Була колись популярною метафора, ніби Росія — це як автомобіль, чиє лобове скло заляпане багном, і єдине, що бачить водій — це зображення із дзеркала заднього виду. Мовляв, керівництво Росії дивиться в минуле, намагаючись рухати країну в майбутнє. Гарно, дотепно, правдоподібно. Але хто у світі зараз дивиться крізь чисте лобове скло? Хто пропонує майбутнє, а не різні варіанти минулого? Праві, ліві, Китай, Єврокомісія? Може Орбан і його брати по розуму? Чи сучасні розмови про майбутнє — це різні варіанти минулого, яке «не вийшло» або «вийшло не так, як хотіли»? Може, це дійсно «кінець історії», про яку ми знаємо. Перевага в тому, що поки ніхто не запропонує щось дійсно нове, можна користуватися величезним асортиментом колись популярних ідеологій та філософій — від стоїцизму до соціал-демократії. І нескінченно «відроджувати колишню славу» чи «робити Америку знову великою». Росіяни, схоже, знайшли в цьому супермаркеті те, що шукали. Наліт західних ідеологій, які намагалися нав’язати правителі від Петра до Леніна, методично вимивається останні 20 років. За останні 2 роки «вимилося» і прозахідне населення, залишилися скрєпи і дружба з ХАМАСом. Містичне християнство (тобто те, що від нього залишилося в процесі державних експериментів) є ворожим до Заходу. Уявлення про приватну власність – розмите, а влада місцевого халіфа настільки всеохопна, що їй би позаздрили навіть візантійські імператори. При чому, зауважте, якось воно само вийшло, в процесі. Ніхто ж у 90-их не говорив «а давайте станемо Талібаном з ядерною зброєю». Вони просто відроджували ті елементи зі свого минулого, які були їм зрозумілі і бажані. Європейські псевдоправі типу Орбана і Фіцо теж зайнялися «ідеологічним шопінгом» та вибрали «з полиці» підхожу модель, щоб і правими вважатися, і гроші з Москви отримувати. Росія ж європейська країна? Декларує консерватизм — значить, можна «дружити». Тим більше, що на їхню думку, результати світових воєн їх сильно образили. Виявилося, що з перемогою лібералізму в 90-их гра не закінчилася. Тому що ті, хто тоді не отримав бажаного, можуть спокійно повернутися «на склад» і поміняти філософію. А тоді розпочати нову «партію» - в Холодну війну, джихад, Піднебесну і так далі. Як в комп’ютерній грі «Цивілізація»: не вийшло в демократію, наступного разу спробуємо мобілізувати населення через фашизм і так переможемо… Єдина різниця – еліти умовного ліберального Заходу (тобто розвинених країн від Японії до Канади) хочуть зафіксувати минуле, адже в них вже вийшло. А невдахи від КНДР до Венесуели прагнуть це минуле переграти, щоб цього разу вже точно вийшло. Проте знову ніхто не пропонує майбутнього. І це логічно – таке спеціально не придумаєш. Не можна, як в «Цивілізації», замовити винайдення монотеїзму і наклепати проповідників. Звідси й розмови та заклики, що Заходу потрібно прокинутися. Підозрюю, ніхто давно не спить. Але краще вже прикидатися сплячим, якщо нічого запропонувати. Кліматичні зміни та різноманіття явно не спрацювали, якщо праві популісти з кожним роком набирають все більше балів на прострочених ще в минулому столітті гаслах. Обливання супом Мони Лізи та чергова відстрочка прогнозів Ґрети Тунберґ – це не тягне навіть на відповідь існуючим загрозам, не говорячи вже про обриси світлого майбутнього. І тут з’являється Україна, в якої вистачає нахабства поламати гру всім — і Путіну, який хотів «переграти партію» в Холодну війну, і Заходу, який був не проти пережити цю втрату, головне, щоб не довелося перегравати гру в цілому. Офіційною «філософією» України при цьому залишається рух на Захід — в НАТО, ЄС, в цивілізацію свободи і права людини. А також більш глибинне і тому живучіше переконання, що «з нами так не можна — і тому так не буде». Західні філософи мали б схопитися за цей приклад як за рятівне коло. Але складається враження, що більше розуміння можна сподіватися від емігрантів, які рухаються з Латинської Америки в бік Техасу та Нью-Мексико. Вони теж хочуть жити, при чому мислять в категоріях майбутніх поколінь, готові терпіти труднощі і йти на ризик. Їм не потрібні антидепресанти і додаткова мотивація від психолога. Може, прихід «майбутнього» варто чекати звідти? Автор – Назар Кісь, IQ-аналітика Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA