Останні польсько-українські баталії на історичному ґрунті служать яскравим доказом небезпечності інструменталізованої історії – історії, перетвореної на інструмент внутрішньої політичної боротьби та міжнародного впливу. Проблема, що виникла між Варшавою і Києвом, має свою історію і, відповідно, мораль. Цікаво, що змагання в цій царині почали нащадки політичної культури старої Речі Посполитої, взоруючись на ізраїльських євреїв. Відповідно, задля осягнення великої мети, за прикладом «Яд ва-Шем», були створені Інститут національної пам’яті в Польщі та Український інститут національної пам’яті. З того часу можна говорити про старт змагання за право бути «ексклюзивною жертвою». Тобто визнання «виняткового страждання нації», яке дає не тільки моральні підстави, але й, з часом, закріплене на законодавчому рівні право: бути прокурором і суддею щодо свого колективного кривдника. Статус «ексклюзивної жертви» мав надавати виняткові права вказувати, карати і милувати. І не залишав можливості кривдникові уникнути відповідальності завдяки міжнародному і національному законодавству, сформованому «історичними» законами. Так у поляків розвинувся напрямок про неодмінність покарання за Волинську різанину, а в українців – тема Голодомору. Повторюся, що зразком для цих двох практик став приклад Голокосту — міжнародно визнаного геноциду проти євреїв. Таким чином, польська сторона в міждержавному діалозі з українцями обрала собі позицію говорити від імені «ексклюзивної жертви». Тобто застосувати подібні практики відповідальності, як за Голокост між євреями і німцями. Що неодмінно вело цю розмову в глухий кут, оскільки українці мали власні підстави позиціонувати себе жертвою. Фехтування історичними законами Спокуса впливати на внутрішній політичний порядок денний і міжнародні відносини за допомогою інструменталізованої історії виявилася настільки великою, що Сейм РП вирішив зробити польську націю та державу «непомильними» і законодавчо заборонити їхню критику, особливо стосовно Другої світової війни. А Український інститут національної пам’яті (УІНП) ініціював прийняття «історичних законів» Верховною Радою у 2015 році. Обидві законодавчі ініціативи виявилися вкрай шкідливими, перш за все, для своїх країн. Як «новелізація» закону про ІПН 2018 року в Польщі, так і затвердження на державному рівні переліку героїв та героїчних формацій в Україні, критичне трактування яких тягне за собою кримінальну відповідальність, викликали бурю міжнародної критики. Все завершилося тим, що Сейм РП, на категоричну вимогу Ізраїлю та США, змушений був внести зміни до закону, забравши моменти, які мали сприяти формуванню ледь не сакрального образу польської нації. Ізраїль та США виступили з різкою критикою, вбачаючи у цьому спробу цензури та спотворення історичної правди про Голокост. Тому в червні 2018 року, лише через кілька місяців після набуття чинності, Сейм Польщі проголосував за скасування положень про кримінальну відповідальність за звинувачення Польщі у нацистських злочинах. Прем’єр-міністри Польщі та Ізраїлю підписали спільну декларацію, щоб «пом’якшити» ситуацію та виключити можливість кримінального переслідування за такі висловлювання. Інакше справа виглядала з термінологією щодо ОУН та УПА, яка розвивалася дещо інакше і тривалий час залишалася предметом правових суперечок. Аж поки Конституційний суд Польщі визнав неконституційними окремі формулювання закону, зокрема використання термінів «українські націоналісти» та «Східна Малопольща» (остання назва історично використовувалася для означення територій Західної України). Суд вирішив, що ці поняття були занадто розмитими та неточними, що створювало правову невизначеність. Попри ці рішення, тема криміналізації «бандеризму» неодноразово піднімалася політиками. Зокрема, восени 2025 року чинний президент Польщі Кароль Навроцький вносив до Сейму законопроєкт, який пропонував прирівняти ідеологію ОУН-УПА до нацизму та комунізму, запровадивши за її пропаганду кримінальну відповідальність. Проте Сейм Польщі відхилив цей президентський законопроєкт у листопаді 2025 року. Таким чином, спроба ввести пряме кримінальне покарання за «бандеризм» (аналогічне до покарання за пропаганду нацизму) наразі не отримала підтримки польського парламенту. Але це посилило, за словами прем’єра Дональда Туска, «хвилю ненависті» в польському суспільстві. Ненависті — аж до рівня неконтрольованої ксенофобії і, в окремих випадках, неприхованого расизму, з пошуком «неправильного» етнічного походження та забороною таким особам обіймати державні посади. Найгірше, що такі ініціативи звучать від депутатів Сейму і охоче реплікуються в суспільстві представниками проросійської та антиукраїнської «Конфедерації», а також провідної опозиційної партії ПіС. Тепер можна зробити проміжний висновок: Польща програла історичну війну Ізраїлю за право говорити від імені «ексклюзивної жертви». Що не могло не викликати відчуття гострого ресентименту і спроб знайти слабший об’єкт. Таким об’єктом виявилася Україна, яка знаходиться у вкрай вразливій ситуації жертви путінської Росії та заручниці