У нас поширена думка, що всі розмови російського керівництва про протистояння із Заходом — звичайне окозамилювання. І що це все росіяни пропагують, щоб відволікти увагу від агресії стосовно України. Навіть останні їхні вимоги розділити світ на "сфери впливу" і куди не має розширятися НАТО — з тієї ж опери. Але, знаючи історію російської державності, а також зацикленість Владіміра Путіна на історії, можна припустити, що "Росія проти Заходу" — це не просто відволікаючий маневр. Протягом століть Московська держава, а згодом Росія, обґрунтовувала свою експансію якимись більшими, глобальнішими ідеями. [subscribe] Москва — третій Рим Коли турки-османи захопили Константинополь, це стало шоком і трагедією для християнського світу. Але разом з тим — можливістю для Москви перетворитися на щось більше, аніж непристойно розпухле князівство. Мало того, що "звільнилася вакансія" східно-християнського кесаря (царя). Стало можливим висловити аргументовані претензії на "справжність" православ’я. Якщо перший Рим "впав в єресь" католицизму, другий (Константинополь) потрапив під владу мусульман, значить лише "третій Рим" (Москва) є справжньою "обраною" столицею. Значить лише Москва зберегла ту чистоту віри, яка допомогла їй встояти. Тут важливою є не просто заявка на глобальний центр сили — таке в історії траплялося часто і скрізь. Нас має зацікавити той нюанс, що відбулося протиставлення "поганого" їхнього і "правильного" свого. Цей прийом ми побачимо і в подальшій історії Росії. Тоді ж цей аргумент дозволив Москві протистояти не лише своїм сусідам чи ворогам, але й колишнім братам по "православному світу", оголосивши монополію на "правду" в східному християнстві. І розширювати свій вплив за їхній рахунок. Концепція "переносу Русі" на північний схід Пізніше була сформульована ще одна цікава історична концепція, за допомогою якої можна було обґрунтувати становище тодішньої України як території ніби і "споконвічної", але разом з тим підкореної і перетвореної на колонію. Бо з одного боку був Київ — "мать городов русских". А з іншого боку — де Київ, а де Москва з Петербургом? Згідно з цією концепцією, після монголо-татарської навали відбулася "міграція". Центр державності, сама династія, органи влади і навіть населення мігрували на північний-схід, а на Подніпров’я прийшли якісь зовсім інші люди. І ці люди, відповідно, вже не мали підстав претендувати на спадщину Русі, принаймні не так сильно, як "нащадки переселенців" на околицях Москви. Таким чином, знову бачимо "два світи, два способи життя": одні начебто мігрували, зберегли "справжнє" і збудували сильну державу. Інші були "полонізовані", підкорені "литвинами" і начебто тільки й чекали, коли їх звільнять метикуватіші брати-великороси. Російський імператор як гарант стабільності в Європі Росія була однією з ключових держав, які зупинили Наполеона. Після цього, впродовж першої половини ХІХ століття, Романови виступали таким собі "гарантом" стабільності. Вони захищали монархізм і придушували всі прогресивні тенденції, до яких змогли дотягнутися. Тому, коли Європа "прокидалася"» під час Весни народів 1848 року, російська армія стала важливим чинником "збереження порядку". Уже тоді в Петербурзі розуміли, що жодного "експорту кольорових революцій" допускати не можна. Справжній комунізм в окремо взятій країні Комуністична революція, по ідеї, мала стати світовою. Але дуже скоро довелося будувати соціалізм в окремо взятій країні. Відповідно, російські пролетарі стали найбільш "прогресивними" пролетарями на планеті, а російські комуністи — чи не єдиними "правильними" комуністами. Тоді як в інших частинах світу, за логікою Москви, місцеві революціонери періодично "зраджували" інтереси трудового народу. Отже, алгоритм, в принципі, зрозумілий. Якщо є якась глобальна ідея і ця ідея може бути піднята на знамена імперським центром в Москві, тоді вона використовується для обґрунтування їхніх територіальних чи інших претензій. При цьому, і це важливо, незгідні із провідною і направляючою роллю партії, царя чи патріарха оголошуються зрадниками або відступниками. Справжні православні, справжні "русичі", справжні монархісти чи справжні комуністи завжди об’єднані і завжди єдинодушні. Нові часи — нові виклики Сучасна російська пропаганда не соромиться розповідати, наскільки Європа і Америка "деградували" за останні роки. Не помічаючи колоди у власному оці, російські пропагандисти говорять про навалу мігрантів, про "розмивання" національних ідентичностей, про зникнення християнських цінностей. А в Росії тим часом все "чинно и посконно": ні тобі ЛГБТ+-парадів, ні одностатевих шлюбів, ні різноманітних молодиків на вокзалах. Лише міцні "арійські" сім’ї, православні куполи і карикатурна "дружба народів". А це може свідчити про те, що протистояння із Заходом дійсно триває, і що на знамена взята тепер уже консервативна і права ідеологія. Залишилося лише "пояснити" Європі, що справжня європейська еліта тепер залишилася лише в Росії. І що лише Росія зможе захистити західного обивателя від мігрантів, зміни клімату та "гомодиктатури". Недаремно багато правих в Європі орієнтуються на путінський режим, і не лише через фінансові вливання. А Москва, яка свого часу фінансувала "Інтернаціонал" і розколювала ворожий табір підгодованими "пролетарями", зараз активно інвестує у "правий фланг". Залишається сподіватися, що сама ідея консерватизму після цього не буде остаточно дискредитована, як і всі попередні. Хоча це навряд… P.S.: Але в цьому всьому є і хороші новини для українців. Ми не самі, як би це хотіли думати багато політиків на Заході. Бо коли в Москві взялися захищати православ’я, ідея взяття Константинополя переслідувала російських правителів протягом століть. Тож якщо Путін вирішив опікуватися долею "Європи", Європі варто все-таки сприйняти це серйозно.