Ситуацію у Європі часто порівнюють з подібними явищами у 2015-2016 роках, у розпал так званої «міграційної кризи» у ЄС, коли на континент приїхали мільйони біженців та шукачів притулку з країн Африки та Близького Сходу. Нинішня ситуація в чомусь дійсно схожа: Європа знову стикається з кількома кризами одночасно, що б’ють по рейтингах правлячих системних політичних сил і натомість створюють сприятливу атмосферу для підйому правого та лівого краю політичного спектру, часто представленого тими, кого й називають «популістами». Основні кризи, які переживає ЄС, пов’язані з декількома процесами: Невдалі спроби швидко здійснити «зелений перехід» в енергетиці, а також вплив війни в Україні на ці плани, коли європейські держави опинилися перед різкою необхідністю заміщувати російські енергоносії іншими постачальниками та гальмувати «зелену політику» у зв’язку з дефіцитом енергоресурсів. Структурна криза соціально-економічних систем європейських держав, на утримання яких не вистачає ресурсів, або які створюють дисбаланси для різних категорій населення та у розвитку між центром та периферією. Відсутність реформ Євросоюзу, який маргіналізується як суб’єкт у міжнародній політиці, і не здатний узгоджувати швидкі та ефективні рішення в умовах війни, кризи та перебудови системи міжнародних відносин. Зростання міжнародної напруги та відчуття нестабільності у світі, що послаблює політичний центр у Європі, коли з’являється попит на нові обличчя, харизматичних, сильних лідерів, готових на непрості, креативні та навіть одіозні кроки, щоб «врятувати країну». Окрім вже існуючих проблем у суміжних з Європою регіонах Африки та Близького Сходу, додавалися наслідки війни в Україні та загострення протистояння США та Китаю. Чергові міграційно-демографічні виклики, які створюють відчуття загрози для національної ідентичності окремих суспільств, в тому числі через наплив біженців з України. Ці кризи не є новими. Їх не породила війна Росії проти України, але вона поглибила деякі проблеми, які до того існували, зокрема створили для країн ЄС додаткові статті витрат, пов’язані з наслідками війни: прийом та утримання біженців, нарощування виробництва зброї, фінансова, гуманітарна та соціально-економічна допомога Україні, розрив торговельно-економічних відносин з російським ринком, збільшення фінансування сил НАТО тощо. У таких умовах ЄС переживає шок та втому, і закономірним наслідком є зростання популістських антисистемних політичних сил, які грають на апатично-песимістичних настроях електорату та позиціонують себе як альтернативу традиційним політикам, що багато років керують європейськими урядами. Це стосується не лише «старих популістів», таких як Марін ле Пен у Франції або Геєрт Вілдерс у Нідерландах. За останні роки з’явилося чимало нових політичних аутсайдерів, які теж претендують на розмивання домінантного положення традиційних партій та входження у велику політику. У тих же ж Нідерландах до таких партій можна віднести «Форум за демократію» Тьєрі Боде та «Фермерсько-громадянський рух» Кароліни ван дер Плас. Обидві політичні сили здійснили справжній прорив на місцевих виборах у 2019 році, і пробилися на національний рівень, хоча й з менш успішним результатом. Традиційні політичні сили, розуміючи тенденцію, опиняються перед дилемою: чи варто співпрацювати з несистемними політиками чи ні? З одного боку, політичні аутсайдери не створюють прямої загрози традиційним політикам на даному етапі: вони не здобувають монобільшостей у парламенті і не мають такої широкої підтримки, щоб самостійно формувати владу. З іншого боку, традиційним політичним силам все важче знаходити компроміси між собою, домовлятися з системною опозицією, а їхні рейтинги падають, оскільки вони не задовольняють суспільний запит на оновлення політичного простору. Відтак, є реальна потреба враховувати інтереси малих несистемних партій, які зараз все частіше отримують «золоту акцію» на коаліційних переговорах після виборів. Німеччина хвилює всіх найбільше, адже задає тон європейської політики та є однією з найвпливовіших країн Євросоюзу. Згідно з останніми соціологічними даними, правляча коаліція сильно втратила популярність серед виборців. Соціал-демократична партія, до якої належить канцлер Олаф Шольц, має 14% голосів на даний момент. Їхні партнери «Зелені» - 15% голосів. Треті партнери по коаліції – Вільні демократи – взагалі не проходять до парламенту. Натомість зросла підтримка опозиційної Християнсько-демократичної партії колишньої канцлерки Ангели Меркель, яка набирає аж 32% голосів, а також правопопулістської «Альтернативи для Німеччини», яка має другий результат у 21%. Якщо раніше популістів у Німеччині намагалася ігнорувати та демонстративно не вступали з ними в коаліції на регіональному рівні, то зараз це табу зняте. Їхні результати свідчать про те, що «Альтернатива для Німеччини» може мати потужну фракцію у Бундестазі, а отже впливати на національну політику, навіть якщо не буде формувати уряд або долученою до цього процесу. Це змушує традиційні політичні партії або йти на співпрацю з умовними «популістами», або мобілізуватися з іншими конкурентами проти них, або самим змінювати свою політику, відмовлятися від певних принципів, щоб не втратити електорат. Саме у такий спосіб правлячі сили в Іспанії та Франції, Греції і Туреччині все більше відходили від політичного центру вліво або вправо. Прем’єр-міністр Іспанії Педро Санчес пішов на угоду з каталонськими сепаратистами, щоб втриматися при владі, а президент Франції Еммануель Макрон намагається посилити міграційний