Останнім часом навколо будинку дитини на вулиці Комаринця у Львові знову з’явилося багато запитань. Місцеві активісти публічно заявляють, що дітей звідти виселили, щоб звільнити приміщення для інших потреб, а також ставлять під сумнів рішення щодо подальшого використання майна. Я розумію, чому ця тема викликає емоції. Йдеться про дітей, частина з яких має складні захворювання і потребує постійної допомоги. Саме тому тут важливо говорити не припущеннями, а фактами: чому дітей переводять з Комаринця, куди вони потрапляють, що буде з будівлею і навіщо взагалі змінюється система. Часто за дискусією про будівлі можна втратити головне – дітей. Наша мета не в тому, щоб перенести дітей з одного великого закладу в інший. Суть змін значно глибша: дитина не повинна роками жити в інституції лише тому, що так було десятиліттями. Якщо є можливість повернути її в рідну сім’ю, знайти прийомну родину чи іншу сімейну форму виховання — система має працювати саме для цього. А якщо дитині потрібна спеціалізована медична допомога чи реабілітація — вона повинна отримувати їх у належних умовах. Саме за таким принципом ми змінюємо систему підтримки дітей на Львівщині. Чому діти більше не житимуть на Комаринця? Ще у 2024 році два будинки дитини — на вулицях Комаринця та Антоновича у Львові — об’єднали в один «Центр здоров’я та реабілітації дітей». У 2025 році змінився не лише юридичний статус закладу. Почав змінюватися сам підхід до його роботи. Раніше система була орієнтована насамперед на тривале перебування дитини в закладі. Тепер завдання інше: оцінити потреби кожної дитини, надати їй необхідну медичну, реабілітаційну та соціальну допомогу і, де це можливо, допомогти повернутися до батьків або знайти безпечне сімейне середовище. Результат цих змін уже видно в цифрах. У січні 2024 року у двох будинках дитини перебували 127 дітей. Сьогодні у Центрі залишилося 37. За останні роки 55 дітей із «Центру здоров’я та реабілітації дітей» були влаштовані у сімейне або максимально наближене до сімейного середовище: повернулися до батьків, були усиновлені, передані під опіку, у прийомні сім’ї, ДБСТ або під патронат. Станом на 28 вересня 2026 року на Львівщині маємо 52 патронатні сім’ї у 42 громадах, з них 24 сім’ї створені цього року. Також працюють 47 дитячих будинків сімейного типу та 90 прийомних сімей. Як бачимо, через суттєве зменшення кількості дітей потреби утримувати їх одночасно у двох приміщеннях немає. Тому дітей розмістили на вул. Антоновича, де є кращі умови для їхнього перебування. Але є й інша, не менш важлива причина — безпека. Будівля на вул. Комаринця розташована неподалік об’єкта, який має важливе значення для оборони держави. Постанова Кабінету Міністрів №546 передбачає, що під час воєнного стану дітей, які цілодобово перебувають у закладах у таких зонах, необхідно тимчасово переміщувати у безпечніші місця. На необхідність перевезення дітей звертав увагу і представник Уповноваженого Верховної Ради з прав людини під час моніторингового візиту. До того ж сама будівля на Комаринця вже зазнавала пошкоджень унаслідок ракетного удару. За таких обставин залишати там дітей для постійного проживання було б неправильним рішенням. До речі, таке саме бачення має і міжнародна організація, яка діє під егідою ООН «ЮНІСЕФ» щодо будівлі на Комаринця. Ніхто з міжнародних партнерів не ризикнув би вкладати кошти у ці дитячі будинки саме через відсутність інклюзії та близькість до оборонного об’єкту. Що буде з будівлею на Комаринця? Переведення дітей не означає, що область відмовляється від цієї будівлі. Її не продають. Вона залишається у власності області й надалі працюватиме для потреб людей. Ми плануємо створити там перший в Україні пілотний шпиталь сестринського догляду. Це спільний проєкт із Міністерством охорони здоров’я та міжнародними партнерами. За кошти обласного бюджету вже розробляють проєктно-кошторисну документацію, а приміщення передали медичному коледжу для реалізації експериментального проєкту. Ідея полягає в тому, щоб поєднати медичну допомогу та навчання. Медичні сестри повинні отримувати не лише теоретичні знання в аудиторіях, а й практичний досвід роботи з пацієнтами. Насамперед ідеться про людей, які потребують тривалого відновлення, постійного догляду та цілодобової допомоги медичних сестер. А це, у першу чергу, внутрішньо переміщені особи (ВПО) та старші люди. Тобто будівля на Комаринця не стоятиме порожньою. Її функція зміниться відповідно до потреб, які сьогодні має наша система охорони здоров’я. Центр для дитини і сім’ї, а не місце для життя на роки Водночас ми не скорочуємо саму систему допомоги дітям. Навпаки — маємо зробити її сильнішою. Для основної будівлі «Центру здоров’я та реабілітації дітей» уже розробили проєктно-кошторисну документацію, яку зараз коригують. Там плануємо провести комплексне оновлення та створити сучасні умови для реабілітації, фізичної терапії й інших необхідних послуг. До цієї роботи долучилися ЮНІСЕФ, МБО «Партнерство «Кожній дитині» та інші благодійні й міжнародні партнери. Ми також розробили Стратегію розвитку Центру на 2026–2030 роки. Наше бачення — повноцінний регіональний центр, де допомогу отримуватиме не лише дитина, а й уся сім’я. Це принципова зміна. Центр має бути місцем, куди сім’я звертається по професійну медичну, реабілітаційну чи соціальну допомогу. А не місцем, куди дитину віддають жити на місяці чи роки. Від утримання закладів — до підтримки дітей Змінюється і модель фінансування. У 2024–2025 роках Центр отримав майже 67 млн грн субвенції з державного бюджету. У 2026 році такої субвенції вже немає, тому заклад утримуємо коштом обласного бюджету. Але справа не лише у джерелі фінансування. Змінюється логіка всієї системи. Держава поступово відходить від моделі, за якої основні ресурси спрямовували на утримання великих закладів із цілодобовим проживанням дітей. Натомість маємо розвивати послуги безпосередньо у громадах і сімейні форми виховання. Тому на Львівщині потрібно розширювати патронат, підтримувати прийомні сім’ї та створювати інші можливості, щоб дитина могла зростати в сімейному середовищі. Паралельно має розвиватися сучасний «Центр здоров’я та реабілітації дітей» — для тих, кому справді потрібна спеціалізована допомога. Для мене показником роботи цієї системи не може бути кількість зайнятих ліжок чи заповнених корпусів. Значно важливіше, скільком дітям ми допомогли повернутися до батьків, скільком знайшли безпечне сімейне середовище і скільком забезпечили необхідне лікування та реабілітацію. Тому ця історія — не про те, що одна будівля перестає бути будинком дитини, а інша стає головною. Вона про те, щоб у центрі системи нарешті була не будівля, а дитина та її потреби.