Українці болісно реагують на всі прояви неуваги чи неповаги з боку світових лідерів. Так, коли адміністрація президента Джо Байдена вирішила посадити поруч Олену Зеленську та Юлію Навальну, всі одразу пригадали хресну дорогу у Ватикані, коли українка з росіянкою разом несли хрест, урівнюючи ката і жертву. До “скарбнички” неприйнятного позиціювання останніх днів можна віднести і папу з ініціативою “будь сильним – не бійся білого прапора переговорів”, і монтаж відео з вручення “Оскарів”, в результаті якого кудись “зникло” найголовніше для нас. З одного боку — добре, що кожного разу підіймається хвиля обурення в соцмережах, адже виробляються правильні умовні рефлекси. Ці рефлекси в майбутньому будуть нагадувати світовим лідерам думок, що нехтування Україною не пройде непоміченим і може зашкодити їхній репутації. З іншого боку, важливо самих себе не загнати в депресію, постійно живучи у світі, де «нас зливають». Бо це таки неправда. Зрештою, варто подивитися на цю ситуацію збоку — з погляду тих, за чиї симпатії ми боремося. Чи вирішаться глобальні, світові, проблеми через те, що закінчиться війна в Україні? Наприклад, питання продовольчої безпеки? Адже Росія не зникне з мапи світу як виробник зернових. І Україна не зникне. Щоправда, чим більше територій захопить Москва, тим нахабніше диктуватиме світові свої ціни на хліб. Але навіть якщо повернеться у свої загальновизнані кордони – тоді теж залишиться великим експортером, який звик шантажувати. Те саме і з зерновим коридором. Потенційно шлях через Чорне море залишатиметься слабким місцем логістики, по якому росіяни зможуть вдарити у найбільш несприятливий момент. Так само нікуди не зникне і російська ядерна зброя та можливість ядерного шантажу. Не перестане Росія бути союзником диктатур (Ірану, Китаю та КНДР) проти Заходу. Посилюючи одних мілітарно і забезпечуючи інших сировиною. Не вплине закінчення війни й на запущений вже процес розгортання Москвою агентурної мережі. Розгалужена шпигунська мережа Росії ще більше допомагатиме терористам різних мастей та ідеологій, а багато інфільтрованих в західні суспільства псевдовтікачів від режиму Путіна виконуватимуть завдання з Кремля. Не таким актуальним для світу, як очікували, є і питання російських енергоносіїв. Росіян витісняють з ринку Європи – і нічого, європейці не замерзли. Теоретично, решта країн за потреби теж адаптується. Та й технології, знову ж таки, на місці не стоять. Але в будь-якому випадку Москва заробляє, висмоктуючи ресурси з підкорених територій. Менше чи більше, легально чи в обхід санкцій – це річ другорядна. Головне, що така вже там економічна модель, і вона не зміниться в недалекому майбутньому. Отже, світ може жити без Росії, а Росія – існувати без цивілізованого світу. Значить, висока доля ймовірності того, що будь-який варіант закінчення війни, навіть вихід України на свої кордони, буде всього лиш передумовою для майбутньої спроби реваншу. То може, не варто ображатися на те, що Росія «затіняє» Україну на світових інформаційних майданчиках? Почнемо з термінології. Вирішення так званої "української кризи" допоможе припинити загибель українців — це архіважливе питання для нас. Але воно не ключове для світу, і не таке нагальне. Натомість глобальним викликом і глобальним шансом є вирішення власне "російської проблеми". Щобільше, воно нівелює «українську проблему» раз і назавжди. Папа, Ердоган, Трамп, Байден та інші займаються своїми питаннями, розставляючи пріоритети згідно з своєю "точкою сидіння". З цієї точки зору, якщо дивитися на проблему вже геть цинічно, і Росія, і Україна — це тимчасові виклики хоча б тому, що їхнє населення швидко старіє, а депопуляційні процеси з кожним роком лише пришвидшується. На іншому боці земної кулі, мислячи в категоріях принаймні 2-3 поколінь, можна б було просто перечекати війну. Якби не вплив на глобальну безпекову політику через прецедент порушення суверенних кордонів. Ось чому не можна зациклюватися на позиції ексклюзивної жертви, а потрібно все активніше позиціонувати Україну як головного експерта з “російської проблеми”. Тим більше, що Україна вже показала, як має працювати зерновий коридор, як запровадити ефективне нафтове ембарго, і яких російських опозиціонерів варто підтримувати. Тих, які заходять в село Тьоткіно, посуваючи уявні “червоні лінії Путіна”. Правильний фокус уваги на Росії Це не література Достоєвського і не балет. Це, перш за все, можливість назвати речі своїми іменами. Не розмазувати довгу війну після розвалу СРСР окремими кейсами на кшталт “українська криза 2014-2022-2024 року”, “грузинська криза 2008”, “придністровська криза”, “криза біженців в Європі”. А постійно нагадувати, що все це — частини однієї великої кризи — російської. Зрештою, діти з Литви, які відмовляються від спортивних змагань з росіянами, не обов’язково повинні це робити із солідарності з Україною (що приємно), а просто з морально-гігієнічних міркувань. Так надійніше. І щоб бойкот всього російського тривав довше, і щоб санкції не відміняли одразу після того, як росіяни почнуть менше стріляти. Свіжий твіт президента Латвії, про який всі чули, закінчується словами Russia delenda est! Ось таке “зміщення фокусу з України на Росію” нас, в принципі, мало б влаштовувати. Автор – Назар Кісь, IQ-аналітика Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA