"Хто? Хто я? Хто? Я інколи псих, інколи потвора, інколи янгол, інколи ніхто я..."Пісня групи Тол "Хто я?" Кожен з нас має багато ідентичностей: статеву, релігійну, професійну, політичну, громадянську, регіональну, етнічну і так можна перераховувати ще дуже довго. У різних ситуаціях можуть проявлятись різні ідентичності й набір поведінкових моделей. Головне, щоб людина усвідомлювала, чому вона поводиться саме так в той чи інший момент і що наявність однієї ідентифікації автоматично не означає іншу. Термін "ідентичність" теж має багато визначень. Ми розглянемо персональну ідентичність, нашу ідентифікацію себе з країною, нацією, культурою, мовою та оточенням. Спрощення та узагальнення Суспільство диктує нам спрощену модель ідентифікації: мама або тато; чоловік чи жінка; бідний чи багатий; патріот чи ватник. Спрощення нас як особистості, яка може розвиватись та рефлексувати на події навколо не тільки в межах визначених ролей та ідентифікації, призводить до того, що ми все бачимо в чорно-білих кольорах і не розуміємо один одного. З проблеми ідентифікації людини випливає і розуміння: що таке держава Україна, як її ідентифікувати на карті Європи, світу чи Азії. З 2014 року в суспільстві відбуваються розмови про те, хто ми є. Але немає великих і якісних обговорень. Усе зводиться до баталій на сторінках соцмереж та окремих розмов чи матеріалів. Нам давно пора дати чітку відповідь хоча би на питання національної та громадянської ідентичності. Але не спрощувати їх до шаровар і вишиванки, гопака й повстанського духу. Давно пора відійти від радянських нормативів, що українці — постійні учасники національно-визвольних змагань та боротьби з феодалами. Також не варто спрощувати: бути українцем — модно; патріотизм — це круто; ми най, най, най … — а саме такі фрази можна почути в суспільстві. Дуже рідно за пафосом вислову є розуміння суті та цінностей, підходів та бачення держави як єдиного організму. А вони — важливі! Патріот на вимогу Сучасний світ диктує нам умови, в яких з’являються "соціальні бульбашки", коли ми не бачимо і не чуємо людей з іншою точкою зору. Тому важливо час від часу починати та розвивати дискусії на складні теми, щоб ці бульбашки могли зустрітись та обмінятись думками. Саме наявність дискусій демонструє зрілість та дорослішання суспільства. На жаль, в Україні склалась інша ситуація. Замість обговорення спірних тем та спільних точок дотику, ми шукаємо причини, щоб "знищити" опонента чи повісити на нього ярлик ("нацист", "русофіл", "зрадник", "радикал-патріот" та інше). Буває, що люди, які ідентифікують себе як "патріоти" чи "галичани", не можуть нормально поговорити із тими в кого ідентифікація "російськомовний патріот" чи "народжений в СРСР". А насправді у них багато спільного. Через це у нас в публічній площині з’являється багато українців, які стали україномовними, патріотами і так далі не через усвідомлення, а через тиск. Але ж це не змінило людей, не змінило їх ставлення до соціуму та української реальності. Вони по своїй суті залишаються такими як були, ідентифікують себе з одним, але показують інше. Тому категорично проти цькування і намагання змусити людину поводитись по-іншому. За таких обставин потенційний перехід когось на українську мову чи називання Росію ворогом та агресором знецінюється через методи досягнення. Адже насправді нема розуміння, є пристосуванство до умов створених навколо. Ті, хто пристосувався зараз, так само легко пристосуються до нових вимог у майбутньому і не будуть захищати мову, культуру, країну, а спокійно підкоряться ворогу чи ситуації. Фактично, ми створили нову масову ідентичність: пристосуванці та патріоти на вимогу. Постправда Перед Днем Незалежності від учасника групи Green Grey прозвучала фраза що "російськомовні українці — це п’ята колона". Він них вона зчитувалась, як образа і спосіб зробити себе жертвою, бо вони російськомовні і співають російською. Але таке узагальнення роблять чимало лідерів думок, що спілкуються українською. Вони таким чином провокують конфлікт там, де його немає. Це породжує нерозуміння що важливіше: говорити українською і писати блоги у Львові чи воювати з Росією в окопах Донецької області, розмовляючи російською. Ви скажете це маніпуляція. Ні — це така епоха постправди. У кожного своє бачення і розуміння ситуації. Але ніхто не хоче знайти спільні точки зору. А спільна точка це захист України. І тут треба питати чому вони це роблять та слухати не пафосні заяви та політичні тези, а особисту позицію як чоловіка чи жінки, що живуть у певних умовах. Ще не одне покоління українців буде брати участь в дискусіях, сварках, істериках та інформаційних війнах щодо питання функціонування української мови. Хоча по-суті це питання десь в другому десятку за важливістю для українців. Водночас нерідко ми не просто захищаємо українську мову, а здійснюємо мовний пуризм та знищуємо цілі пласти української культури, аби штучно виглядати ідеальними. Для чого? Щоб змінити ідентичність і створити ідеального українця. Але умовний бойко чи лемко такий самий українець, як і інші. Дивіться також: Що захищаємо Ми часто гордо заявляємо, що українці — відповідальні громадяни, патріоти та готові захищати країну. Але свій дім усвідомлюємо тільки в межах квартири та всі красиві епітети стосуються саме цього малого простору. Громадянська ідентичність відсутня, а з нею і відповідальність за простір за межами дому. Через це національну ідентичність нерідко викривлюємо і надаємо їй політичного забарвлення. Бажання "замазати" все політикою псує розуміння оточення. Через що ми, не проговоривши громадянську й національну ідентичність, взялись за політичну. Та говорити про неї варто після того, як ми визнаємо, що у 18 та 19 століттях існувала українська політична нація. Проте цього немає, бо це не вигідно для політики та відповідальності. Як ідентифікувати себе Ідентичність — це не стале визначення, воно постійно міняється. Ким ви є станом на час прочитання статті й ким були 7 років тому? Змінилась ваша ідентичність? Змінилась Україна? Не варто консервувати те, чим ми не є і не розуміємо. Не знали люди 100 років тому, яким буде світ зараз і що нам потрібно. Так само ми не знаємо, що буде потрібно через 50 років нашим внукам. Не варто асоціювати себе з абстрактними речами. Україна — це давно не дике поле і не чиясь вотчина. Це — демократична і європейська країна. І нам треба думати над тим як інтегруватись у сучасний розвинений світ, що ми можемо йому дати та взяти для себе. А не консервувати себе в стилі азійських диктатур. Не варто тішитись цифрам, що все більше людей ідентифікує себе як українці. Бо це не вирішує всіх проблем. Ти можеш бути українцем, але вкладати туди поняття тільки територіального проживання. Місце народження не визначає нашого майбутнього. Дружина Олега Сенцова з Івано-Франківська, але, за його словами, залишилась у Криму і прийняла анексію. Хоча, за замовчуванням, мала б бути патріоткою — так визначає суспільство. Та оточення впливає на нашу ідентичність. Спільнота, яку ми представляємо, є частиною нашої ідентичності. Але часто ми не можемо усвідомити, якою є наша спільнота. Вона комфортна і зрозуміла для нас. А наскільки вона формує нас як відповідальних громадян з національною та громадянською ідентичністю? У чому проблема В обговореннях та матеріалах, які стосуються ідентичності, часто використовують вже визначені поняття і не хочуть виходити за їх межі. Як приклад наводять, що, людина, яка любить солодке, не може пити чай без цукру. Але в цьому і помилка українських інтелектуалів — намагання знайти правильну відповідь з чітким визначенням. Не хочуть розглядати людину як різностороннього індивіда, в якому одночасно може поєднуватись багато особливостей. Бажання загнати всіх під один знаменник працює тільки в тоталітарних режимах. Не будуть мати всі українці однакову ідентичність. Поп-культура показує, хто ми є та як суспільство сприймає ситуацію в країні. Наша попкультура досі сильно пов’язана з Росією і радянськими стереотипами. А, відповідно, формує нашу ідентичність. Тому Росія агресор, але російський міф про "три братні" народи та особливість слов’ян живе в суспільстві. Користуючись фразою "історію пишуть переможці" намагаємось написати нову історію України, закриваючи очі на минуле. Але спільна відповідальність, а не тільки спільні перемоги допомагають усвідомити себе в історії та світі.