контроль, і просуває відповідний законопроект в парламенті, щоб мати змогу грати на електораті правих антиіміграційних сил. Ці тенденції створюють для України декілька очевидних і не дуже очевидних викликів, із якими нам доведеться мати справу в середньостроковій перспективі. По-перше, нові несистемні політичні сили з’являються як запит частини суспільства, часто середнього класу, молоді або регіонів. У Польщі різке посилення позицій партій «Право та справедливість» та «Конфедерація» відбулося на базі підтримки жителів провінції, фермерів, старшого покоління, регіональних еліт на противагу більш заможним космополітичним містам та столиці. Подібне протистояння зміцнило позиції правих консерваторів у Словаччині та Угорщині, які стали ще більш правими, аніж були, щоб капіталізуватися на ситуації. Основна електоральна база турецьких націоналістів та, зокрема, правлячої партії Ердогана – це консервативна «глибинка». Ліві та праві фракції, які з’явилися у двох основних партіях США, мають підтримку молодого покоління лібералів та консерваторів. Всі ці тенденції свідчать про трансформацію політичного поля у цілій низці держав, яка відбувається з об’єктивних закономірних причин: зміна поколінь політичних лідерів, демографічні зміни у суспільстві, стрімкий розвиток урбанізації, поглиблення дисбалансів між центром та периферією, радикалізація думок та поляризація традиційних ідеологій тощо. Україні варто задуматися не лише над підтриманням комплексних зв’язків з традиційними політичними силами у США та Європі, не прив’язаними до окремих персон, але й над розбудовою контактів з молодими політичними лідерами. Посилення комунікації з молоддю та вивчення їхніх політико-ідеологічних рамок дозволить нам прогнозувати поведінку «Заходу» у майбутньому, а отже й їхню позицію відносно нашої війни. Надмірна залежність від старих еліт або просто нерозуміння політичних процесів, які відбуваються в різних країнах, від яких ми залежимо, може призводити до неприємних несподіванок і помилкової політики на цьому напрямку. По-друге, чимало несистемних політиків у ЄС скептично ставляться до питання військової та фінансової допомоги Україні. Нам не варто відмахуватися від них, і пояснювати все «рукою Кремля». Це дуже зручне пояснення, яке, втім, не завжди справедливе. У популістів виразний фокус саме на внутрішні питання. Дуже часто, їхнє сприйняття національних інтересів дуже вузьке та зав’язане на конкретних електоральних групах, на які вони працюють. Україні варто розбудувати комунікацію з такими лідерами, давати їм можливість використовувати успішні кейси співпраці з Україною для самопіару та наполягати не на збільшенні допомоги, а хоча б на утриманні її нинішніх обсягів. У будь-якому разі, нам варто готуватися до того, що посилення правих або лівих радикалів у Європі може створити реальні ризики скорочення допомоги Україні та зростання кількості прихильників перемир’я з Росією. У такому разі Україна має посилити свою роз’яснювальну роботу, а якщо це не працює, корегувати свої плани і, можливо, вже наперед зменшувати критичну залежність від тих держав, де українське питання є нестійким або не має широкої підтримки. По-третє, нам не варто поспішати у Європейський Союз за будь яку ціну. Це процес, який є складним, довгим та дуже затратним. Членство в ЄС – це не просто підписання папірця та безвіз. Якщо країна не готова до інтеграції з ЄС, або якщо ЄС не готовий поглинути країну, то це може призвести до негативних наслідків для економіки у найближчій перспективі. Євроінтеграція України прямо пов’язана зі структурними реформами, які мають пройти в ЄС перед тим, як нас туди взяти. Популісти у ЄС зазвичай скептики у питанні розширення Союзу та прийому нових держав. Варто розуміти, що це буде фактором, який вплине на затягування нашої євроінтеграції. Це не має означати «зраду», а навпаки: дасть нам час зрозуміти, які будуть політичні розклади у країнах ЄС, і на яких умовах нас будуть готові там бачити, а також яким буде ЄС через деякий час. Чим краще ми підготовлені до вступу в ЄС, тим більшими будуть вигоди від такого членства. Навряд чи нова популістська хвиля у Європі призведе до різкого послаблення або навіть розпаду ЄС наступного року після виборів у Європарламент. Ліві та праві радикали, безсумнівно, посилять свої позиції, а в деяких країнах отримають безпрецедентну підтримку. Щоправда, їм не вистачить голосів, щоб кинути виклик Брюсселю або взяти під контроль національні державні структури. Найбільш виразний тренд: їх будуть змушені або брати в коаліції, або торгуватися за окремі міністерські посади, або формувати з ними уряд меншості. У будь-якому разі, це означатиме посилення популістів у політиці цих держав, навіть якщо в них не буде монобільшості або вони не ставатимуть учасниками правлячої коаліції. На прикладі США добре видно, як радикали можуть нав’язувати свої ідеї більшості навіть будучи меншістю у владних інституціях. Праве крило республіканців, яких часто називають «трампістами», представлене невеликою кількістю конгресменів, але тим не менше, завдяки популярності їхніх ідей серед республіканського електорату, вони мають змогу через медіа нав’язувати свій дискурс і робити з нього мейнстрим, змушуючи колег адаптуватися під нього. Нам не варто недооцінювати цю тенденцію, яка лише посилюється. Це означає, що на практиці нам не варто демонізувати якісь політичні сили, вважаючи, що вони є маргіналами. Краще ретельно вивчити місцевий контекст і проаналізувати реальну політичну ситуацію у країні, а потім робити якісь конкретні кроки або заяви.