи. Головне в процесі таки реформувати ЄС, а не розвалити його. Ну і перенести американські військові бази поближче до кордонів Росії, навіть під виглядом «покарання Іспанії та Німеччини за боягузливість в Ормузькій протоці». Автор – Назар Кісь, IQ-аналітика Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA