Михайлу восени виповнився 21 рік. Його рідне місто — Бахмут, яке фактично знищено російськими загарбниками. У 2014 році воно змогло вистояти, тримається й у 2023-ому, проте вороги роблять із нього попелище. Хлопець дещо сором’язливо називає Бахмут «провінційним», але у хорошому сенсі. «Я бачив, що молодь зацікавлена в тому, аби не їхати з міста, а залишатися в ньому й розвивати його. Наш мер дуже багато робив. Дуже багато з’явилося за останній рік до війни», — розповідає він. Журналістка LVIV.MEDIA поговорила із Михайлом про дивовижний спокій сім’ї під час війни, місто до початку бойових дій, молодшу сестру та про прильоти прямо на подвір’ї. «Якщо треба померти — ми помремо» — Михайло про початок повномасштабної війни 24 лютого Михайло прокинувся від повідомлення свого друга із Димера Київської області, який записував йому відео із рухом російської техніки його містом. Хлопець не повірив, подумав, що друг його розігрує, але вже згодом прочитав новини. Зрозумів, що це не жарти: дійсно почалася війна. «24 лютого — це день народження мого брата. Ми мали святкувати. Ми прокидаємось о 9 годині, збираємось йти за покупками, а розуміємо, що все. Нічого не буде. Тортик ми купили, посиділи, але святкового настрою ні в кого, зрозуміло, не було», — розповідає він. У Михайла є молодша сестра. За її емоційний стан переживала вся сім’я, однак дівчинка навіть здивувала всіх своїм спокоєм. Вона не плакала навіть коли прилітало зовсім близько. «Дуже сильно на неї вплинуло, що мама пояснювала, що все нормально. Звісно, війна це не дуже нормально, але таке стається. Я думаю, виховання зіграло свою роль. Все буде так, як буде вирішено. Якщо треба померти, то ми помремо. Якщо ні, то ні», — згадує хлопець. Він наголошує, що сильних обстрілів його сім’я не застала, але водночас розповідає про постійні прильоти зовсім поруч. Хлопець каже, що після початку повномасштабної війни стало зрозуміло, що їхній будинок не дуже добре рощташований на місцевості. «По суті він стоїть на периферії декількох інститутів, де базувалися наші військові, і ще поруч РЕС. По них дуже часто били. Навіть коли військових вже не було», — розповідає він. Основною запорукою спокою було триматися разом. Хлопець згадує, що все найстрашніше для нього пов’язано саме із моментами, коли сім’я розділялась. «Звук зі стадіону летить в мій бік» — Михайло про найбільший страх Зі слів хлопця стає зрозуміло, що найвищою цінністю він вважає свою сім’ю. Більшість часу їм вдавалося проводити разом, але все ж іноді доводилося розлучатися. «Найперше влучання було в Інститут, де базувалися наші військові. Так вийшло, що мене в той час вдома не було, були моя мама з сестрою. Цей Інститут якраз біля нашого дому. Я дуже злякався, бо думав, що вони вдома сидять і було видно, що дим йде з того місце, де стоїть наш будинок», — каже Михайло. Потім виявилося, що мама з сестрою були буквально через дорогу від місця прильоту ракети. Після такого «бойового хрещення» хлопець мало реагував на наступні удари, але все ж був іще один момент, коли, за його словами, він відчув «сплеск емоцій». «Біля нас там є стадіон і за ним стоять машини спецпризначення. Там базувалися військові. По них вдарили. Я не знаю, чи то був літак, чи безпілотник, але я для чогось вийшов подивитися, що там літає. І я розумію, що звук зі стадіону летить в мій бік. Чесно, я такого драпу дав», — згадує хлопець. «Ніхто не збирався тікати» — Михайло про життя у місті та рішення виїхати Рішення залишати домівку ніколи не дається просто. Сім’я Михайла не виняток. Їхати ніхто не збирався, тому вони залишалися у Бахмуті до вересня. Навіть коли всі навколо виїжджали — вони лишалися. Складнощі життя без благ цивілізації не лякали. За словами хлопця, вони все життя прожили в приватному будинку і чудово знали, що таке «город» і «важка робота». «Як тільки світло зникло, я пічку на городі склав. Дрова якісь пішов збирати. Мама все життя прожила в селі. Вона знає, як це. В принципі, піти за водою це не проблема», — розповідає Михайло. Він взагалі мало в чому бачить проблему. Звик виходити навіть із найскладніших ситуацій. За словами Михайла, найскладніше у Бахмуті було із продуктами у магазинах. ЇХ просто не було. Потребу їжі можна було задовольнити, але через стрес постійно хотілося чогось смачненького, а цього просто не було-де купити. «Через те, що місто ніби сиділо на пороховій бочці, мало, хто їздив до міста з продуктами, і дуже мало було, де їх купити. Ціни підскочили», — коротко розповідає він. Попри це сім’я намагалась підтримувати своє звичне життя. Однією із складових було спілкування з іншими людьми. За словами Михайла, насправді саме це не давало з’їхати з глузду у найгірші дні. «Ти розумієш, що біля тебе є люди, яким важче», — підсумовує хлопець. Саме родич із близького кола спілкування, хресний батько сестри, наполіг на тому, щоб сім’я виїхала. Вони довгий час сподівалися, що все обійдеться так, як у 2014 — наші швидко виб’ють ворога із міста, але стало зрозуміло, що оборона Бахмуту затягнеться. «Було складно, бо ти не знаєш на який час ти виїжаєш і куди їдеш. Ти хочеш по максимуму забрати дорогі тобі речі. Ми вивозили шість чи сім коробок з речами. Ми їхали восени, а це зима, а потім ще весна», — говорить Михайло. Сам процес виїзду був неважким. Тоді ще були перевізники, які їздили до міста, але психологічно тиснуло те, що вони залишали домівку без розуміння, коли повернуться. Багато речей забрати з собою не вдалося. Михайло зізнається, що сподівається на те, що частина з них все ж залишається цілою у Бахмуті. Найбільше хлопець шкодує за книжками, які не зміг взяти, а його мама — за фотографіями. «Міксер можна купити. А пам’ять, яку можна потримати в руках, ти її не повернеш. Якщо там щось залишилось, це добре, але кажуть, що біля дому вже нічого нема», — говорить він.. Михайло, переселенець. Зібравши малу частину речей сім’я поїхала до столиці — у квартиру, яку для них знайшли. Хлопець каже, що особливо не обирали, куди саме їхати. Вирішальним стало фінансове питання — на диво квартира у Києві виявилась дешевшою ніж та, яку їм пропонували у Полтаві. Яким би складним не було рішення виїхати, Михайло розуміє, що воно було правильним, адже як тільки сім’я прибула до нової домівки, він прочитав новини про те, що міст, який сполучав дві частини міста, підірвали. Фактично, тепер з нього не можна виїхати. Михайло говорить, що адаптація триває досі. «Дуже важко усвідомити той факт, що десь там гинуть солдати, люди, руйнуються міста і життя в цілому там немає, а тут, в Києві, життя тече так само як і до 24 лютого, хоча казали, що в Києві дуже страшна війна, там наступ, але ти приїжджаєш і розумієш, що люди ходять в кафе. Витрачають колосальні гроші на те, щоб просто жити в кайф, а там вдома люди не знають, як їм жити, і чекають на гуманітарний хліб, бо його в Бахмуті немає. Вони йдуть під обстрілами за тією гуманітаркою, тому що немає, де купити їжу, а виїхати вони не можуть», — ділиться хлопець. Він багато думає про те, як живуть інші люди та зазначає, що найбільше його турбує ситуація, в якій опинилися літні. «З Бахмуту зробили картинку війни» — Михайло про своє ставлення до ситуації зараз Хлопець переконаний, що зараз про Бахмут знають тільки в контексті воєнних дій, а до їхнього початку ніхто не розумів навіть, що це за місто. Його дуже засмучує те, що Бахмут асоціюється з війною так, як колись асоціювались Донецька та Луганська області. «Це внутрішнє обурення, тому що його не асоціюють, як наприклад Маріуполь, з містом героєм, як його обороняли, з Києвом, який не взяли за 3 дні. Його асоціюють з якимось таким шматком пекла на землі, в який навіть зараз людей відправляють не захищати Батьківщину, а тільки тому, що… Їх лякають Бахмутом». Михайло, житель Бахмуту. За словами Михайла, він знає кілька історій своїх знайомих, яким погрожували відправити саме у це місто, якщо будуть «забагато говорити». «Я не розумію, чому люди не бачать реального положення речей. Я не скажу, що я все знаю, але, як на мене, потрібно бути максимально сліпим розумово, щоб не побачити, що Бахмут — це не просто фронтове місто, а місто, з якого зробили другий Маріуполь», — говорить хлопець. Доля міста його дуже турбує. Так само, як турбує інформаційне поле, яке створюють навколо ситуації із обороною Бахмуту. Хоч він і наголошує, що різниці між подачею подій на початку битви і тим, як про це говорять зараз, він не бачить, проте розуміє, що для військових ситуація погіршилась. Він переймається долею військових, які зараз перебувають там, та пояснює, що не розуміє до кінця, які саме емоції у нього викликає ця ситуація. «У моєму місті коїться пекло. Солдати, які в Бахмуті, не можуть навіть піти помитися. Вони сидять в окопах, в грязюці. Це навіть не обурення, не образа, це нерозуміння. Я не знаю, які підібрати емоції, які підібрати слова, щоб описати те, що я зараз відчуваю», — говорить він. «Це частина мого життя» — Михайло про плани повернутися На питання про повернення до Бахмута хлопець відповідає не вагаючись: точно повернеться. Потім задумується і додає, що тільки, якщо місто буде під українським прапором. «Якщо там будуть наші, то я поїду в перші дні, щоб повернути його до життя та відбудувати. Планів на відбудову у мене багато», — розповідає він. Водночас хлопець розуміє, що повернення буде важким, адже багато його знайомих просто загинули. Він також наголошує, що, ймовірно, про багатьох із них він ще не знає. «Просто історія. Я дивлюсь новини про Бахмут. Військові знімають відео і там видно, що лежить мертва жінка накрита простирадлом. Я дивлюсь і розумію, що це жінка, у якої наша родина все життя купувала рибу. Я розумію, що я повернуся і багатьох моїх людей там більше не буде», — ділиться Михайло. Попри це плани повернутися непохитні. «Це наше місто. Це частина мого життя», — говорить він так ніби це його основний аргумент. Хлопець розповідає, що насправді повертатися планують всі, кого він знає. Ніхто не збирається стояти осторонь відбудови рідного міста. «Це буде чистий лист, на якому можна буде писати нову історію, не забуваючи про все, що там сталося», — говорить Михайло.. Михайло, житель Бахмуту.