Цьогорічний парад на 9 травня в Москві вже викликав масу обговорень, породив чимало цікавої аналітики, яка все ж таки не враховує одного цікавого аспекту – релігійного. А без нього картина буде явно неповною. Адже «День Перемоги» в сучасній Росії є набагато більш сакральним святом, аніж Великдень чи Різдво. На офіційному рівні «перемога над нацизмом» не має собі рівних у російському календарі, а серед широких народних мас лише Новий рік може конкурувати за популярністю із весняним «подєдобєсієм». Це в принципі не є чимось особливим – тоталітарні культи завжди є квазі-релігійними та наслідують вже існуючі релігійні практики, поглинаючи та підпорядковуючи їх собі. Сенс «православних» Великодня чи Різдва для російської влади може полягати хіба в тому, що вони святкуються не так і не тоді, як на Заході. А щодо християнських ідей – то кому вони потрібні, за великим рахунком, якщо замість підставляння другої щоки потрібно проповідувати принцип «можем повторить»? Хіба що інтегрувати якісь елементи православ’я, як християнство раніше поглинуло елементи язичницькі: дату Різдва чи святкування Івана Купала. Тому головний військовий храм з воєнними трофеями на місці, де традиційно розміщують реліквії (включно з кашкетом Гітлера) є, по суті, найактуальнішою культовою спорудою Росії. А гордість ВПК – ракета «Сатана», освячується «сотрудниками» в рясах. І це, до речі, правильна політика з точки зору диктатури у багатонаціональній країні з численним неправославним населенням. Такий культ є дійсно об’єднуючим та дозволяє інтегрувати тих, кого вони презирливо називають «неслов’янським населенням». І не просто інтегрувати, а відправити на війну з ненависним Заходом - «гніздом аморальності та перверзії». Зрештою те, як речник Кремля Дмітрій Пєсков прокоментував указ Володимира Зеленського про «дозвіл провести парад на Красній площі в м. Москві» – це ж типова «святенницька» поведінка. Щось схоже можна було б, наприклад, почути від якогось єпископа, якби мова йшла про осквернення християнської каплички неоязичниками. Їхня риторика, присвячена перемозі 1945 року, остаточно стала релігійною: «світлий празник», «святий день», «жертва», «шана» і так далі. При чому із традиційною московською ексклюзивністю, оскільки Росія вважається ними єдиною країною, яка пам’ятає «Велику вітчизняну» і вшановує її героїв правильно. Як колись «перший Рим впав через католицизм, другий – через спробу зблизитися з католицизмом, а третій стоятиме вічно»… Україна часів Януковича мала всі шанси стати частиною цього псевдо-релігійного проекту. Тоді почали проводити агресивні паради, а на державному рівні – масово використовувати не просто радянську символіку, а символіку нову, свіжо адаптовану: георгіївські стрічки (які, як і російський триколор, до радянської перемоги мають, м’яко кажучи, специфічний стосунок). Оскільки були або атрибутами «білогвардійців», або РОА – нацистських колабораціоністів під командуванням генерала Власова. Згодом, коли ситуація в Україні змінилася, «перемогу» спробували просунути не настільки прямолінійно, а обхідним шляхом, через флешмоби «безсмертного полку», буквально за допомогою «палок з дідами». На цій темі активно товклися такі персонажі як Віктор Медведчук чи Нестор Шуфрич. «Цивілізований світ», як це часто з ним буває, радо визнавав новий російський культ як один із «канонічних», якщо йдеться про Другу світову війну. Але від того він не стає ані органічним, ані хоч трохи достовірним для самих росіян. Справа в тому, що піднесення «Дня перемоги» в СРСР часів Брежнєва мало чітку логіку: 9 травня мало затьмарити за важливістю річницю Жовтневої соціалістичної революції. Революція була давно, свідків майже не залишилося, а обіцяне радянське щастя все ніяк не наставало. Важко змусити людей вірити в комунізм, якщо з року в рік ситуація не покращується. А от факт перемоги над нацизмом був беззаперечним, як і мілітарна сила Радянського Союзу. Правда, про роль у розгромі нацизму Антигітлерівської коаліції свідомо «забули», перетягнувши ковдру перемоги виключно на себе. В сьогоднішній Росії зі свідками перемоги 1945 року ситуація ще гірша, ніж в СРСР з тими, хто пам’ятав 1917. Наслідки тієї війни видно неозброєним оком, якщо порівняти рівень життя нащадків переможців і нащадків переможених. Єдине, що могло дійсно ефективно реанімувати культ 9 травня – нова перемога, тобто успішна «СВО» проти України. Але дива не сталося, і від цього головна заповідь «можем повторить» поволі перетворюється на посміховисько навіть для внутрішньої аудиторії. Саме така невідповідність, а не довгоочікувана «битва холодильника з телевізором», може спрацювати на користь України. Тим більше, що зараз доводиться конкурувати в медійному просторі вже навіть не з Радянським союзом чи його спадщиною, а фактично з путінською карикатурою на Радянський союз. Що ж до ситуації в Україні, то потрібно максимально акуратно дистанціюватися від російських процесів. Це, звісно, добре, що Янукович «царював» відносно недовго, і що вдалося так само зіскочити зі згубної звички носити чорно-білі фотографії «дідів» на палицях. Але не менш важливо в цьому процесі не потрапити в іншу пастку і не «вийти» з Антигітлерівської коаліції постфактум на зло росіянам. Тим більше, що зараз інший «великий теолог та історик» – Дональд Трамп, якраз вирішив привласнити перемогу Америкою. Але, як і годиться в таких справах, за «латинським» календарем визначна подія – 8 травня. Тоді як російським «православним атеїстам» залишається міцно триматися традиції дідів та святкувати з невеликим запізненням. Тому нашим політикам, які теж люблять час від часу «включати істориків», краще відійти вбік і хоча б деякий час поспостерігати за цією епічною битвою збоку. Автор – Назар Кісь, IQ-аналітика Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA