Цього року на Львівщині відбулись кілька великих аукціонів, деякі з них супроводжувались скандалами та були зірвані. Втім, порівняно з іншими регіонами, приватизація на Львівщині приносить до бюджету найбільше грошей. Підсумовуємо продаж державного майна у цьому році в розмові з головою Регіонального відділення ФДМУ у Львівській, Волинській та Закарпатській областях Миколою Іщуком.
Пане Миколо, коли йдеться про роботу Фонду держмайна, то зазвичай говорять про суми грошей, переданих до державного бюджету. Це ваше першочергове завдання, чи є інші показники, на які ви опираєтесь?
Я не думаю, що кількість грошей, зібраних до державного бюджету, це якась пересічна річ. Зрозуміло, що кількість має значення. Але для мене величезне значення має якість виконання і підготовки технічної документації до приватизації. Від цього залежить кількість отриманих грошей. Бо якщо про наші лоти знають якомога більше потенційних інвесторів, то вони будуть між собою конкурувати, збільшуючи ціну. Безпосереднє завдання Фонду державного майна – збирати кошти. Але збирати кошти не просто так: ось про це приміщення ми сьогодні подумали, підготували за місяць до приватизації та продали. Ми повинні його пропрацювати, зрозуміти баланси, борги, причини, чому це підприємство стало нерентабельним для держави. Ми повинні провести певні консультації, провести висвітлення в медіа цього лоту. Від цього також залежить кількість отриманих грошей. Фактично, нашим головним завданням є створення конкуренції.
За першу половину року від приватизації на Львівщині фонд передав до держбюджету 168 мільйонів гривень. Зараз ви можете приблизно оцінити, яким буде показник за підсумками цього року?
За результатами 9 місяців нашої діяльності з території Львівської області до державного бюджету лише з приватизації надійшов 331 мільйон гривень і від оренди — ще 50 мільйонів гривень. Держава Україна поставила перед Фондом держмайна цього року отримати від приватизації 4 мільярди гривень. Центральний апарат ФДМУ поклав на регіональне відділення фонду у Львівській, Волинській та Закарпатській областях зобов’язання зібрати 800 млн грн.
У нас є об'єкт з балансовою вартістю понад 1 мільярд гривень у Волинській області. Але цього року ми ще не підходимо до його приватизації. Я не впевнений до кінця, що ми можемо зібрати 800 мільйонів гривень. Але ми рухаємося якщо не найуспішніше в Україні, то ми точно є лідером після Києва. Наше регіональне відділення відстає від Києва на 3 мільйони гривень. Вперше в історії приватизації регіон зрівнявся зі столицею за кількістю зібраних грошей.
Першим великим об’єктом у Львові, який цього року виставляли на аукціон, був «Львівдіпронафтохім». Аукціон відбувся 16 січня. Переможець торгів запропонував відразу 200 мільйонів гривень. Але я так розумію, що ви тоді не дуже зраділи цьому результату, адже було зрозуміло, що переможець не заплатить такої суми.
Річ у тім, що у час воєнного стану ми маємо можливості виставляти стартовою ціною інвестиційного лота його залишкову балансову вартість. Ми не робимо експертно-грошової оцінки, не визначаємо ринкової ціни. Ринок все одно її відрегулює. Але гарантійний внесок учасників визначається стартовою ціною. І коли є низька балансова вартість об'єкта, то інвестори заходять з меншим ризиком втратити кошти. Інколи вони підіймають ціни до необґрунтованих, які складають 200-300% ринкової вартості, розраховуючи на те, що об’єкт ніхто не купить, і вони будуть мати можливість брати участь в наступному аукціоні. А гарантійний внесок фактично дарують бюджету. Стартова ціна цього об’єкту була 588 тисяча гривень. Зрозуміло, що гарантійний внесок — 20% від стартової ціни, тобто менш як 120 тисяч гривень, — потенційний інвестор міг дозволити собі втратити, щоби підняти суму до захмарних. Але, на повторному аукціоні цей об'єкт був проданий за 84 мільйони разом із ПДВ. Я вважаю, що це реальна ринкова ціна. Зрештою, ринок сам визначає, якою вона має бути
Я вважаю, що держава поступає правильно, виносячи на аукціон об'єкти зі стартовою ціною на рівні залишкової балансової вартості. Хоча й не лишила за собою права виготовляти експертну грошову оцінку або визначити ринкову вартість в окремих випадках. Я думаю, що у 2025 році це треба допрацювати. Тому що у нас є об'єкти зі стартовою вартістю в одну гривню. І зрозуміло, що за них люди борються, пропонують надто високу ціну. І таким чином конкурують між собою коштом нашої роботи. Ми проводимо аукціони, а ефекту це для держави не проносить ніякого. Тому визначення ринкової вартості все-таки треба проводити в певних випадках.
Був аукціон на будинок зі стартовою ціною в одну гривню. Під час торгів сума виросла до 8 мільйонів, і аукціон в результаті зірвали.
Якщо будинок має площу, грубо кажучи, 100 квадратних метрів, розташований в гірській місцевості, він не може коштувати 8 мільйонів в будь-якому випадку.
Це так звані аукціонні тролі, так?
Я думаю, так.
Якщо повертатись до «Львівдіпронафтохіму», повторний аукціон відбувся у березні, угода купівлі-продажу була підписана. Тоді була інформація, що Антимонопольний комітет можливо буде перевіряти цей аукціон. Чим закінчилась ця історія?
Я думаю, що Антимонопольний комітет перевіряє фактично кожен наш лот. Це входить в його обов’язки.
Тобто ви не отримали ніяких сигналів від АМКУ щодо цього аукціону?
Я від нього сигналу ніяких не отримав. Можливо, перевірка триває ще й досі, але я вважаю, що це абсолютно нормальний, прозорий процес.
Наступний великий об'єкт – це будинок на проспекті Шевченка 9. Ціна продажу 85 мільйонів гривень без ПДВ, більше 100 мільйонів з ПДВ. Як ви оцінюєте цей результат?
Це взагалі знаковий об'єкт для Львівської області, бо ціна за квадратний метр (понад 65 тис. грн — ред.) піднялась так високо і досягала ринкової вартості в найкращі часи інвестиційної привабливості міста. Я вважаю, що це успіх для Фонду державного майна України. Це для нас дуже важливо, бо кожна гривня, отримана від приватизації, це частина нашої зброї, нашої амуніції для військових. Крім того, Фонд державного майна порахував, що за кожною інвестованою в державне майно гривнею потім приходить ще чотири гривні у вигляді сплати податків від нових робочих місць, запуску нових виробництв.
У Львові ще є такі знакові об’єкти, пам’ятки архітектури, які можуть бути приватизовані?
Пам'ятки архітектури місцевого значення ми продавали, за моєю пам'яті, лише дві. Це є Палац Жевуських-Лянцкоронських в Роздолі, і приміщення на проспекті Шевченка, 9 у Львові. Зараз ми підходимо до третього такого об'єкту історико-культурної спадщини місцевого значення: це Дрогобицька солеварня.
Щодо Дрогобицької солеварні, місцева влада просить передати її, як об’єкт історико-культурної спадщини, у комунальну власність. Яка ваша позиція цього питання?
Держава створює будь-який свій актив за власні кошти. Фактично, це є загальнонаціональне багатство. Солеварний завод – це актив держави, який вона створила на території Дрогобицької громади. Але державний бюджет покликаний врівноважувати платоспроможність всіх громад. Передаючи великий актив у власність об'єднаній територіальній громаді, ми фактично порушуємо цей баланс. Бо саме державним бюджетом можливості кожної громади зводяться до якогось одного спільного знаменника. Держава турбується, аби рівень життя на територіях був однаковим, таким, яким дозволяє зробити бюджет України. Я хотів би побачити, як Дрогобицька громада розрахує майбутні прибутки від діяльності цього державного підприємства в структурі свого місцевого бюджету. Вирішить інвестувати у нього, візьме участь в аукціоні і придбає солеварню. Але на жаль, на сьогодні, крім розмов, крім петицій, я не бачив суми грошей, яку громада готова інвестувати у це підприємство. Розмови лише про безкоштовну передачу. Зрештою, рішення про приватизацію приймає Кабінет Міністрів. Це точно не визначається Регіональним відділенням Фонду державного майна чи навіть Фондом державного майна України. Ми лише виконавці, і на сьогодні нам держава каже: Дрогобицька солеварня підлягає приватизації. І ми як виконавці це робимо.
Коли може бути оголошений аукціон з продажу солеварні?
У нас є інформаційна довідка, яка перебуває на погодженні у Фонді державного майна. Як тільки нам погодять всі умови продажу, то ми виставимо лот на аукціон за кілька днів. Ми рекомендуємо ФДМУ врахувати в умовах продажу як мінімум два нюанси. Це збереження історико-культурної спадщини і збереження виду діяльності підприємства. Якщо ми маємо на цій території унікальну технологію випарювання солі, доцільно зберегти саме таке виробництво. Хто б не прийшов туди інвестором, для нього буде цікавим збереження і формування туристичної інвестиційної складової. Тому що це унікальне підприємство для всієї Європи. Ми зацікавлені в тому, аби історико-культурна пам'ятка місцевого значення розвинулася і стала дійсно привабливою територією для туристів. Я був на цьому підприємстві зовсім недавно. Я не можу сказати, що крім випарювання солі там щось може бути цікаве з точки зору туристичної привабливості. Над ним треба багато ще попрацювати. І це вимагає достатньо великих інвестицій.
А в вашому досвіді були випадки, коли громади брали участь в викупі державного майна? Чи навіть перемагали на аукціонах?
Переможців в аукціонах серед громад наразі не було. Але вони час від часу беруть в них участь.
Повернімось до проданих у Львові об'єктів. «Львівдіпрокомунбуд» продавали в липні цього року. Переможець запропонував 16 мільйонів, теж відмовився платити. Угоду підписали з підприємством, яке зайняло друге місце зі ставкою у 12 мільйонів. Чи маєте інформацію, що відбувалося з цими торгами?
Це також був об'єкт, подібний до «Львівдіпронафтохіму». Об'єкт, який нам важко давався в підготовці до приватизації. На підприємстві була заборгованість. Зрештою, ми його виставили на продаж. Ринок визначив саме таку ціну. Я думаю, що це достатньо хороша сума, враховуючи невеликі площі тих приміщень, які були в занедбаному стані.
Проектно-конструкторське технологічне бюро продали за 85 мільйонів гривень. Ці торги ви теж оцінюєте як успішні?
Ціна всіх наших лотів фактично відповідає ринку. Я думаю, що це достатньо високий рівень оцінки прозорості роботи регіонального відділення. У нас нема іншого функціоналу крім проведення аукціонів, чи то на право власності, чи на право оренди. На сьогодні не можна взагалі говорити про те, що може застосуватися якась сіра чи чорна схема приватизації. Ми всі об’єкти виставляємо на аукціон, через майданчик prozorro, інвестори з ними ознайомлюються, беруть участь у аукціоні і в боротьбі перемагають.
З цих чотирьох об'єктів у Львові, про які ми говорили, три – це старі проєктні інститути. Так збіглись обставини, чи в цьому є якась закономірність?
Приватний бізнес зараз заміняє функціонал цих всіх проєктних інститутів. Приватний інвестор — набагато кращий управлінець майном, ніж держава. А службовець в науково-дослідному інституті виконує певне завдання, яке держава йому поставила. І йому абсолютно все одно, скільки держава вкладає в приміщення. Складність виділення коштів, виготовлення технічної документації, забезпечення капітального будівництва чи поточного ремонту веде до того, що такі приміщення часто втрачають свою інвестиційну привабливість, або взагалі свій функціонал. І вони потрапляють до переліку з приватизації. Це закономірність, так розвивається наша держава.
Як, в принципі, відбувається відбір приміщень на приватизацію, чи інвестор може ініціювати продаж якогось об'єкта?
Звичайно. Потенційний інвестор може ініціювати оренду чи аукціон з приватизації. Він може звернутися до регіонального відділення і сказати: я маю наміри приватизувати ось це приміщення. Ми кажемо: гаразд, ми запитаємо орган управління, чи він готовий передати цей об’єкт до Фонду державного майна для приватизації. Коли міністерство нам каже: так, ми дійсно згідні на його продаж, бо воно нам не потрібне, то це означає, що потенційний інвестор фактично зробив якусь частину роботи і за регіональне відділення, і за орган управління, який не використовує це майно. Це є добрий шлях.
Чи трапляються випадки, коли державну власність треба навпаки захищати від інвестора в судах? Чи явище рейдерства зараз присутнє взагалі?
Я не можу сказати, що на сьогодні існує якесь рейдерство в чистому вигляді. Так, як ми це уявляємо: є приміщення, його захопили і ним користуються. Сьогодні захопити приміщення, або набути на нього якісь права без проведення аукціону, фактично неможливо. Законодавство взагалі цього не передбачає.
Але можливі якісь елементи управління, зберігання, користування, володіння правом оренди на якомусь майні. І в цьому процесі орендар чи користувач, роблять якісь вчинки, які нагадують елементи рейдерства. Виготовляючи, наприклад, якимось чином свою власність на території державного підприємства, або недобросовісно зберігаючи майно. А недобросовісне зберігання майна, втрата його якості або знищення — це, по-перше, є підставою до розірвання договору оренди. А, по-друге, якщо це майно буде виставлятися на аукціон, то його інвестиційна привабливість буде однозначно знижена. Я не можу сказати, що це відбувається системно, але ми працюємо в кожній оренді на випередження. Ми стараємося попередити будь-які процеси, які могли би нагадувати елементи рейдерства.
У судових реєстрах часто можна знайти рішення господарських суддів, де ви є позивачем і домагаєтесь розірвання договору оренди і виселення орендаря. Як назагал ви оцінюєте добросовісність орендарів?
Я назагал оцінюю 99% орендарів як добросовісних. Але у нас є боржники, ми завжди з ними працюємо, і я вважаю, що на сьогодні якихось критичних заборгованостей в регіональному відділенні немає. З іншої сторони, ми часом також потрапляємо в юридичну турбулентність. Не хочу загострювати на цьому увагу, але, наприклад існували знижки на оренді і в ковідний період, і в час війни також. Договори оренди закінчувалися, ми продовжували ці договори. Можливо, законодавство не зовсім точно прописано, яка би це мала бути знижка, чи після продовженого договору оренди ми можемо застосовувати ці знижки, чи ні. Якщо ми не можемо безпосередньо отримати відповідь в законодавстві, ми повинні, звичайно, отримати відповідні роз'яснення. Але якщо кожен бачить ситуацію по-своєму, то це закінчується розглядом у судовому порядку. Ми не боїмося потрапляти на судові засідання, відстоювати точку зору регіонального відділення. Зрештою, це і є точка зору держави.
На загал, як ви оцінюєте вплив повномасштабного вторгнення на процес приватизації на Львівщині? Воно його ускладнило, попит став менший чи навпаки попит став більший?
Залежно про який рік ми говоримо. Двадцять другий рік був роком шоку. Ніхто не розумів, чи треба інвестувати в державу взагалі. Я ж не говорю лише про українців, які тут на місці, а я говорю про потенційних іноземних інвесторів.
Двадцять третій рік фактично став формуванням взагалі нашого розуміння ставлення до війни, віри в перемогу.
А за підсумками двадцять четвертого року я можу сказати з впевненістю, що українці вірять в перемогу, інвестуючи в державне майно. Крім того, цього року ФДМУ запустив велику приватизацію. Велика приватизація – це все, що перевищує 250 мільйонів гривень, а це вже віра іноземних інвесторів в нашу перемогу. Звісно, вони нам допомагають, але не тому, що так звикли, чи тому, що це зараз модно. Вони допомагають нам пропорційно до їх віри у перемогу України.