Новини останнього тижня дають небагато приводів для оптимізму. Росія налагодила масове виробництво реактивних «шахедів» і збільшила кількість балістичних ударів, проти чого в України поки що нема адекватної відповіді. Про це говорить навіть один із знакових інвесторів в український ОПК Ерік Шмідт (хоча з його боку це може бути і боротьба за частку ринку, на якому поки що панує віра у Fire Point та обіцяну українську балістику). За результатами оцінювання школярів «PISA‑2025» 45% п’ятнадцятирічних учнів не досягнули базового рівня з читання, а 46% – з математики. І «вишенька на торті» – колл-центри, виявляється, кришував не якийсь злий геній через хитромудрі схеми, а людина з Генпрокуратури, чиїм життєвим кредом є «як …бати, то королеву, а красти – так мільйон». Як би сказав Остап Бендер, навіщо вам гроші, коли у вас немає фантазії. Якщо вся корупція полягає в тому, щоб нагло зібрати готівку, а на зібране купити квартиру, годинник і шубу… Соромно за державу. На перший погляд може здатися, що це просто збіг неприємних новин, але ж насправді все логічно. Як можна вимагати від школярів вчитися, якщо реальність навколо просто кричить, що ці знання ніяк не допоможуть їм у майбутньому? Прикладів «успішного успіху» без диплома чи з купленим дипломом школяр може пригадати набагато більше, ніж прикладів вдалої кар’єри на основі здобутих знань та вмінь. Освіта і наука, скаже типовий учень, ще нікого не зробили великим начальником, головним над «потоками» – і буде правий. Може скажете, що реформою освіти в нас займаються видатні вчені і педагоги? Ні, лише недавно звільнили міністра, який «відмовився» від вченого ступеня через плагіат… То чого можна очікувати від дітей? Що вони добровільно підвищуватимуть власну кваліфікацію, аби решту життя обслуговувати правлячий неграмотний клас? Дуже наївно. Додатково під час війни проявилася інша проблема: бенефіціари і контрибутори української державності – це дві окремі категорії людей, які майже не перетинаються. Хтось вкладає знання, вміння, час, здоров’я і життя, не отримуючи натомість нічого, «бо так треба і це обов’язок». А хтось, не обмежений якимись моральними перешкодами, отримує всі бенефіти. Може половина школярів і не вміють аналізувати довгі тексти, але вони точно розуміють, що не аналіз текстів є запорукою майбутнього успіху, і навіть не математика, а виключно «табличка ділення», знайомства і морально-етична гнучкість. Закони селекції не обдуриш, навіть якщо вона негативна. Звідси виникає дуже актуальна проблема – відсутність достатньої кількості інженерів, хіміків, фізиків. Тобто тих, хто вміє робити ракети, а не «заробляти» на рівному місці. Кількість поданих заяв цього року на різні факультети це прекрасно ілюструє. Справа не в системі освіти, яку реформують вже четвертий десяток років, а в її ролі і значенні для того, хто вчиться. Тобто питання слід ставити так: чи є освіта соціальним ліфтом? В розвинених країнах – так, в тоталітарних теж, оскільки дозволяє перейти з розряду простого виконавця в розряд більш цінного ресурсу. В бандитській Росії керівництво змушене утримувати фахівців для обслуговування нафто-газо-економіки і ВПК, як це робили в СРСР. Навіть там, де популісти системно заграють з «простим народом», вони розуміють, що без більш-менш освіченого населення в них не буде ані економіки, ані ефективної бюрократії. Тим не менше, є й зворотні приклади, і вони не обмежуються комуністичними експериментами. Минулого тижня всі бачили епохальні кадри виходу хуситів на узбережжя Червоного моря – якраз до річниці теракту 9/11 по вежах-близнюках в Нью-Йорку, підсумували епоху боротьби з тероризмом. От їхня модель дійсно не передбачає розвитку освіти та науки, їм навіть взуття не обов’язково носити, щоб впливати на світову економіку. Зброю їм постачає Іран, який вирощує своїх інженерів, а як стане геть сутужно – допоможе Росія. Можна скільки завгодно говорити, що Україна на роздоріжжі, що потрібні зміни, що треба популяризувати науку, що в нас талановиті люди і тому подібне. Але косметичними реформами та рекламними кампаніями ситуацію не зміниш – це вже можна було зрозуміти за тридцять з гаком років. Як і те, що присвоєння докторських дисертацій чиновникам та іншим зайнятим людям – це не престижно, а навіть навпаки. Україна все таки занадто близько до Європи географічно і ментально, щоб молодь розглядала знання як можливість стати краще оплачуваним кріпаком – не в Китаї живемо. З таким самим успіхом набагато комфортніше психологічно буде емігрувати і починати «з нуля» в статусі емігранта. Але це вже інша проблема, яку теж намагаються вирішувати способом «заманухи». З відповідними результатами. Хоча з багатьма подібними проблемами в освіті зустрілася й більшість країн ЄС, зокрема Німеччина. Яка з огляду на плачевний стан освіти, спокійно може спробувати адоптувати наших найкращих випускників. Тільки от з ким залишимося ми? Автор – Назар Кісь, IQ-аналітика Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA