Вчитель щастя зі Львова 23-річний Петро Сітек переміг у номінації “Молодий вчитель” премії Global Teacher Prize Ukraine та отримав один мільйон гривень на реалізацію освітнього курсу “Щастя”. Він працює вчителем вже чотири роки та викладає дебати у приватній Школі вільних та небайдужих. Раніше Петро Сітек вів уроки лідерства і щастя. Зараз чоловік є керівником менторського напрямку і співкерівником школи “Щастя”. Журналісти LVIV.MEDIA поспілкувалися із Петром Сітеком про уроки щастя у країні, де триває війна, падіння престижності професії вчителя та звинувачення педагогів у всіх гріхах. Ви пішли працювати до школи у молодому віці, як це відчувається? Як це бути вчителем у 23 роки? Це весело, насправді. Мої учні — це підлітки, які завжди у темі та в контексті, з якими я можу бути на одній хвилі. З учнями цікаво, адже я у них також чомусь вчуся. Цікаво спостерігати, як працює їхнє розуміння, коли у них ще немає сформованих переконань. Це дозволяє помічати нестандартні рішення, яких я як дорослий вже не бачу через досвід, який мене обмежує. Чи стикався я з ейджизмом? Стикався, це звичайна історія. Якщо ви запитаєте про це у вчителів, яким, наприклад, 25 років, то більшість дасть вам таку ж відповідь. Ейджизм існує, але поруч із ним також існує повага від інших вчителів, директорів. Є наставництво як форма підтримки – і це теж важливо. У Школі вільних та небайдужих, де ви працюєте, викладають доволі нетрадиційні для нашого суспільства предмети. Чи є якісь упередження щодо уроків щастя? Питання насправді не тільки для нашого суспільства. Загалом ця історія є новою у світі. Можливо, упередження існують через те, що кожен розуміє щастя по-своєму. На цьому курсі ми з учнями обговорюємо, що таке щастя та чим воно не є. Ми розбираємо, що існують нав’язані речі, які нібито приносять щастя, наприклад, новий телефон. Ми оперуємо дослідженнями, які говорять, що щастя насправді так не працює. Але люди можуть впливати на нього завдяки практичним речам, таким як медитації чи елементи вдячності. Учні намагаються впровадити їх у своє життя. Тобто, вчитися медитувати – це не про те, що я помедитував у класі й все – світ змінився. Учням треба робити це кожного дня, вони мають практикуватися. Якщо говорити про вдячність, учні мають кожного дня писати п’ять речей, за які вони вдячні, але не просто дякувати, а усвідомлювати їхню цінність. Якщо говорити про це не лише на уроці, то діти відчуватимуть зміни. Як проводити уроки щастя у країні, де щодня гинуть люди? Не варто розглядати щастя як радість – це не синоніми. Якщо щастя сприймати в контексті власного усвідомлення, вміння бути більш стійким до обставин чи кращого розуміння себе, то концепція трохи змінюється. Важливо говорити про щастя особливо в часи, коли гинуть люди. Фраза “Легко говорити про щастя, коли все добре, але важливіше говорити, коли ні” має сенс. Це вчить цінувати важливі моменти, розуміти, як наповнитися і підсилитися у щасті. Варто пам’ятати, що щастя не обмежується словами “я зараз радісний або сумний”. Після перемоги у номінації “Молодий вчитель” ви отримали один мільйон гривень на створення освітнього курсу “Щастя”. Які наразі є напрацювання? Ми запускаємо цей освітній курс, щоб впровадити уроки щастя у 50 державних школах України. Наразі готово вже близько половини проєкту – закінчили реєстрацію вчителів, маємо 202 учасники. З них треба обрати 50 вчителів, яким ми дамо базу знань та матеріали для роботи. У березні хочемо провести завершальний етап із навчанням педагогів. Також говоримо про цей проєкт в TikTok, аби підлітки знали, що уроки щастя існують і вони можуть стати тими, хто створить запит на такий курс у своїй школі. Ви отримали нагороду Global Teacher Prize Ukraine за новітні підходи у викладанні. Можете про них розповісти? Насправді тут немає нічого новітнього. Використання мультимедійних презентацій не нова річ, ставлення “рівний – рівному” теж, як і менторство чи компетентний підхід. Я намагаюся зрозуміти, що переді мною сидить учень, і я маю його чомусь навчити. Десь запалити, десь надихнути, дати інструменти, які він пізніше зможе використати. Я прагну не просто поставити учням оцінки, а зробити їх компетентними. Я знаю, що ми різні. Принцип “рівний – рівному” допоможе більше, ніж зверхнє ставлення. Якби те, що я говорю про щастя, не було частиною моїх цінностей, то я б викладав цей курс декларативно. Але оскільки я це сприймаю, відчуваю і ретранслюю на себе, то й передаю учням саме таким чином. Як навчати дітей так, аби вони потім не йшли до репетиторів? Взагалі таке можливо? Подібні питання намагається вирішити сучасна школа. В цьому контексті часто говорять про індивідуальний підхід, адже якщо вдасться індивідуально підходити до кожного учня й учениці, тоді ми зможемо уникнути історії із репетиторами. Але оскільки українська школа зараз є більш загальною структурою, то підхід зорієнтований на щось середнє між усіма учнями. Відповідно, йдеться про зміну загального підходу на індивідуальний. Але такі зміни в освіті – це складно, і вони потребують багато часу. Є багато країн, де використовують індивідуальні підходи до освіти, але питання полягає у тому, чи це можливо зараз в Україні. З часом престижність професії вчителя в Україні почала падати. Як зробити педагога знову шанованим у суспільстві? Раніше шанованість педагога полягала в тому, що “слухай вчителя і все”. Це пішло з постсовка, де вчитель завжди правий, ніяких запитань ставити не можна тощо. Але тепер все змінилося. Почали формуватися інші особистості, які вже не тільки про виживання і слухання. І це розпружинилося в іншу сторону – зараз є забагато вимог до вчителів, фраз “вчитель-ніхто” і так далі. Щоб повернути престижність професії, треба точно вливати фінанси, ставити освіту пріоритетом для розвитку держави. Треба розуміти, що коли ми вливаємо ресурси, то будемо мати попит, класну пропозицію. Тоді буде багато вчителів і людей, які хотітимуть ставати вчителями. І ці вчителі будуть різними, адже в країні є багато класних людей, які можуть обрати вчителювання, але не обирають. В університеті треба підсилити їх як особистість, дати інструменти, а не просто сказати, що вчитель може бути таким і більше ніяким. Тоді педагоги будуть відстоювати власні кордони і казати “Чуваки, ви можете говорити так із ким захочете, але не зі мною”, це також стосується і батьків. Тоді змінюватиметься інститут освіти. Як пояснити суспільству, що вчитель не винен в усіх гріхах і що він – це просто людина? Можна загадати історії зі звільненням вчительки за фото у купальнику. Знову ж таки, це про розвиток суспільства і тут нам треба вчитися. Складно пояснювати людям, які не готові це чути. Складно пояснювати людям, які хочуть перекласти на когось відповідальність. Ті, хто готові це сприйняти, їм нічого пояснювати не треба, вони самі це знають. Всі суспільства сприймають вчителя як приклад. Тому є високе очікування до нього, що він має бути саме ось таким. Водночас суспільство не готове нічого дати для того, щоб продукувати вчителів, які ставатимуть прикладами. Чи звільняти за купальник вчительку — правильно? Точно ні. Чи вчитель не людина і не може подібне проявити? Звісно, що може. Чи може педагог випити пива після роботи? Може. Але чи готове суспільство сприйняти це зараз? Ті, хто готові сприйняти – сприймуть. А ті, хто мають шаблонне уявлення вчителя, то вони це не зрозуміють в будь-якому разі. Треба час, аби змінилося середовище і сформувалася нова культура. Я прихильник точно того, щоб мої соцмережі були вільні від таких речей як алкоголь, бо це не може бути прикладом. Але, знову ж таки, це питання для кожного своє. Як змотивувати молодих спеціалістів йди працювати до школи? Вчительство – це одна з найважливіших професій, яка є в Україні і у світі. Школа та пологовий будинок – це чи не єдині інституції, які проходять усі люди. Але питання насправді полягає в іншому. Треба не так змотивувати фахівців, як втримати їх. Слід показати вчителям, що тут є творчість, можливість зростання, можливість стати кращим як особистість і як спеціаліст. Молодь хоче реалізації в країні і в нас вже є всі цінності для цього. Але втримати людей складніше, бо це не обійдеться без ресурсу. Люди мають зосереджуватися на своїй роботі, а не на тому, як заробити гроші на життя. Чи пішли б Ви зараз працювати із приватної у державну школу? Двояке питання. Чи пішов би я взагалі працювати в державну школу із приватної як молодий вчитель? Так. Чи пішов би зараз я як Петро Сітек працювати з приватної школи в державну? Ні. Перша відповідь — це про молодого вчителя, який хоче мати вплив і щось змінювати. Інколи можливість впливати в державній школі більша, ніж у приватній. Але чи пішов би працювати у державну школу Петро Сітек як керівник напрямку менторства і співкерівник школи “Щастя”, як людина, яка є в управлінні школи і має можливість впливати на порядок денний? Ні. Я точно не матиму такого середовища для змін в будь-якій іншій приватній чи державній школі. У одному з інтерв’ю ви казали, що маєте суперсилу. А яка суперсила у ваших учнів? Яка суперсила вчителів в Україні? Бути собою — це моя суперсила. Суперсила моїх учнів – мудрість. Вони є кращими, ніж ми. Думаю, що це важливо усвідомити кожному вчителю і дорослому. Вони мають стати кращими, ніж ми. Їм бракує спрямування, тому важливо говорити не так про вчительство, як про менторство, наставництво, аби направити їх із їхніми перевагами в потрібне русло. Мені подобається мудрість дітей. З учнями працювати простіше, бо вони краще чують, ніж дорослі – це теж про мудрість. Суперсила українських вчителів – це стійкість. Вчителем бути складно, є багато тиску зі всіх сторін. Кожен намагається сказати, що не так: батьки, учні, інші вчителі, адміністрація. Очікування, низька заробітна плата, ейджизм у молоді. Ти або розумієш, що треба формувати свої межі, а просто не витримуєш і одного дня не знає, чому маєш сьогодні прокидатися та йти на роботу. Тому це про стійкість. У своїх дописах ви називали вчителів “великими”. Чому для вас вони такі? Я прихильник того, що особистостей повинні виховувати особистості. Коли ти розвиваєшся самостійно, ти можеш передати цей розвиток іншим. У “велич” я вкладаю якраз те, що коли ти є великим вчителем, ти навчаєш великих людей. І тому учні, які в них вчаться, теж стають такими людьми – великими людьми.