Кіт Шредінгера – герой відомого уявного експерименту Ервіна Шредінгера. Він перебуває у коробці з кислотою й одночасно є живим та мертвим, поки ми не відкриємо коробку. Дев’ятий рік війни Мирного часу в Україні немає вже 9 рік, а не з 24 лютого, і це треба розуміти. Та для багатьох українців саме 24 лютого 2022 року стало днем жаху і початком російської агресії проти України. Незважаючи на те, що війна тривала вже вісім років, її не помічали або забули про сам факт існування. Постійно залишали за дужками чи переводили в статус політичної боротьби. Зараз легко назвати росію – країною-терористкою, що знищує Україну. Але усвідомлювати всі 9 років війни дуже важко, бо життя більшості українців розділилось на "до та після" 24 лютого. Тому важливо вже обговорювати те, як ми сприймаємо, розуміємо усе що відбулось та відбувається. Адже наше розуміння подій впливає на еміграцію, економіку та ситуацію в країні. Наразі ми продовжуємо підвішувати ситуацію та залишати її у двох станах одночасно. Для когось це кінець всього, для інших – просто продовження Майдану, а є й ті, що говорять про "хороших росіян" і тільки поганий кремль. До та після Зараз нам важко оцінити активну фазу війни у 2014/15 роках. Вона залишилась за дужками теперішніх подій. Та ми вже проходили те, що є зараз, тільки в менших масштабах. У нас були вимушені переселенці, біженці, невинні жертви та тероризм росії. І саме через локалізацію війни, з часом всі про неї забули. Суспільство швидко адаптувалось, оговталось від шоку і просто почало жити далі. Але не можна у нашому світі перебувати у двох станах одночасно. Тож дехто вибрав більш комфортний для себе варіант – свідоме/підсвідоме ігнорування війни. Для війни, яку веде Росія проти України, не існує проміжного стану, але ми вигадали. Треба визнати, що частина суспільства змирилась зі станом справ, не була готова до активних дій та легко б відпустила окуповані території Донецької та Луганської областей і Крим, аби "не було війни". До лютого, як в уявному експерименті, війна для українців одночасно перебувала у двох станах. Для частини суспільства – це була війна росії проти України, яка приносила смерть. А інших – "політичний конфлікт", війну не помічали, не зважали на втрати та бойові дії й продовжували ставитись до всього російського, як частини свого рідного. Найгірше, що люди й не хотіли чути відповіді про війну. 24 лютого 24 лютого Росія сама відкрила "коробку" і показала українцям, що "кіт" живий, він мутував, втратив людську подобу, його важко зрозуміти і точно треба знищити. До 24 лютого для українців загалом були важливіші питання економіки та політики, хоча на них сильно впливала війна. Зараз стоїть інше питання: жити чи ні. Культура, політика, навіть економіка відійшли на другий план. Ми проґавили 2014 рік, коли могли більше показати свою позицію. Тож не знаємо точно наскільки ми стійкі зараз та коли почнемо звикати та змиримось із ситуацією. Гібридна війна передбачає постійні активні дії і нас сильно атакували з весни минулого року. Але на це не надто звертали увагу. Ми наче й чекали на бойові дії, але з надією, що знову все впаде "десь там на Донбас". Бойові дії для багатьох були настільки далеко, ніби в паралельній реальності і не відчувались загрозою для Львова, Вінниці чи навіть Києва. Нова атака Росії Зараз Росія атакує найслабшу, на їх думку, ланку захисту України – мирних мешканців. Але Україна та українці змінились неочікувано навіть для себе. Суспільство об'єдналося і відреагувало дуже швидко. Хоча окремі політики та активісти починають повертати нас у проміжний стан. Ми ніби й визнаємо війну, але акцентуємо на зовсім інших речах. Усе менше розмов про бойові дії, все більше про "подвиги" в тилу, політичні ігри, надії на росіян, бажання влізти у політичну боротьбу всередині інших країн. І така поведінка дуже заразна навіть для тих, хто з перших секунд кинувся у вир протистояння з росією. Це відвертає погляд від російської агресії та дає можливість ворожій пропаганді змінити акценти в інформаційному полі. Ігри та розмови, які зараз відбуваються: про переговорні "червоні лінії" для Зеленського, спроби здобути славу великих воїнів, сидячи глибоко в тилу тощо, тільки шкодять. Вони були причиною того, що суспільство заснуло, а війну класифікувало як військовий конфлікт десь на кордоні, а не у всій Україні. Причинно-наслідкові зв’язки Ми дуже швидко мобілізуємось, активно працюємо, коли пече і пізно працювати на випередження. Але водночас ми погано працюємо із причинно-наслідковими зв’язками. Здебільшого реагуємо на те, що відбувається тут і зараз, але не мислимо про те, що буде через 2, 4, 6 років, не враховуємо ризиків гірших сценаріїв та до чого можуть привести наші дії. Коли у Львові молоді волонтери та працівники органів влади в час бойкоту МакДональдз постять фото з їжею звідти чи коли ми говоримо, що не брати росіянам і ті ж люди роблять сторіс із цитатами із творів Пушкіна, то це нерозуміння з ким і за що ми воюємо. Ми вимагаємо щось від когось, але самі грубо кажучи "не заморочуємось, бо в нас війна". Комплексно і системно аналізувати культурні кола, стереотипні уявлення і наші цінності треба завжди, а не відкладати, бо "не на часі". Насправді, дуже тонка межа між "не заморочуватись" і "відповідально ставитись" до подій в країні та розуміти причини й наслідки. Ми любимо влаштовувати "полювання на відьом" у мирний час, але не звертаємо увагу на свою поведінку під час активної фази бойових дій. Тим самим підігруємо ворогу і дозволяємо йому далі впливати на маси. Гра в довгу Війна, яку зараз веде Росія проти України, це – гра в довгу. Тому важливо розуміти, які події були в Україні з листопада 2013 року по 24 лютого 2022 року. Що саме наша політика на знищення один одного і неготовність суспільства й частини політиків на різкі кроки та швидкі реформи дали можливість розвиватись подіям саме так. Неготовність суспільства визнати факти окупації через культуру, історію та щоденну поведінку призвела до хибних висновків, що "росіян тут чекають". І таких помилок ми не повинні повторювати. Звичайно, росія несе всю відповідальність за війну і головна причина агресії – це російська неадекватна поведінка. Але в тактичному плані ми таки іноді сприяємо окупантам. Війну точно не можна ділити на дві частини, в тому числі за принципом, як "перша чеченська" та "друга чеченська". Будь-який розподіл війни на до та після нівелює жертви та роль багатьох українців до 24 лютого. Також він передбачає, що був зафіксований певний статус, були домовленості і визнання статусів різних сторін. І не можна відкладати розуміння подій на потім, бо Росія вже нав’язує нам свій наратив, а окремі українські політики просувають їх серед українців. Ми визнаємо війну, але не готові відмовитись від побутових звичок. Хтось одномоментно відмовляється від мови агресора, а інший не вважає, що мова це зв'язок з росією і продовжує послуговуватися російською. Хтось почав боротись із засиллям "великої російської культури", а інші досі вважають, що це – наше цінне надбання. Війна торкнулась кожного з нас, але не завжди розуміємо наскільки сильно хтось на інформаційні периферії, а хтось в епіцентрі. У 2014 році це взагалі було дуже далеко, як географічно так і ментально. Що далі Після 24 лютого дуже багато людей точно змінили ставлення до війни. Але поки не дуже зрозуміло, яка їх точна кількість і яке їхнє бачення ситуації. Чи бува не залишимось ми і далі в полоні ілюзій про братський народ? Треба витримати межу між майбутніми своїм та державними інтересами. Політики, що думають про вибори 2023 року і свої інтереси, ставлять їх понад інтересами країни. Так само і окремі громадяни, які щось роблять лише з думкою про те, як відповідатимуть на питання "Де ти був під час війни?". З благими намірами вони нерідко просто послаблюють економіку. Масова допомога в перший тиждень війни зрозуміла і правильна. Але зараз процеси унормували, систематизували, держава прийняла відповідні рішення, тому ті, хто можуть, повинні повертатись до роботи і розвитку економіки. Бо тоді будуть гроші, щоб допомагати армії. Зараз складно ігнорувати події, але треба розуміти що і для чого ми робимо і які наслідки будуть від наших дій. Часу для того щоб адаптуватись до нових умов було достатньо. Ми усвідомили, що є війна, але не має розуміння як це завершиться. Війна може закінчитись перемогою, компромісами, здачею територій чи ніколи не закінчиться. І в нас немає розуміння, що з цим робити далі. Але про це теж треба говорити і не можна відкладати на після війни. Кожен з нас має чітко визначити для себе, що відбувається і визнати події не тільки з 24 лютого, а й останні вісім років. Не можна їх виривати із загального контексту. А ще варто самим себе обмежити від російського та припинити розмови про братерство. Не можна перекладати відповідальність за вторгнення тільки на путіна чи російську владу, треба розуміти, що 71% росіян підтримує вбивства українців. Ми маємо будувати не тільки нову інфраструктуру, а й нову культуру, нові канали зв’язку та систему взаємодії в суспільстві, тепер "не заморочуватись" не вийде. Відповідальність має стати для нас всіх головним завданням, бо без неї все може повторитись.