Тоді Гетьманська Україна встановлювала союзні відносини з більш-менш незалежними державними суб’єктами Криму, Кубані, Донського війська. Зокрема, 2 листопада 1918 року на станції Скороходове на Полтавщині відбулася зустріч лідерів двох держав — гетьмана Павла Скоропадського і донського військового отамана Петра Краснова. Які були передумови цієї зустрічі Восени 1918-го становище Гетьманської України та козацької республіки Всевеликого Війська Донського суттєво ускладнилося. Перша світова війна наближалася до завершення, а ініціатива остаточно перейшла до Антанти. В той же час, для гетьманського режиму виведення німецьких і австро-угорських військ із України загрожувало дестабілізацією, розгортанням повстанського руху і експансією більшовицької росії. Тому офіційний Київ активізував співпрацю з небільшовицькими утвореннями на теренах колишньої російської імперії та шукав шляхів до порозуміння з країнами Антанти. Тоді як для козацької республіки Всевеликого Війська Донського зовнішньополітичне становище в умовах виснажливої війни із більшовицькою росією ставало критичним. Станом на осінь 1918-го взаємини Києва і донців набули форми стратегічного партнерства. Сторони визнали незалежність і суверенітет одна одної, встановили кордон, укладали різнопланові угоди. Зрештою, гетьман Павло Скоропадський і військовий отаман Петро Краснов, добре знайомі з часів служби у царській армії, вирішили провести переговори у форматі особистої зустрічі. Тоді ж німецьке командування допомогло організувати «політичне побачення», як його охрестив Краснов. Як проходила зустріч Краснова і Скоропадського Зустріч планували на кінець вересня, однак її відтермінували через ускладнення становища в Україні та періодичні повідомлення про можливий замах на гетьмана Скоропадського. 16 жовтня Краснов запропонував йому провести переговори найближчими днями в Харкові. Однак і цього разу рандеву відклали — ймовірно, через урядову кризу в Києві. Тому тільки третя спроба виявилася успішною. Досі трапляються різні версії, коли саме відбулась зустріч лідерів України і Дону. Одна з таких каже, що зустріч відбулася 3 або 4 листопада. Натомість у спогадах Краснова зафіксована дата — 20 жовтня (за юліанським календарем). Однак, 20 жовтня за «старим стилем» — це 2 листопада за «новим». Цю ж дату наводив у мемуарах і донський посол в Україні Олександр Черячукін. Крім того, вона підтверджується повідомленнями тогочасної преси. Місцем проведення переговорів обрали залізничну станцію Скороходове поблизу хутора Павлівка Чутівської волості Полтавського повіту однойменної губернії. 2 листопада об 11:00 гетьманський поїзд прибув на станцію Скороходове. Через хворобу (Скоропадський перед поїздкою захворів на грип) гетьман не зміг залишити свій вагон, і вся зустріч тривалістю близько шести годин пройшла в ньому. Визнаючи найбільшою загрозою для існування Української Держави більшовицьку росію, Скоропадський запропонував створити єдиний антибільшовицький фронт у складі Добровольчої армії, Дону, України, Кубані, Криму, Грузії і народів Кавказу. Між генералами відбулася відверта розмова, уривки з якої навів П. Краснов у праці «Всевеликое Войско Донское»: «Тут [в Україні — ред.] мені довелося обирати — чи самостійність, чи більшовизм, і я обрав самостійність, — казав П. Скоропадський. — І справді, в цій самостійності немає нічого поганого. Дайте народу можливість жити так, як він того хоче… Дайте самим розвиватися і, їй-богу, сам народ влаштує це все не гірше нас з вами». В особі генерала Краснова гетьман знайшов однодумця. Той також дотримувався пронімецької орієнтації, не визнаючи претензій генерала Денікіна на верховенство Добровольчої армії над донським козацтвом і традиційними козацькими інститутами самоврядування. Тому він пристав на пропозицію гетьмана. Крім того, гетьман і військовий отаман обговорили питання військової та економічної співпраці між Києвом і Новочеркаськом. У зв’язку із можливим виведенням німецьких військ Краснов попрохав тимчасово зайняти донським гарнізоном станцію Дебальцеве. Такий крок мав зміцнити становище лівого флангу Донської армії у бойових діях проти більшовиків. Також гетьман погодився виділити на армію 76 млн рублів і військове спорядження. Які були наслідки цієї зустрічі Бачення Скоропадським майбутнього України як рівноправної складової (ба навіть — лідера) федеративної росії знайшло вияв у грамоті від 14 листопада. Однак запланована конференція постімперських державних утворень не відбулася через повалення Гетьманату. Водночас практичним наслідком переговорів стало пожвавлення українсько-донського товарообміну та зростання обсягів військових поставок з України. Хоча це тривало дуже недовго — у середині листопада спалахнуло антигетьманське повстання. З політичних міркувань Скоропадський волів уникнути розголосу про Скороходівську зустріч, але його наміри зазнали краху. Про переговори повідомила Українська телеграфна агенція. Ще й Краснов на радощах запустив у газети текст своєї патетичної промови, щойно дістався Харкова. Згодом Гетьман виправдовувався: мовляв, через погане самопочуття не встиг застерегти його від необачного кроку. А своїх міністрів 5 листопада Скоропадський скликав на обід, під час якого заявив, що союз із Доном та іншими козацькими республіками потрібен лише для забезпечення економічних інтересів і нейтралітету України. Що відбулося після зустрічі та як розвивались події Однак політичний підтекст Скороходівської зустрічі і російські великодержавники, і українська опозиція трактували майже однаково. Текст розмови про федерацію України з росією між гетьманом Павлом Скоропадським і генералом Красновим під час їхньої зустрічі, що був переданий по телеграфу до гетьманської канцелярії, перехопив телеграфіст-українець і передав національному союзові. Лідери УНС Володимир Винниченко і Микита Шаповал ознайомили з перехопленим текстом представників Січових Стрільців Андрія Мельника і Федора Черника. То був важливий аргумент, що спонукав «усусів» до збройного виступу проти гетьмана. «Політичне побачення» з Красновим, попри формальний успіх, завдало Скоропадському непоправної шкоди. Воно допомогло згуртувати українську опозицію і прискорило падіння гетьманського режиму. Так, 14 листопада 1918 року гетьман оголосив Грамоту про федерацію з України з росією. Це було кроком назад, порівняно з IV Універсалом Центральної Ради, і приводом для загального обурення гетьманською політикою і каталізатором антигетьманського перевороту. Як вважає київський професор Анатолій Буравченков, «раціоналізм Скоропадського у ставленні до Білого руху полягав у намаганні спонукати численних і активних прибічників російської антибільшовицької орієнтації в Україні до більш рішучого спротиву більшовицькій навалі. Гетьман, не вбачаючи іншого виходу для врятування України від загибелі, закликає всіх, кому дороге їх майбутнє, „стати грудьми на захист України і росії“, тобто не „єдиної росії“, а саме України і росії, від головного ворога — московських більшовиків». Проте вже 15 листопада Директорія УНР (В. Винниченко, С. Петлюра, Ф. Швець, П. Андрієвський, А. Макаренко) проголошує початок повстання проти гетьмана Української Держави. Тоді як 17 листопада Реввійськрада РСФСР створила групу військ курського напрямку із завданням «визволення» України. Внаслідок антигетьманського повстання Директорія УНР не була визнана Антантою, а позиція українського уряду розглядалась її дипломатами як «більшовицька». У дечому вони мали рацію, бо саме повстанська армія отамана Григор’єва, який вийшов із підпорядкування УНР та перейшов на бік більшовиків, витіснила навесні 1919 року війська Антанти з півдня України.