Останнім часом багато розмов ведеться про посилення впливу силовиків загалом і військових зокрема на ситуацію в державі. Це наче само собою зрозуміла річ – на країну напали, головну роботу роблять Сили оборони, відповідно, в них і концентрується вплив. Але не все так просто, як здається на перший погляд. По-перше, час від часу нас лякають скочуванням в диктатуру. До речі, дарма лякають — зважаючи на одвічну тугу за «сильною рукою», ці «страшилки» працюють радше як агітація. По-друге, існує різниця між безособовим «військовим» - ідеальним образом захисника у формі, і реальною людиною. Тут уже палітра емоцій широка, як і саме суспільство. Хтось досі не може прийняти того факту, що в нас тепер не «голі босі сонечка», а професіонали та любителі (але вправні любителі), які не потребують, щоб їх «жаліли». Тому 100 гривень донату на ЗСУ не роблять пересічного громадянина бозна-яким меценатом, якому солдат повинен кланятися в пояс. Ще хтось не здужає зрозуміти, що де велике скупчення народу, грошей і матеріальних ресурсів – там і схеми, мутки, торгівля впливом та інша корупція. Це факт. З цими явищами треба боротися, але дивуватися тому, що начальник ТЦК може озолотитися за півтора року повномасштабної війни – наївно. Раніше, коли армія була «бідна», зливали солярку. Тепер все по дорослому, то й суми зросли. Розуміючи, що Сили оборони складаються з живих людей, зі своїми слабкостями (що погано) та амбіціями (що добре), можна більш менш підготуватися до того, що нас чекає в майбутньому, коли військові повернуться і прийдуть в політику. Не інфантильне «хлопці прийдуть – порядок наведуть», а по-справжньому. В часи, коли Україна «не збиралася ні з ким воювати», тобто коли політики розпродували найцінніше в армії і дозволяти військовим розбазарювати решту, силовики теж мали великий вплив на політику. Але це були інші силовики – міліціонери, сбу-шники, прокурори, податківці й тому подібні кадри. Тоді мільйонером простіше було стати на митниці, ніж у військкоматі. І нікого це не дивувало. Характерно, що всі вони працювали з внутрішньою аудиторією – тобто стригли купони зі своїх. Зараз, зауважте, всі негативні новини про військових теж стосуються тих, хто стриже купони зі своїх. Тих, хто в Армії виконує роль «ментів» епохи розвиненого кучмізму. До, власне, вояків питань чи зауважень в суспільства немає. Озираючись назад, на свіжу історію України, можна пригадати етапи формування силового блоку нашої країни. Після розпаду СРСР лише окремі міліціонери чи кгб-істи змогли влаштуватися в нових умовах, коли престижною вважалась посада рекетира в шкіряній куртці. Вже за часів Кучми міліція, податкова і та інші відвоювали позиції в суспільстві, витіснивши зі сфери рекету самих рекетирів. А генерал Кравченко навіть пошив собі мундир в стилі якогось латиноамериканського диктатора і навіть завів власні «ескадрони» з генералом Пукачем. Після Помаранчевої революції були спроби навести лад в правоохоронних органах, заговорили про цивільний контроль, а Юрій Луценко мав вичистити «авгієві стайні» кучмівської силової вертикалі. Не склалося, і ця епоха запам’яталася риторичним питанням Ющенка «скільки потрібно батальйонів міліції, щоб впіймати Морду?». Апогей зрощення криміналу і міліції наступив за Януковича. Міністр Захарченко налагодив схему «доїння і віджиму» бізнесів конкурентів «правильних людей», а в оборонній сфері тривала активна робота по здачі Росії. Тому й захист України очолили громадяни РФ. Навіть більше, тодішня опозиція до Януковича (тепер – це всі запеклі патріоти), регулярно голосувала за державний бюджет. В якому цифри просто «кричали», що влада розвалює армію, а натомість посилює МВС. З чого легко було зрозуміти, що Україну готують не до відсічі зовнішньому ворогу, а до придушення внутрішніх протестів. Нічого, голосували «за». Бо за це кожен отримував свій шматочок в державному бюджеті. Після початку війни і втрати Криму армія, по ідеї, мала б посилити свою роль в суспільстві. Але ж у нас був суперміністр Арсен Аваков, який встигав і за війну відповідати (Нацгвардія і батальйони МВС), і про бізнес не забував. Дійсно талановита людина. Невідомо, як би розвивалася історія, якби не повномасштабне вторгнення. Цілком можливо, що побудували б повноцінну поліцейську державу, де силовики вправно гамселили б протестувальників, але покірно підняли б лапки при наближенні росіян – приклад Білорусі під боком. А зараз маємо те, що маємо, попри всі втрати та жахіття, найгіршого сценарію вдалося уникнути. Тому не слід дивуватися, що Залужний - №1 за симпатичністю. І що кожне інтерв’ю з Будановим розлітається на меми в перший же вечір. Так чи інакше, Сили оборони (передовсім ЗСУ, ГУР, а також СБУ) зараз – це головний «силовий орган». І це не система викачування грошей з бізнесу, як це траплялося з кожною силовою структурою ще зовсім недавно. Тут інша мотивація, інші амбіції, інше місце навіть у світовій політиці. Важко уявити ситуацію, коли грошові мішки знову монопольно формуватимуть вітрини своїх політичних проєктів, використовуючи героїв. Буде й таке, але воно не буде мейнстрімом. Україна перестрибнула декілька цивілізаційних етапів, повернення до яких виглядає дуже малоймовірним – і це дуже добре. Це дає підстави з оптимізмом дивитися на майбутній прихід військових в політику. Тому що крім своїх слабкостей, вони принесуть і свої амбіції. Не обмежені стандартним набором «православного лакшері в стилі бик око» - машиною, хатиною і салоном краси, записаним на дружину, через який відмивається готівка. Автор – Назар Кісь, «IQ-аналітика» Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA