Велика кінетична війна

Велика кінетична війна

Людству доведеться остаточно зняти рожеві окуляри, якщо воно захоче зрозуміти логіку новітніх світових процесів. Навчитися в потоці хаотичного маніпулятивного валу інформації бачити чіткі тенденції та визначені конкретні цілі руху. Напевно, найбільш несподіваним висновком буде сказати, що і російсько-українська війна, і воєнні дії Ізраїлю та США проти Ірану є лише похідними, тобто окремими фронтами великої кінетичної війни Америки і Китаю. Так, як би цинічно це не звучало щодо без перебільшення героїчного протистояння України російській агресії, – ми тільки один із сюжетів. Який, правда, з кожним роком займає все вагоміше місце у світових розкладах. Завдяки цій боротьбі Україна більше не розмінна монета у великій грі.

Врятувати мирного кролика перед пащею удава

То що ж це за таке глобальне протистояння, у порівнянні з яким навіть найбільш кривава війна ХХІ століття в Європі здається одним з епізодів? Є дві основні відповіді на це запитання: хороша і не дуже. Обнадійливим варіантом є те, що Захід нарешті почав зупиняти тріумфальний хід планетою комуністичного Китаю та його авторитарних союзників. Шкода, що пробудив і очолив протидію заволодінню світовими ресурсами і важливими комунікаційними шляхами Китаєм ексцентричний самодур з гіпертрофованим еґо – Дональд Трамп. Але, видно, не було іншої ради пробудити демократичний світ із летаргічного сну, окрім як почати бити його дубиною під назвою «Трамп» по голові.

Ситуацію ще можна охарактеризувати так, що «кролика» вдалося розштовхати від гіпнотичної покірності за мить до поглинання його китайським «удавом». Про що свідчить те, що адміністрації Трампа вдалося потіснити Китай із зайнятих позицій: відібрати контроль за Панамським каналом. Вихопити з його рук Венесуелу з величезними запасами нафти. Розпочати демонтаж кубинського режиму. Розвернутися на Південному Кавказі і в Центральній Азії. Сприяти ліквідації диктаторського режиму Асада в Сирії. Ну і найбільш «жирний» шматок – це ліквідація режиму аятол в Ірані.

І тут мова вже про другу, не зовсім добру новину. Справа в тому, що Трамп бореться не проти загрози демократії. Не за свободу і порятунок умовного «кролика». Він працює за право одноосібно диктувати умови решті світу, в тому числі західному. Що вже проглядається в методах трактування ним ЄС. Європа в баченні Трампа – це не союзник, а зручний ситуативний засіб, який також має «піти під ніж» (хоча й пізніше) заради майбутнього світового панування технократичного американського режиму.

Задум американських технократів

Останнім часом за хаотичними діями і виступами Дональда Трампа все чіткіше проглядається досить конкретний американський план. На догоду «трампоскептикам» назвімо його планом американських технократів. Тобто спостерігається перехід від гібридної конкуренції до «фрагментованої кінетичної війни», де прямі зіткнення замінюються інтенсивними проксі-конфліктами у стратегічних вузлах, в яких послідовно встановлюється контроль не тільки над країнами, багатими на нафту і газ, але й над шляхами їх транспортування.

До вже відомих спроб поставити під свій контроль видобуток нафти у Венесуелі та Ірані, до якого зараз застосована тактика «закритого казана», додалися потуги зі встановлення американського контролю за найважливішими протоками: Малаккською, Ормузькою та Баб-ель-Мандебською. Контроль над протоками став головним інструментом примусу у 2026 році.

Чому це важливо? Контроль над Малаккською протокою може стати справжнім зашморгом на економічній шиї Китаю, оскільки через неї йде 80% його енергетичного імпорту. І хоча Китай намагається створити альтернативу через порти Пакистану та М’янми, це робить його достатньо вразливим у конкуренції зі США. Блокада Ормузької протоки дає американцям можливість не просто маніпулювати світовими цінами на нафту, але й поставити економіку КНР на грань рецесії. Ну і контроль за Баб-ель-Мандебською протокою означатиме вплив на логістику між Азією та ЄС. Таким чином американці створюють ефект «енергетичного казана» для тих, хто не дотримується американських правил гри.

У цьому ж ключі потрібно розглядати і прямі удари США по іранській ядерній та нафтовій інфраструктурі, які мають на меті не лише зміну режиму, а й ліквідацію головного енергетичного тилу Китаю. Застосувавши таку технологію, Америка штовхає ще у більш вразливе становище Європу. Відмова від російського газу і блокування поставок з Катару роблять європейську економіку, зокрема німецьку, залежною від США. А зростання вартості енергії та безпекові проблеми можуть загрожувати частковою деіндустріалізацією континенту.

ЄС змушений приєднуватися до американських санкцій проти Китаю, що руйнує його торговельні зв’язки, але одночасно потерпає від протекціоністських мит США. Таким чином Європа ризикує перетворитися з гравця на територію, де великі держави ділять сфери впливу та ресурси. І це навіть тепер, коли Європа є офіційною союзницею США.

Маски зірвано

Про те, що у Трампа не може бути союзників у класичному розумінні, наочно демонструє його тактика ось уже другу каденцію поспіль. Він карає митами за непослух. Висуває непомірні вимоги, погрожуючи захопленням Гренландії та приєднанням Канади. І що вже казати про «гартування» розніженої Європи, яка з усіх сил намагається вберегти свій спокійний вчорашній день, так і не згуртувавшись заради власного майбутнього. Яка й надалі сподівається якщо не «перечекати» Трампа, то на ослаблення путінської Росії до договороздатного стану, не розуміючи, що Трамп уготував їй підпорядковану роль. Роль донора для американської величі. Включно з тим, щоб домовитися з Росією про перехід нафто- та газогонів під контроль американців. Коли Америка буде диктувати ціни та об’єми енергоресурсів, які постачатимуться для ЄС. Бо американцям байдуже, кого експлуатувати – «останню хранительку демократії» Європу чи багатий на енергоносії, але бідний на демократію Близький Схід.

Насправді Америка часів Трампа не дуже й змінилася, вона просто скинула маску «жандарма демократії». Виявилося, що більше не потрібно прикривати експансію словами про експорт або захист демократії. Що колегіальний демократичний устрій тільки «заважає» у змаганні з авторитарним світом. Що Трамп, щоб не програти в кінетичній війні проти Китаю, мусить мобілізувати усі ресурси. Розсварити Європу з Китаєм, не залишивши їй іншого вибору, окрім залежності від США. Відірвати Росію від Пекіна, хоча це можливо тільки з відходом Путіна. А коли Путіна не стане, а на заміну йому прийде якийсь «російський Трамп», то до чого тут велика антикитайська мобілізація? Світ і так може опинитися під контролем американських, вибачте, техно-фашистів.

Українська перспектива

Тобто світ постане перед вибором кращого варіанту між двома вкрай загрозливими: трампівським і китайським. І тут варто задуматися над тим, що можна ще зробити, щоб уникнути нового авторитарного витка в планетарному масштабі. Перше, що напрошується, – це грати відкритими картами, відкрито сигналізуючи Трампу, що світ бачить, куди він хилить. Створюючи нову систему противаг і об’єднуючись навколо демократичних цінностей, як би архаїчно це не звучало. Побудованих на переконанні, що Америка більше не гарантує безпеки, що небезпека може виходити також і з американського континенту. І що Америка може в якийсь момент відмовитися від «неефективних» демократичних принципів.

А тому, як би це не виглядало фантасмагорично, але в умовах, що склалися, досить швидко зростає роль України. І це мали б розуміти передусім у ЄС – Україна не тільки бореться за своє існування, але й за майбутнє, де діятиме міжнародне право, а не право сильного. Тому європейці мали б не лавірувати між погрозами Дональда Трампа то вивести свою країну з НАТО, то забрати американських військових з Європи, залишивши її на поталу агресивній Росії, а взятися за виведення ЄС і решти європейських країн із, вибачте, васальної залежності від США.

І якщо Трамп навіть виконає свої погрози, чого, сподіваюся, не станеться, то поєднання європейського потенціалу з українським досвідом замість слабкої і поки безборонної, але демократичної Європи дасть нове потужне утворення, здатне протидіяти як військовим, так і економічним загрозам. Пора перестати триматися виключно однієї лінії, коли безпеку можуть гарантувати тільки США і підконтрольний їй Північноатлантичний альянс, який, правду кажучи, давно втратив свою оборонну функцію. Після того як президенти Байден і Трамп продемонстрували, що п’ятий параграф Статуту, напевно, ніколи не буде застосований.

Цю функцію Альянс втратив, коли дав зрозуміти стороні великої кінетичної війни – Росії і Китаю, що ніхто не буде ризикувати через гібридну агресію проти «маленького» члена НАТО. Тобто того, що було найбільш ходовим американським товаром – безпеки, більше нема. США більше не є гарантами безпеки. Навіть гірше – велика кінетична війна між умовним Заходом і умовним Сходом є банальним переділом світу «на двох», де перемога не означатиме якісної зміни у міжнародній архітектурі безпеки. Просто в однієї зі сторін з’являться необмежені можливості диктувати свою волю.

Тому ініціатива України розвивати безпекову співпрацю з багатими на ресурси країнами Близького Сходу означає не багато не мало як побудову нових противаг домінуванню Росії разом з Китаєм або трампівської Америки. Просто велика кінетична війна не має завершитися тотальною перемогою однієї зі сторін. Тому зупинка Трампом Китаю вітається якнайбільше. Але повна перемога Трампа і його технократів становить не меншу загрозу для світу. І головною противагою цим тенденціям має стати якнайтісніша співпраця Європи та України.

Автор – Василь Расевич, IQ-аналітика

Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA

Пов’язані публікації

Останні новини
Переглядаючи сайт LVIV.MEDIA ви погоджуєтеся з нашою Політикою конфіденційності