Пропоную невелику гру. Оберіть день, коли у Львові не падає сніг чи дощ, вийдіть на вулицю, привітно усміхайтеся перехожим — і спробуйте знайти львів’ян, які не знають про годинник на Ратуші. Навряд чи вам це вдасться, навіть якщо цілісінький день пробалакати з незнайомцями. А ось наступне завдання: спробуйте-но випитати у перехожих, де у місті знайти годинник віденської фабрики Вільгельма Штіле. Таким питанням ви напевне зіб’єте з пантелику своїх співрозмовників (у грі "Хто хоче стати мільйонером" воно вартувало б чималеньку суму). А втім, як це часто буває, відповідь лежить у всіх на видноті — адже йдеться про той самий годинник, розташований на Ратуші. Туристи навіть не здогадуються, що механізм, який зараз так часто потрапляє на їхні фото, — це лише верхівка історичного айсберга, спадкоємець довгої низки вежових годинників. Щоби зібрати їхню повну історію, довелося би провести багато годин у холодних архівах, серед картотек і манускриптів. Проте, на щастя, цю роботу вже виконав замість мене Францішек Яворський. Тому пропоную віддати належне його праці і вслід за Яворським зануритись у хронологію механізмів для вимірювання часу. Перша згадка Перша згадка про годинник на львівській Ратуші датується 1404-м роком. Через сто років його замінили на інший пристрій, оновлений і покращений. Родзинкою нового годинника була його здатність самостійно відбивати години. Таке технічне вдосконалення було дуже на часі, адже досі про настання нової години львів’ян сповіщав дзвін. Утім, містяни, схильні запізнюватися, мабуть, усе одно приходили невчасно, хоч би в який спосіб для них відбивали години. Для людей у середньовіччі ключовим показником була не функціональність міського годинника, а його зовнішній вигляд. Прикрашати новий механізм доручили маляреві Йоганові. Ця справа була настільки важливою для міста, що її не можна було пускати на самоплив. Тому за виконанням оздоб стежив Ян Гелітовський, у чиї обов’язки входило дивитися митцеві під руки. А ще давати майстрові потиличники, як тільки той відхилиться від побажань замовників (остання деталь не має документального підтвердження). Рятівники часу На жаль, годинник недовго красувався картинами на циферблаті та згаданими у джерелах "індексними пальцями". У 1527-му році його разом із вежею Ратуші ледь не знищила пожежа. Реставрацією механізму займався братчик Олексій з Ордену домініканців. Через 20 років ця справа перейшла в руки теслі Симона, що подарував годинникові новенькі стрілки та циферблат, на якому був вималюваний хід сонця і місяця. Ось тільки у 1571-ці усі їхні старання звела нанівець іще одна пожежа. Цього разу відновлювати злощасний механізм запросили годинникаря з Перемишля, Бальтазара Словіка. Запрошений спеціаліст ретельно оглянув постраждалого і тільки розвів руками: травми й опіки несумісні з життям. Довелося зняти погорільця з вежі. Але яка ж може бути Ратуша без годинника? На вежу тимчасово перевісили механізм із Галицької брами. Новий же годинник замовили у майстра на ім’я Мельхіор Тиль. Він підійшов до завдання дуже відповідально і чаклував над ним понад два роки перш, ніж у 1574-му році львів’яни побачили угорі на Ратуші його витвір. Історія часу у віршах Зусилля пана Мельхіора не минули дарма, адже його виріб навіть надихнув поета Себастьяна Кленовича. Той описує львівський годинник у своїй поемі "Роксоланія" і, звичайно ж, у типовій для бароко манері розмірковує про плинність часу: "Там тихоплинні години рахує годинник на вежі, В стуках постійних його зміни у часі звучать. Важіль годинника крутить усі коліщата зубчасті Й точно вимірює він час, що тікає кудись. Вуха ласкає годинник своїм передзвоном подвійним, Всяк-раз нагадує нам: часу частинка пройшла, Наче говорить, що втрачений час повернути не можна, Й завжди повчає, що він — річ дорога для усіх". Механізм на Ратуші замінювали ще кілька разів, у 1721-му та 1788-му роках, після чого міський годинник знову спіткала трагедія. Якщо ви вже встигли уявити чергову пожежу, то історія не настільки передбачувана. Цього разу годинник постраждав через обвал вежі 1826-го року. Його наступник прибув на свіжовідбудоване місце із самого Відня. Через якихось 11 років цей годинник на власному корпусі пересвідчився, що Галичина — це ніяка вам не нудна провінція. У 1848-му році під час "Весни народів" тут спалахнуло Львівське повстання. Проте спроба революції була брутально придушена фельдмаршалом Гаммерштайном. І якщо згадати про згорілі будівлі університету, театру, Ратуші і, понад усе, про 55 загиблих під час артилерійського обстрілу, то доведеться визнати, що віденський годинник був для львів’ян далеко не найтяжчою втратою. Сучасний вигляд У 1851-му році Ратушу відбудували й увінчали годинником Вільгельма Штіле (це той самий, із нашого питання на мільйон гривень). Якщо ви на хвильку звернетеся до математики, то виявите, що цей механізм посідає своє місце уже 170 років. За цей час Україною прокотилися дві світові війни — проте з хроніки Яворського ми можемо бачити, що годиннику Штіле пощастило значно більше, ніж його попередникам. І хоча сучасні перехожі скоріше, за звичкою, витягнуть з кишені телефон, ніж задиратимуть голову на циферблат, той і далі з дня на день працює на верхівці Ратуші, ніби вицокує невидимий пульс міста. Бо яка ж Ратуша без годинника?