ситуації, викликаної боротьбою за своє існування і обороною, — як би це не звучало прикро для поляків, їхньої країни. Тому претензії з боку Польщі щодо історичної політики України часто здаються українцям надуманими причіпками як наслідок внутрішнього протистояння в польському суспільстві. Від імені Польщі Польське суспільство вже багато років як поділилося рівно навпіл. І в ньому відбувається не просто непримиренна «польсько-польська війна», але й, що гірше, — боротьба за кожен голос виборця, що «нормалізує» риторику ненависті і піднімає її до рівня позиції держави. Польські інтелектуали часто ображаються на те, що українці не роблять різниці між позиціями різних політичних таборів у Польщі. Мовляв, ви не розумієте, як у нас все складно. У нас президент відверто тяжіє в бік прив’язання майбутнього Польщі до позиції Америки Трампа. Націоналістична опозиція ладна вивести Польщу зі складу ЄС, а ви до того псуєте нам ситуацію своєю історичною політикою. Не розумієте нашого болю і даєте підстави ненависникам України. Не допускаючи, що все це викликає закономірні питання і в українців. А ви робите диференціацію між політичними середовищами в Україні? Між історичною політикою часів Кучми, Ющенка, Порошенка і тепер Зеленського? Причому історична політика президента Зеленського зазнала істотних змін: від повного ігнорування теми до посилення національно-політичної мобілізації в умовах війни на знищення України. А ви зважаєте на те, що ваші фантомні історичні болі 80-річної давнини не можуть дорівнювати стражданням українців у цій кривавій війні, яка триває і кінця їй не видно? І головне: на підставі чого ви прибрали собі статус еталонного мірила минулого, сучасного і навіть майбутнього? Права, присвоєного собі самими. Логічне питання — а судді хто? Країна, де правлять історики Те, що в Польщі явно превалює історична тема, свідчать не тільки дискусії, але й освіта провідних політиків та керівників держави. Як не парадоксально це прозвучить, але даний факт може бути прямою ознакою ресентименту — поквитатися з усіма історичними ворогами і виграти заднім числом усі програні битви. Ви здивуєтеся, але недавній прем’єр-міністр Польщі Матеуш Моравецький і теперішній Дональд Туск — історики. Більше того, чинний президент Польщі Кароль Навроцький — колишній директор Інституту національної пам’яті, обрання якого президентом сигналізувало, що головним полем битви стане інструменталізована історія. До всього, президент Навроцький від самого початку був «заряджений» на те, щоб позмагатися з президентом Зеленським щодо «героїчності» своїх народів. Що не кажіть, але в теперішньому «історичному» протистоянні поляків і українців відчувається заздрість. Оскільки історія Польщі написана так, що вона і жертовна, і стражденна, і велична, і героїчна. Вона республіканська й імперська. Вона — країна, що відбулася і тепер стрімко розвивається економічно. А Україна в цьому ключі подається як щось факультативне, або підрядне польській історії, або ж служить для підкреслення мучеництва поляків. В такому підході проглядається історичне ставлення до нації селян, які з дивного дива вирішили претендувати на право бути рівноправною державою. Героїчна оборона українців перед ворогом, що в рази переважає, вже понад чотири роки, відчутні удари вглиб Росії — ламають подібні стереотипи щодо українців. Не малу вагу має також захоплення боротьбою українців з боку народів світу: солідарність країн Західної та Північної Європи з Україною, теплі стосунки з Великою Британією, надійне партнерство з Німеччиною, яка в Польщі перетворилася на ненависний і зловісний жупел. Заздрість до того, що Україна перетворилася на справжню фортецю західної цивілізації, а не буферну зону, як це пророкував ліберальний польський політик Рафал Тшасковський. У таке важко повірити, але польські еліти дуже важко переживають те, що Україна, не хотячи, посунула їхню країну з п’єдесталу. Причому не завдяки далекій героїчній історії, а тепер і вже. Всього цього можна було б уникнути, якби Польща, після проявів безпрецедентної солідарності з Україною, не перейшла до муштрування погрозами недопущення її в ЄС. Але це заслуговує на окрему розвідку. П. С.: Це тільки перша частина розвідки про причини сучасного польсько-українського непорозуміння. В наступному тексті ви зможете прочитати, чим і як нашкодила українсько-польським відносинам невдала історична політика попередників Зеленського. Чому польська сторона так охоче зберігала корисного для неї спаринг-партнера Володимира В’ятровича, представляючи стару історичну політику часів Петра Порошенка як актуальну і для президентства Зеленського. Про те, чим викликані зміни в історичній політиці Володимира Зеленського. Про те, як старі слова і гасла під час цієї війни набули нових значень. А також про профанацію Росією та підміну старого принципу «Ніколи знову» на «Можемо повторіть». А також — на яку роль може претендувати Польща, якщо в ній переможуть сили, які вважають російсько-українську війну «не своєю». Автор – Василь Расевич, IQ-аналітика Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA