Сила і слабкість автократів

Вже майже нікого не дивує, що ігнорування насущних проблем у демократичному світі та спроби переключити увагу на різного роду просування «дивацтв» наблизило його до краю, за яким – авторитарний морок. Суспільства, втомлені формалізмом та бутафорністю такої демократії, почали шукати справедливості та порядку в політиках авторитарного плану. Останні десятиліття мʼякого демократичного правління стали сприйматися як хаос, безпорадність та інфантилізм. А демократичний політичний клас – як «солянка» з корумпованих, некваліфікованих та непотичних «паразитів», які завдяки бюрократичним вивертам навіки прикипіли до влади. І просто так не поступляться, навіть у випадку руйнівної загрози.

Модель Путіна

Зрозуміло, що таке затхле болото довго існувати не могло. Голови виборців у демократичних країнах стали повертатися у бік кандидатів, які обіцяли припинити вакханалію і навести лад. Наприклад, так сталося в США з появою ексцентричного Дональда Трампа. А в суспільствах, які так і не стали демократичними, наприклад, у Росії, люди потягнулися знову в бік «сильного правителя». На фоні розгулу демократії «єльцинського розливу» з масовою корупцією, гігантськими розкраданнями, війною в Чечні та ганебними пʼяними виходками президента росіяни «на ура» прийняли кадебіста Владіміра Путіна, який і побудував їм новий авторитарний режим.

Користуючись всенародною підтримкою, ставленик сімʼї Єльцина і людина з радянських спецслужб, розтягнувши в часі, централізував владу, зосередивши її у своїх руках. Ліквідував політичну опозицію та незалежні медіа. Повернув під контроль держави ключові підприємства економіки та здійснив перерозподіл власності на користь свого оточення. Високі ціни на нафту у 2000-х роках дозволили забезпечити зростання рівня життя, що, своєю чергою, підвищило лояльність населення.

Використав почуття приниження росіян після розпаду СРСР, пропонуючи натомість ідеологію відновлення «величі» та імперську риторику, що включало формування образу Росії як «обложеної фортеці» та боротьбу із зовнішніми ворогами. Після подій у Беслані та Помаранчевої революції в Україні відійшов від прозахідної риторики і посилив гібридний тиск як усередині країни, так і на пострадянському просторі. Це супроводжувалося зростанням ролі спецслужб та силовиків у державному управлінні.

Наступними були зміни до Конституції та «вічне» правління: режим закріпив себе шляхом зміни законодавства, що дозволило Путіну залишатися при владі з 2000-го року по сьогодні, ліквідувавши реальну конкуренцію та обнуливши власні терміни. Для подальшої консолідації суспільства використав як інструмент ідею зовнішньої агресії. Починаючи з війни в Грузії, а пізніше вторгнення в Україну, режим використовував військові дії для відволікання від внутрішніх проблем, мобілізації суспільства навколо лідера та залякування сусідів.

Ідеєю про «історичне право» Росії на контроль усього пострадянського простору Путін фактично зруйнував міжнародне право, обмеживши його власною волею. Мовчання західних демократій, а ще гірше – загравання та задобрювання – фактично легітимізували вседозволеність Росії. Варто зазначити, що так сталося не тільки через лінощі та інфантильність західних демократій, але й завдяки пасивним очікуванням переходу до неоконсервативного порядку.

Бій навкулачки і з кастетом. Лемент про авторитарні тенденції

У новій констеляції сил у ліберальних демократій була наперед визначена програшна позиція. Натомість нові автократи не дуже й приховували своєї зневаги до демократичних процедур. Мовляв, вони такими не є, а от прихильники демократії мають неухильно дотримуватися сповідуваних принципів. Це приблизно так, якби на кулачний бій один вийшов з голими руками, а другий – з масивним кастетом. Проте загальні правила лишалися б однаковими для обох.

Пастка полягала також у тому, що в демократичній країні не може бути авторитарних методів управління. Проте суспільство починає розуміти, що колективні рішення, особливо в умовах війни, не сприяють ефективності управління. А будь-які спроби взяти в кулак управління розганяються позицією або ворожою пропагандою як загроза авторитарних тенденцій.

Свідком чого стали українці під час відповідної кампанії проти президента Володимира Зеленського. Причому звинувачували у подібному гріху Зеленського Путін, який давно перетворив Росію на авторитарний режим, і президент Америки Трамп, який максимально усунув від управління державний апарат. І була б його воля – перетворив би Конгрес на закритий клуб з випускання пари. Тому звинувачення Зеленського в прагненні до авторитарного управління були звичайною технологією на послаблення України зсередини. Зрозуміло також, чим би закінчилася історія, якби Володимир Зеленський не взявся творити єдиний центр прийняття рішень.

Ще одним важливим ходом Зеленського стала апеляція до народів світу через їхні парламенти. Здається, це був єдиний спосіб тиску на національних лідерів та уряди інших країн, щоб ті пробудилися від церемоніально-демократичного летаргічного сну. Показати західним політикам, що треба рішуче діяти та відповідати на нагальні запити суспільства. Щоб праві популісти, які виступали під прикриттям наведення порядку (насправді згортання демократії), не стали переможним трендом.

Повертаючись до сказаного на початку, треба зазначити – тенденція неоконсервативного реваншу (ресентименту) найбільше загострилася з приходом до влади Владіміра Путіна, який на фоні «єльцинської пʼяної демократії» виглядав месією порядку. Тобто росіян купили на «порядок», а закабалили «сильною рукою». Проте, знову ж таки, варто памʼятати, що російські громадяни аж ніяк не були жертвами нового авторитарного режиму. Вони були його співтворцями. А після нападу Росії на Україну стали його співучасниками.

Забезпечивши собі в Росії тил, Путін взявся поширювати свою модель у світі, паралельно супроводжуючи процеси підкупом закордонних політиків, урядовців та лідерів суспільної думки, а також ведучи масовану пропаганду усіма важливими мовами. Тому дуже швидко у новітнього авторитаризму, який просувався під виглядом неоконсервативних поглядів, зʼявилися свої адепти та прихильники.

«Закоханий» Трамп і вперта Україна

Стало розхожим твердження, що Дональд Трамп нібито закоханий у Путіна. Хоча слово «закоханий» і Трамп є або оксюмороном, або треба додати «само» – тоді це буде відповідати дійсності. Не рідше доводиться чути, що Трамп – це завербований ще радянськими спецслужбами агент Краснов, а тому він і зараз виконує волю Путіна. Саме тому в його діях і поведінці постійно проглядаються симпатії до Путіна та Росії і майже ненависть до президента Зеленського і України. Але все це розходиться з правдою. І ось чому.

Насправді Трамп є прихильником авторитарної моделі Путіна, у якій він бачить для себе свого роду зразок для наслідування. Він дійсно із певною симпатією ставиться до російського диктатора, бо тому вдалося те, про що він міг тільки мріяти. Трамп хотів використати досвід і силу Путіна, щоб реалізувати свій власний задум у планетарному масштабі. Але на перешкоді стала Україна, яка продовжувала боронитися і не захотіла стати розмінною монетою в оборудках двох пристарілих автократів. Не погодився і Путін, оскільки Трамп не міг запропонувати йому, як на тарілочці, капітуляцію України, а на менше той не погоджувався.

Своєю чергою Трампа також здивував Путін, тому що він не міг собі уявити, що хтось відмовиться від пропозиції «на двох» керувати планетою. Насправді це Китай не дозволив цього Путіну, оскільки сам прагне до світового панування і хоче використовувати російські ресурси. В якийсь момент між США і Китаєм почалося перетягування линви за схиляння на свій бік Росії. На думку Трампа, схиляння на свій бік Росії мало забезпечити йому перемогу над Китаєм, а отже – відкрити шлях для світового панування.

У такій ситуації Україна, яка не капітулювала і не захотіла стати «подарунком» Трампа Путіну, перетворилася на болючу скалку в мозку некоронованого «короля світу». Показала, що він не всемогутній. І так або інакше мусить з нею рахуватися. Через це Трамп і не любить Україну і Зеленського, а не тому, що палає любов’ю до агресорки Росії. Трамп реально хоче завершення цієї війни, але на умовах, які підсовує йому Росія, бо розраховує або обдурити її, або створити при можливості спільний альянс. Схоже на те, що він ніколи не прийме варіант односторонньої підтримки України, бо вона бореться не тільки за свою незалежність та існування, але й за демократію. А для Трампа демократія – як пʼяте колесо до воза.

Путінсько-трампівське воїнство

Саме з таких міркувань Трамп вирішив підтримати союзників Путіна в Європі, якими б дивними вони не виглядали. Всі вони – «Альтернатива для Німеччини» та Віктор Орбан в Угорщині, євроскептики у Польщі та Румунії – є, в уявленні Трампа, воїнством неоконсервативної революції. Через це Трамп відкрито висловлювався на підтримку Кароля Навроцького під час президентських виборів у Польщі, «вболівав» за проросійського і антиєвропейського кандидата в Румунії Келіна Джорджеску, обурювався анулюванням результатів і зняттям з виборів цього кандидата, делегував свого емісара Джея Ді Венса до Будапешта для підтримки безнадійного Віктора Орбана.

У всіх згаданих випадках Дональд Трамп проявив не просто політичну короткозорість, але й показав, що авторитарні методи правління рано чи пізно засліплюють правителів. Трамп мало того, що сам повівся на путінську авторитарну модель, він вирішив, що в його силі змусити всіх її насильно прийняти.

Це і є «ахіллесова пʼята» авторитаристів та диктаторів. Вони втрачають звʼязок із реальністю і починають видавати бажане за дійсне. Що важливо, кожен їхній промах або провал відбирає у них потенціал. І з часом такі фігури починають нагадувати гротескних персонажів, навіть зберігаючи повноту влади. Тобто їхня сила і вплив є крихкими, як гартоване скло, яке в один момент може при точковому ударі розлетітися на друзки. Натомість демократії нагадують гнучкий бамбук, що гнеться, але не ламається. І в цьому сила і надія демократії.

Сила і слабкість

На прикладі трійки лідерів, яких часто розглядають через призму авторитаризму – Володимира Путіна, Віктора Орбана та Дональда Трампа – можна чітко побачити, як їхні найбільші переваги з часом перетворюються на фатальні вразливості. Головний козир автократа – швидкість прийняття рішень. Їм не потрібні довгі дебати в парламенті чи згода опозиції.

Путін створив жорстку «вертикаль влади», де будь-який наказ виконується миттєво, що дозволяло йому роками концентрувати ресурси на вузьких цілях (наприклад, переозброєння чи енергетичний шантаж). Віктор Орбан продемонстрував силу в «захопленні держави» шляхом зміни конституції та виборчого законодавства, завдяки чому зробив свою партію фактично незамінною на десятиліття. Сила Трампа полягає в персоналістському культі. Він довів, що може керувати порядком денним цілої країни через соцмережі, ігноруючи традиційні партійні структури та державні інститути.

Найбільш слабким місцем автократів є життя в «інформаційній бульбашці» та нерідко параноя, яка його супроводжує, коли оточення боїться говорити правду, а лідер втрачає звʼязок із реальністю. Слабкістю у випадку Путіна було те, що у 2022 році він отримував лише «зручні» звіти від спецслужб, а тому переоцінив власну армію та недооцінив опір України. Як правило, автократ стає заручником власної пропаганди. У випадку Орбана тривала концентрація влади призвела до ігнорування внутрішніх проблем – економічної стагнації та втоми суспільства. Він занадто пізно зрозумів, що його «ілюзорна стабільність» більше не задовольняє людей. Тому й програв з тріском минулі вибори.

Слабкість Трампа – у його ж стилі, тобто у ворожому ставленні до фахівців. Витісняючи професіоналів і замінюючи їх лоялістами, він послаблює саму державну машину, якою намагається керувати. Він починає не те що вірити у свої монарші повноваження – він живе і поводиться як примхливий король, для якого закони не писані, бо він сам закон.

Однак треба зауважити, що всі троє починали свою політичну карʼєру як свого роду реформатори, які прагнули краще упорядкувати цей недосконалий світ. Але надмірна концентрація влади і десятиліття на вершині її вертикалі однозначно сформували з них, якщо не диктаторів, то переконаних автократів. Проте всіх їх турбує одне питання – це проблема спадкоємності та гарантій. Для будь-якого автократа найбільший жах – це ранок після його відходу. Тому що автократична система тримається на особистості, а не на правилах, що означає: з ослабленням лідера система починає пожирати саму себе в боротьбі за трон.

Для Путіна фактично немає легітимного механізму передачі влади, що робить будь-який транзит потенційно кривавим. Орбан після 16 років правління зіткнувся з тим, що його модель «неліберальної демократії» розвалилася, як тільки опозиція (на чолі з Петером Мадяром) змогла обʼєднатися навколо нової ідеї. Трамп стикнеться з тим, що його рух важко передати «у спадок»: без особистої харизми його політичні проєкти будуть втрачати ефективність.

Замість підсумків

Сила автократів – у їхній здатності ламати правила. Слабкість – у тому, що без правил вони залишаються один на один із розлюченим суспільством або амбітними змовниками. Як показав приклад Угорщини, навіть найбільш «зацементовані» режими мають термін придатності, особливо коли ідеологія перестає годувати народ, а страх перестає діяти.

У цьому руслі перспективи України виглядають досить оптимістично. Її майбутнє разом з європейськими демократіями – будувати новий суспільний лад та справедливий світовий устрій. Попри всю звабливість ідей наведення жорсткого порядку та вимушених тимчасових загравань з автократами.

Автор – Василь Расевич, IQ-аналітика

Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA