Візит міністра закордонних справ РФ Сєргєя Лаврова до Китаю знову повертає до дискусії про природу китайсько-російських стосунків, від яких, на жаль, залежить ситуація в Україні. Попри пафосні заяви, які звучали від російського міністра та його китайського колеги, відносини між КНР і РФ лишаються складнішими, аніж у нас уявляють. Їх можна схарактеризувати як ситуативний політико-ідеологічний тандем, у якому Росія виступає як молодший партнер, сировинна база та антизахідний «таран». У жодному разі не можна схарактеризувати стосунки Пекіна та Москви як союз або альянс, саме через сприйняття ними один одного та непублічні суперечності в їхніх стратегічних інтересах. Китай розглядає Росію виключно як інструмент своєї глобальної політики, і не має жодного пієтету перед Москвою. Стратегічна мета КНР – визнання як рівноправного Сполученим Штатам полюса світового впливу. Досягти цього вони прагнуть за рахунок нових міжнародних домовленостей із «Заходом» у сфері стратегічних озброєнь, ядерного нерозповсюдження та нової архітектури безпеки, у якій Китай сподівається бути ключовим учасником, партнером та центром впливу. Досягти цього Китай планує за рахунок: Збільшення частки своєї економіки у світовому ВВП до рівня США; Створення альтернативних фінансових та кредитних організацій, які б могли конкурувати з західними на кшталт МВФ або Світового банку; Створення альтернативних політичних майданчиків для обговорення міжнародних справ на противагу західним клубам типу «Великої сімки»; Мобілізації не-західних держав навколо нових світоглядних принципів та уявлень про те, як має виглядати нова система міжнародних відносин; Послаблення позицій США у світі та їхньої спроможності нав’язувати світові свої стандарти та правила. У реалізації цієї стратегії Китай використовує Росію як «таран» проти західних держав. Це, звісно, не означає, що російська політика підпорядкована китайській. Але шляхом латентної підтримки РФ Пекін має змогу здійснювати тиск на США та створювати противагу експансії країн ЄС і НАТО. Втім, варто розрізняти економічні та геополітичні інтереси КНР. Адже від війни в Україні Китай скоріше програє економічно, аніж навпаки, тоді як геополітично має можливість посилювати свій вплив та авторитет серед не-західних держав. Для китайської дипломатії важливо, щоб війна в Україні, яку вони сприймають як війну РФ та США, не завершилася абсолютною перемогою якоїсь зі сторін. Ані сильна Росія під боком, ані сильна проамериканська Україна їм не потрібні. Але послаблена Росія, яка змушена дрейфувати у бік Китаю, та послаблена Україна без перспектив перетворення на інструмент протидії КНР на пострадянському просторі – це цілком прийнятна перспектива для китайців. Саме тому вони займають позицію формального нейтралітету та активно просувають ідею мирного врегулювання ситуації та фактичної «заморозки» війни по нинішній лінії фронту. На відміну від Китаю, Росія бачить свою зовнішню політику в більш агресивному та «силовому» вимірі. На думку російського політичного керівництва, світовий порядок має трансформуватися у «багатополярний» через силу, і бажано з Росією як одним з глобальних полюсів впливу. Москва розглядає міжнародну політику як активну конфронтацію «колективного Заходу» (США, ЄС та союзники), який вони називають «золотим мільярдом», та «колективним не-Заходом», який вони називають «глобальною більшістю», і претендують на те, щоб говорити від імені останньої. У такій логіці все має підпорядковуватися цій глобальній «війні», і саме силова компонента має бути пріоритетною та першочерговою. Іншими словами, право сильного має підтверджувати суверенітет держав, а не сила права. Саме тому російські політологи відкрито пишуть про необхідність Росії демонструвати готовність завдати ядерний удар по країнах НАТО, а президент Путін публічно говорить про війну із Заходом, а не лише з Україною. Проблема такого підходу полягає у тому, що він занадто «воєнізований» та агресивний для Китаю. На відміну від РФ, Пекін не вважає, що він перебуває у стані війни з країнами ЄС та НАТО, і взагалі не прагне такої війни. Навпаки, Китай бачить майбутнє розвитку власної економіки разом з європейськими ринками, а не російським, і тим більше е бажає глобальних війн та дестабілізації світової системи, передусім системи ядерного стримування. Цим пояснюється, чому китайські дипломати зазвичай дуже гостро реагують на ядерні погрози з боку Москви і незадоволені ними. У цьому їхня позиція збігається з позицією США, які також жорстко стоять за збереження системи контролю за озброєннями. Так само, Китай не вбачає необхідності у війні як способу самоствердження або підтвердження власного суверенітету. Глобальний проєкт Китаю «Один Пояс, Один Шлях», який вони запустили у 2013 році, був економічним та логістичним, і передбачав посилення Китаю несиловими методами. Будь-які війни шкодять економічним інтересам КНР, і це добре показує нинішня війна, яка завдала шкоди китайським економічним проєктам та поставила їх під загрозу західних санкцій, які можна запроваджувати під приводом «співпраці з РФ» у будь-якій галузі. Те саме видно на прикладі різного підходу КНР та РФ у питаннях будівництва не-західних інституцій. Розширення БРІКС як не-західного клубу держав розглядається у КНР як перший крок до створення політичного майданчика для обговорення економічної співпраці, але не більше, враховуючи різні інтереси країн-учасниць. Своєю чергою, Кремль намагається використовувати БРІКС, щоб позиціонувати його як інструмент протистояння з Заходом. Але це зовсім не та ідея, яку КНР закладають у цей проєкт, і тому російські представники поводять себе дуже обережно під час зустрічей у БРІКС або ШОС. Головне, що об’єднує Китай та Росію, — це спільна ідеологічна позиція суперництва зі США. Але якщо РФ сприймає свої відносини як «антиамериканське дуо», то для Китаю РФ — просто інструмент тиску на Захід з метою схиляння його до переговорів. Поки антиамериканізм вигідний обом країнам, вони будуть зближатися й надалі. Але щойно Росії або Китаю запропонують угоду, яка включатиме їх у світову архітектуру безпеки нарівні з Заходом, їхній «альянс» одразу ж зникне, як це вже було у 1970-і роки, коли США увійшли у ситуативний союз з Китаєм проти Радянського Союзу. Варто пам’ятати, що російсько-китайська співпраця залежатиме від динаміки американсько-китайських відносин. Чим більше вони погіршуватимуться, тим імовірніше, що Китаю нічого не залишиться, окрім як посилювати свій тандем з Москвою. Тому, китайський фактор у нашій війні залежить не стільки від кількості поїздок Лаврова або Путіна до Пекіна, скільки від того, яку політику щодо КНР проводитиме адміністрація Білого Дому.