Головною міжнародною подією минулого тижня була не так Генеральна асамблея ООН, на якій представлені майже всі країни світу, а зустріч двох лідерів наддержав – Дональда Трампа і Сі Цзіньпіна. Поки ООН, як і решта традиційних інституцій, існують за інерцією, бо так прийнято, справжня політика твориться в дусі нового часу. Америка і Китай домовилися про «паузу в торговій війні», без проривів залишилася ситуація з обох боків стосовно ШІ, Тайваню чи Ірану. Чого і слід було очікувати в ситуації, коли США залежать від «китайських» рідкісноземельних металів, а Китай – від нафти. Є така американська приказка – «якщо кінь здох, пора з нього злізати». Фактично, весь час каденції Дональда Трампа на посаді президента США світ спостерігає за тим, як незграбний ковбой намагається це зробити. Але так, щоб усі думали, ніби це його рішення, а не необхідність. Наче коняка ще жива і навіть «огого яка», просто йому набридло на ній їздити. В результаті виходить не дуже переконливо, та й не всі хочуть повірити, що Pax Americana дійсно мертвий. Світопорядок, створений Америкою, вже давно став для неї тягарем, а користь приносить лише «халявщикам» і конкурентам. От за Байдена, наприклад, таких ексцесів не було – старий Джо прекрасно тримав хорошу міну при поганій грі. Так чи інакше, незважаючи на ставлення до конкретного головного «ковбоя» Америки, НАТО зокрема і Захід загалом явно здають свої традиційні позиції. Ексцентричний Дональд Трамп, очевидно, цей процес пришвидшує і робить його барвистішим. Але чи коректно говорити про те, що США і Європа програють Китаю і Росії? Або що диктатури перемагають демократії? І взагалі, чи в принципі хтось виграє в сучасному світі? З нашої песимістичної перспективи (а яка вона може бути в країни, що зазнала нападу і зараз підтримується рівно настільки, щоб не впасти?) «китайський блок» бере гору. До Пекіна їдуть всі «гнані та голодні», тобто невдоволені американським світопорядком, лідери. З Пекіном радяться, з ним торгують, у нього позичають. Як не крути, а «Піднебесна» (хоча насправді – комуністична) імперія виграє принаймні іміджево, бо пропонує хоч і недосконалий, але порядок на тлі трампівського хаосу. Менше говорять про те, що подорожчання енергоносіїв робить саме Китай найбільш вразливим (адже він імпортує), що блокування торгових шляхів б’є по КНР (як експортеру) чи не найбільше, і що дефіцит нафти в світі послаблює залежність Росії від Пекіна. Про Іран так само часто пишуть як про переможця, оскільки режим вистояв під американсько-ізраїльськими атаками. Але чи переміг Тегеран? Навряд. Та й Росію, попри технологічний стрибок і те, що Москва зараз набагато краще готова до війни, не можна вважати країною, яка перемагає. Єдиним поганцем, хто за останні роки реально покращив свої позиції, став Кім Чен Ин. Програш Заходу, зокрема США, теж є радше іміджевим, а не стратегічним. Глобальний світ, який збудували США і який довго забезпечували своїм флотом, закінчився. Зараз Америка не в стані гарантувати безпечну торгівлю навіть перед лицем «босоногих» хуситів, якщо останніх забезпечити достатньою кількістю зброї. Але це не означає, що Китай просто займе місце лідера та автоматично отримає всі переваги світового гегемона. Власне для Китаю закінчення Pax Americana і стане справжньою трагедією. Недаремно рефреном від китайців звучить, що США та Китай можуть співіснувати задля процвітання – для них це дійсно так. Для китайського процвітання, і за умови, що США і далі нестимуть усі витрати світового жандарма. Тобто не можна сказати, що програють демократії, а виграють диктатури – радше кожна країна з різним ступенем успішності намагається адаптуватися до нових, більш агресивних, умов. Безумовно, втратить від занепаду Американського порядку і Європейський Союз, який теж роками користувався американською безпековою системою, не витрачаючись при цьому навіть на свою власну оборону. Тоді як США від «де-глобалізації» постраждають відносно слабо, оскільки мають і свої енергоресурси, і власні технології, і бази в Гренландії, і навіть Венесуелу... Якби не критична залежність від рідкісноземельних матеріалів, можна було б сказати, що Вашингтон готовий «перечекати» Пекін. Але світ, по-перше, перебуває на такій стадії технологічного розвитку, що просто так повернутися до «національних проєктів» уже не вийде. А по-друге, зростає роль транснаціональних корпорацій, особливо технологічних. Це робить діяльність різного роду популістів на кшталт німецької «Альтернативи для Німеччини» класичною «активністю корисного ідіота». Коли неможливо повернутися в минуле, зате можна стати «кормом» для чужого майбутнього. Таким «кормом» можуть стати багаті європейці, якщо не зможуть перетворити ЄС на актуальну структуру, відповідно до нинішніх викликів. Пекін та Вашингтон не просто конкурують в існуючому стабільному середовищі, вони «переукладають» світ по-новому. І в цьому новому світі Європа має всі шанси стати жертвою сильніших гравців. Гонка в космосі, у сфері ШІ, боротьба за ресурси (коли Китай контролює рідкоземи, а США – нафту) не залишає місця для старих структур, якщо вони не зміняться. Тому питання слід ставити не лише про те, чи активують 5 статтю НАТО у випадку «заходу» росіян в умовну Нарву. А й про те, що залишиться від нинішнього НАТО через 5 чи 10 років – адже в Іспанії та Фінляндії безпекові інтереси не те щоб тотожні. І чи не розійдуться інтереси Європи і США настільки, що принаймні частина європейців змушена буде створити окремий альянс – для захисту вже не лише від Росії, а й від США. Більш того, війна на Близькому Сході демонструє, що політика Ірану шкодить в тому числі і Китаю через зростання ціни на енергоносії. Китай, як і ЄС, зацікавлений у безпечній взаємній торгівлі. Натомість Росія і США від подорожчання нафти виграють. Тому Україні не варто чіплятися за примарну надію стати членом НАТО. Не факт, що буде куди вступати. Це ж, до речі, стосується і ЄС. Куди важливіше налагоджувати двосторонні відносини, розвивати співпрацю з технологічним і оборонним сектором США, з країнами Східної і Північної Європи, з Британією та Німеччиною. І не допустити ситуації, за якої зближення з Росією для когось із союзників стане важливішим за співпрацю з Україною (в сфері ОПК, продовольства чи рідкісноземельних матеріалів). Принаймні для того, щоб не повернутися у 2022 рік, коли Захід був готовий пожертвувати Україною заради уявної стабільності. Автор – Назар Кісь, IQ-аналітика Підготовлено спеціально для LVIV.MEDIA