Гугл-календар, до речі, вперто продовжує називати 14 січня "православним новим роком". І як тут не згадати відомий вислів про те, що росіяни оголосили себе головними слов'янами, щоб потім всіх слов'ян зробити росіянами? Тим часом виявилося, що в самій Росії, яка начебто залишається оплотом цього "старого стилю" та власне "православ'я" (тобто самі вони це так декларують), в різдвяних богослужіннях взяли участь "аж" 1,4 мільйона осіб - тобто 1% населення. Виявляється, не обов'язково ходити до церкви навіть у найбільші свята, щоб вчити інших, як правильно це робити. Твердиня традиційної духовності - і не "гребе". Виникає логічне питання: якщо вони вважають себе православними, то що б це могло означати? Який зміст вони вкладають у це визначення? Ясно ж, що йдеться радше не про віру, і навіть не про релігію, а про маркер ідентичності на рівні "свій-чужий". З іншого боку, коли хтось сторонній не вважає росіян православними, що він має на увазі. Або коли якийсь черговий Такер Карлсон розповідає, що Росія - православна країна, який зміст він має на увазі? Насправді тут більше варіантів, ніж може здатися, на перший погляд. Для початку, є спільнота. В нашому випадку ми говоримо про росіян як православних. Самі себе вони можуть вважати православними або ні. Кожен з цих варіантів може оцінюватися ними позитивно або негативно - тобто разом вже 4 варіанти. Хтось ззовні (українці) можуть вважати їх православними або пародією на православних, і теж вважати це добрим чи поганим варіантом. І все це грає роль в тому, чи вважати їх "своїми", чи "чужими", для кого саме, та в якій мірі. Так, для когось стало шоком, що "православні брати" поводять себе як звірі. Хтось переконує себе, що такого не може бути, бо ж "православні брати". Хтось не здивований, бо знає, що ніякі вони не православні. А хтось навпаки, не здивований, бо знає, що таки православні. І такі люди є і там, і тут. Та й на Заході, очевидно, не можуть не враховувати такі розклади. Дійсно, розібратися непросто, коли на вигляд звичайний агент ФСБ, а з іншого боку - україномовний українець з паспортом України - але в рясі, піп московського патріархату. Варто зауважити, що такі узагальнення на підставі сприйняття "свій-чужий" - це загальна, а не якась специфічна наша проблема. Донедавна євреї були "своїми" для американців, а мусульмани не були - тоді підтримка Ізраїлю в американському суспільстві була одностайною. Зараз для значної частини американської молоді своїми стали і мусульмани, а отже і палестинці - і ми побачили чудеса етичної еквілібристики від представників американських університетів після атаки ХАМАСу на Ізраїль. Але повернімося до наших проблем. Нам залежить на тому, щоб росіяни для цивілізованого світу ставали чужими, а ми щоб ставали своїми. Інші варіанти, коли вони "теж свої" або ми "не такі вже й свої" чи "теж чужі" є для України смертельно небезпечними. Крім того, нам потрібно, щоб ми для росіян стали чужими і вони перестали нас "визволяти". Це набагато актуальніше питання, ніж "пошук справжніх українців і зрадників" серед тих, до кого можна дотягнутися чи послати у фейсбуці. Не треба це сприймати як котолеопольдівське «друзі, не сваріться». Йдеться про виставляння пріоритетів і здатність домовлятися всередині суспільства. Ми можемо бути різними, але мусимо залишатися "своїми". А для цього необхідно змиритися з тим, що український соціум не монолітний, тобто прийняти його у всій різноманітності. Правих, лівих, україномовних і не дуже, але тих, хто не заперечує та підтримує, і так далі. Всі ці ознаки працюють, як правило, в ролі прапора, і годяться більше для мобілізації, аніж для системного чи чогось світоглядного. Як православ'я Росії. Українці, щоб вижити, повинні стати більш толерантними і терпимими до "своїх". Окрім пристосуванців, корупціонерів, мародерів і колаборантів, звісно. Тут якраз усе системно та світоглядно. Це дозволить "говорити" із зовнішнім світом як суб'єкт і пропонувати свій порядок денний, в тому числі і стосовно Росії. Позитивні зрушення є. Балтійські країни стали для нас ближчими, аніж "республіки СНГ". І українців тепер майже ніхто не плутає з росіянами, як ще декілька років тому. Але попереду багато роботи. Щоб поплавлені псевдоправі «журналісти» в США мали менше підстав розповідати своїй аудиторії про консервативну білу Росію і про злого Зеленського, який начебто «забороняє в Україні православну церкву». Просто правдою тут нічого не докажеш. Потрібно проартикулювати концепцію і запропонувати цікавіше розв'язання проблеми. Щось на кшталт того, як республіканці вимагають проартикулювати бачення перемоги. Наприклад, Україна бачить це так: "русскій мір" як ідея має право на майбутнє. Але в межах загальновизнаних кордонів сучасної Російської Федерації. Оптимально, щоб це нагадувало арабський світ, де нема одного халіфату, але є багато більших і менших держав. Деякі з них багаті нафтою, ще якісь вважаються релігійними центрами. Є окремі центри впливу (Пітер, Москва, Дон, Урал). Це допоможе всім. Але для цього потрібно, для початку, перестати шукати "правильних українців" та інтенсивніше допомагати росіянам поставити собі питання про "правильних русскіх". Доколє Урал та Сибір будуть годувати розніжених москвичів, які ще й не факт, що справжні росіяни? Гру у "свій-чужий" слід переносити туди. Як і удари. Тим більше, що Британія, схоже, повертається у Велику Гру. Потрібно підсобити з ідеологічним наповненням. Автор – Назар Кісь, IQ-аналітика. Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA