«Я запрошую воювати» Командир роти батальйону «Вовки Да Вінчі» Олександр Ябчанка про мобілізацію

Командир роти «Гонор» батальйону «Вовки Да Вінчі» Олександр Ябчанка наприкінці березня організував зустрічі з людьми у великих містах Львівської області. Командир відверто спілкувався про війну і водночас шукав майбутніх побратимів, які вступлять добровольцями до його роти. Про ідею рекрутингового туру, розмови на зустрічах і охочих доєднатися до батальйону Олександр Ябчанка розповів в інтерв’ю LVIV.MEDIA.

Коли я побачила ваш анонс, то зрозуміла, що це вперше військовослужбовець йде до людей шукати собі побратимів. Бо зазвичай ми бачили представників ТЦК або рекрутингові центри, де запрошують, а тут ви пішли до людей. Як виникла така ідея і кого ви шукаєте як командир роти «Гонор»?

Передусім я все ж відрефлексую стосовно ТЦК. Там теж військові, переважно ті, які після поранення не можуть з об'єктивних причин продовжувати активні бойові дії, тому вони працюють в ТЦК. Я маю до цих людей глибоку повагу.

А як виникла ідея самому піти до моїх потенційних побратимів? Насправді мені просто здається, що це дуже органічно для республіки. Я громадянин республіки, а в ній кожен громадянин має бути готовий боротись за республіку. Республіка — це спільна справа, і раз вона спільна, то маємо її спільно оборонити. Я як командир армії йду до своїх співгромадян з тим, що зараз є загроза знищення нашої держави. Я є командир Роти, і я запрошую вас разом зі мною за нашу республіку повоювати. Мені здається, це гарна історія, адже у філософському плані це право вибору.

Це так само як апелювати статтями чи законами, які тобі вигідні, але не дивитися на те, що є на іншому рядку чи іншій сторінці. Не дотримуватися Конституції чи закону загалом, а лише окремих пунктів.

Тому я і наголошую, що громадянин вільної держави зобов'язаний боротись, коли ворог хоче знищити цю державу і його свободу теж. Якщо, боронь Боже, росіянам вдасться окупувати Україну, то громадяни, які зараз ховаються за цінністю свободи, будуть мобілізовані, і там вже жодні відмазки не підійдуть. Росіяни це роблять на тимчасово окупованих територіях, вони мобілізовують всіх і кидають їх в м’ясні штурми. І роблять це із задоволенням, тому що ми для них “зрадники”.

Мені здається, що буде справедливо, якщо громадянин, який сповідує цінність свободи, буде за цю свободу боротись. І боротись не проти власних ТЦК, а проти країни, яка напала на його країну. Водночас справедливо, коли той громадянин має право вибору, в якому саме підрозділі воювати. Саме тому я йду безпосередньо до громадян, аби подивитись одне одному в очі, аби вони мені поставили запитання, які їх турбують. Я розумію, є страх, і насправді боятись не стидно. Я теж на війні боюсь. Питання лише в тому, що ти робиш, коли тобі страшно. Чи ти робиш крок вперед, чи ти заціпенів, чи ти втік.

От я напевно уточню другу частину свого першого запитання. Не кого ви шукаєте до своєї роти, а кого хочете бачити поруч із собою.

Добровольців, власне, людей, які добровільно вирішили воювати саме в нашому підрозділі.

Чи має значення вік, освіта, робота в цивільному житті? Можливо, більше б хотілося, щоб були механіки, наприклад. Чи немає значення?

Основне, що має значення — це бажання боротися за свою свободу, за свою державу. І я тому й спілкуюсь з людьми, адже я переконаний, що людей, які готові, багато. Але є страхи, які, зрештою, нерідко поширюються нашим ворогом. Оці от ІПСО — це ж абсолютно план Росії, аби зірвати у нас мобілізацію. І вони поширюють страхи, що ви нібито кудись попадете, а там м’ясні штурми.

Ні, м’ясні штурми — це про росіян. У м’ясні штурми кидають їхні командири. У батальйоні, в якому я воюю від початку повномасштабного вторгнення, так не буває. В нас навіть командир не дає тобі наказ роби те-то, а нас командир веде за собою. Тобто зрозуміло, що я не буду придумувати собі накази, які потім виконуватиму, і зрозуміло, що ці накази будуть дурнуваті. Ми бережемо людей, адже це наш найбільший і найцінніший ресурс. І стосовно інженерів, у нас чудові інженери. Звісно, що нам потрібні інженери в тому числі, але найперше, хто нам потрібен — це люди, які готові боронити свою державу.

Під час зустрічі з людьми, на якій ми були, ви говорили про плани Росії на найближчі 2024, 2025, 2026 роки. У мене до вас уточнення. Оця масова добровільна мобілізація, яка в нас була у лютому – березні 2022, чи може вона перекреслити ці плани Росії стосовно нашої країни на найближчі роки?

Ви маєте на увазі масове бажання іти воювати? Поза сумнівом, якби сталося так, що в нас знову з’явилася хвиля людей, готових боронить державу,  то я переконаний, що війна протривала б набагато менше часу, аніж вона протриває. На жаль, я не вірю, що в нас зараз будуть черги у військкомати. От не вірю, це об'єктивна реальність.

Перший — це ти безправний у себе вдома, бо тебе окупував ворог, який тебе зневажає. Вони зневажають нас, і вони вважають нас зрадниками. На їхню думку, ми «предали русский мир». Абсолютно людожерська ідеологія, яку ми нібито мали сповідувати. Факт в тому, що ця держава поставила своєю ціллю стерти нас з карти світу. І для того, перше — це демілітаризація, щоб  позбавити нас можливості пручатися. А далі вони вже робитимуть з нами все, що захочуть. Що вони хочуть з нами робити? Це те, що вони продемонстрували в Бучі, в Ірпені, в Бородянці. Коли ми деокупуємо Маріуполь, ми жахнемося від того, що там було. Тому нам треба всім просто зрозуміти, що це людожери, і нам треба від них захиститись. От коли ми це усвідомимо, це буде перший і найбільший крок до нашої перемоги.

Якщо ми говоримо про мобілізацію, і ви про це говорили на зустрічі з людьми, росіяни теж постаралися, аби її зірвати, аби вплинути на бажання, аби поширити ІПСО. Знову ж таки, як ви сказали, ми дуже хочемо вірити в казку, що вона стане реальністю. Ми малюємо каву в Криму, давайте чесно, небезпідставно, але це вже зовсім інша історія. Я запитаюся у вас в цьому контексті, як зараз завернути цю мобілізацію в правильне русло?

Ми бачимо, що представники ТЦК десь перевищують свої повноваження. Таке теж буває, будемо говорити чесно, але й люди перевищують свої повноваження, і це теж правда. Як повернути цей процес в правильне, законне, цивілізоване русло?

Ви щойно дали відповідь на це запитання — законне русло. Закон про мобілізацію, поза сумнівом, потрібен як повітря, потрібен на вчора. Люди, які повернулись з пекла і зараз працюють в ТЦК, вони мали б бути підкріплені законом сильніше, ніж зараз. Це юридична сторона, але найголовніше, мені здається, це прагматична сторона. Тобто ми, громадяни цієї держави, маємо зрозуміти, що якщо ми, боронь Боже, зазнаємо поразки, це буде найгірший сценарій, який собі можна уявити. Нам треба усвідомити, що всі дії, які держава зараз мусить зробити, вони не популярні, а потрібні. Ми маємо для себе це зрозуміти, а не вишукувати всяких пройдисвітів, які розповідають, як щось не відповідає чомусь. В нас зараз є одне мірило — це перемога у війні. Все, що наближає цю перемогу, треба робити. Все, що віддаляє її, не треба робити.

Пригадуємо, коли почалася мобілізація, то почали казати: «Треба змінити працівників ТЦК, їх — відправити на фронт, а хлопці, які вернулися з фронту, хай служитимуть в ТЦК». Зараз: «А чого хлопці з досвідом там, а не на фронті, а без досвіду кидають на фронт?» Мені здається так, що ця історія звична для нас, для українців: якщо спечеш хліб, то він не так випечений, не так замішане тісто. Чи це ми самі десь розіграли ці емоції навколо працівників ТЦК, чи це, на вашу думку, теж була частина роботи нашого противника?

Я цього не знаю. Це запитання вартувало б ставити службам, які, очевидно, досліджують на набагато професійнішому рівні, ніж я просто відстежую в медіа. Але це гарантовано зіграло на руку нашому ворогу. Звідки воно взялося, як воно підігрівалося, я не знаю. Зрештою, я не працюю в контррозвідувальних службах. Але це однозначно зіграло на руку нашому ворогу.

До вас в батальйон і безпосередньо в роту приходили люди, які отримали повістку? Чи це так не працює?

Чому ж не працює? Це працює і так. Але я все ж таки звертаюсь до людей, що чим раніше ви до нас прийдете, тим більша імовірність, що ви в нас воюватимете. Перевестись можна вже й після вручення повістки, все це можна, але це ускладнює процес, і далеко не завжди це можливо, адже тоді це вже певна бюрократична історія. Слава Богу, в нашій країні ти можеш таке обирати, ти можеш переводитись з одного підрозділу в інший. «От я тут буду ефективніший, бо там я не ефективний», —головне — воюй. Виріши це для себе, держава не буде тобі ставити палки в колеса, але держава це ж не якийсь уявний левіафан, який все робить. Держава — це люди: десь ти зможеш перевестися, тебе відпустять, а десь не зможеш, тому краще робити все завчасно. От вирішив «я мушу», адже воно нікуди не дінеться.

У вас було вже дві зустрічі з людьми, так?

Три.

Ви вже можете зробити якийсь для себе висновок? Чи вдалі вони?

Поза сумнівом. Вони вдалі, просто залежить, з чим міряти. Я міряю з тим, що ці зустрічі не відбулись би, тому вони вдалі, хоча б навіть тому, що це спілкування з людьми. Для мене архіважливо просто спілкуватись. Ще ж ціль не в тім, аби когось все ж таки зарекрутити до нас. Звісно, це одна з цілей, але їх є декілька.

Перше — це відверто поговорити про війну. Побалакати з людьми, які готові чути і про те, що в нас зараз є досить висока ймовірність зазнати військової поразки, і про те, що для нас означає ця поразка. Воно ж наче все зрозуміло, але ніколи не зайве про це поговорити, особливо зараз, в той час, коли у 2023 році ми фантазували собі одне, а потім так не сталося. Цей песимістичний настрій краще проговорити. Так, імовірність є, але в нас є всі шанси перемогти у цій війні за певних умов. І далі ми говоримо про ці умови. Це вкрай важливо для мене, для моїх бійців, тому що я ж зараз повернусь до своїх бійців, і про це буду розповідати. Їм важливо розуміти, що з людьми, з якими я спілкуюсь, ми говоримо однією мовою. Це вкрай важливо для бійців, оскільки інколи складається враження, що ми живемо в різних світах. Я переконую, що це не так. Вони мені кажуть, що я просто десь в хмарах літаю, мовляв, подивись, де підкріплення? Я кажу: «Так, давайте я поїду, побалакаємо». І я маю, що б їм розповісти доброго, і це хороша новина.

Напевно, рано казати, чи вдалося достукатися, чи хтось після цих зустрічей до вас прийшов. Але я думаю, що таки прийде.

Поза сумнівом, адже в мене вже це було в житті. Медреформа — це теж звучало як абсолютно нереальна історія. Коли, якщо 30 років реформували й нічого не реформували? Однак ми з міністром і заступником міністра рік їздили та спілкувалися. З медиками, з пацієнтськими організаціями, з бізнесом місцевим, з місцевою владою спілкувалися, день в день. У мене щодня була поїздка кудись. І воно відбулось, і ми якраз встигли під ковід. Звісно, ми це не планували під ковід, хто ж міг його передбачити. Однак на момент, коли сталася пандемія ковіду, більшість українців обрала свого сімейного лікаря. Чи це не корисна історія, коли ти маєш кому подзвонити, принаймні запитати щось?

Під час цих зустрічей у вас є частина «блок запитань». Було питання, яке вас найбільше вразило?

Переважно питання мене насправді тішать, тому що це питання по ділу. Наприклад, ми спілкувалися з пані, і вона каже: «То мені куди донатити? На фонди благодійні, чи вам? Розкажіть мені, як це влаштоване?» Тобто це питання по ділу. Я тоді кажу, що політика благодійних фондів мені цілком зрозуміла, і я дуже цю політику поважаю і ціную. Вони купують лише те, що перевірено дає результат: рація, мавік, і так далі. На якісь експериментальні штуки вони не витрачають кошти тих, хто їх дає фонду. Натомість якщо ви нам даєте донати, то ми як бойовий підрозділ, окрім того, що, забезпечуємо себе потрібним, але ще можемо собі дозволити разом з вами ризикувати. Тобто купити, наприклад, наземний роботизований комплекс на свій страх і ризик. По-перше, ризикнувши грошима, по-друге, ризикнувши і собою, тому що цей комплекс треба винести, треба навчитися працювати, з нього треба стріляти.

Рік тому ми ризикнули, і перші роботизовані комплекси — власне, оці турелі «Шабля» ми використали на донецькому напрямку. Зараз вже в нас є цілий рід військ безпілотних систем, і там в тому числі є роботизовані комплекси. Тобто, даючи нам ті кошти, ми вас попереджаємо, що нам потрібен певний комплекс, і ми будемо його застосовувати. Звісно, це не є комплекс, який стоїть офіційно на озброєнні, але ймовірно він колись стане на озброєнні. В цьому різниця, і це розмова по ділу, тому більшість запитань мене дуже тішить. По-перше, люди ставлять запитання предметні, а по-друге, на хвилечку, ця пані донатить від початку повномасштабного вторгнення щомісяця. Хоча я розумію, що в неї не те щоб багато грошей. І такі речі сильно спонукають тебе все більше вірити в те, що робиш.

Серед слухачів були люди абсолютно різного віку. Це і чоловіки, і жінки, і підлітки, і діти, і навіть люди вже поважного віку. І, напевно, це десь руйнує стереотип, що українці втомилися від війни.

Українці від війни не можуть втомитись, бо для нас втомитись від війни означає зазнати поразки. А це втома, яка нам не сподобається. Наш ворог буде намагатись нас знищити стільки, скільки зможе, а ми мусимо стільки, скільки треба. Я переконаний, що люди, які прийшли, вони втомились, але розуміють, що треба. Оце важлива історія, і мені здається, що в нас розуміння «треба» присутнє на таких зустрічах, і в запитаннях теж.

Ви згадали про роботизовані комплекси, і ви на зустрічі багато розказували, наскільки пішов вперед ваш батальйон, ваша рота, і наскільки пішла вперед війна, що ми на порозі зламу. До початку повномасштабної війни я бачила відео «Американська розробка», де був роботизований військовий. Я казала, що це не можливо, це фантастика. А зараз, коли ти спілкуєшся з військовими, які на нулі, вони кажуть, що це — «Зоряні війни», коли злітають мавіки. Якщо говорити про поповнення в лавах Сил оборони, то говорять, що краще молодь, бо вони більше розбираються у сучасних технологіях. Як ви вважаєте, це міф?

Давайте чесно, все ж таки, я вже не молодь. Вочевидь, ви мали на увазі молодь 25 – 35 років.

Так, десь так.

А я все ж в категорії 35 – 45 років. Якщо це теж молодь, окей, але все ж ви питали про попереднє покоління. Життя змусить, а було б бажання. Я не те, що вже не молодь, а ще й не технар взагалі. Я технар по людях, я педіатр, в мене геть інша базова прошивка. Однак я навчився і на Мавіку літати, і розібрався, як влаштовані наземні роботизовані платформи, як працюють засоби радіоелектронної боротьби, радіоелектронної розвідки. Аби було бажання й розуміння, що це рятує життя, а це рятує життя.

Звісно, якщо ми говоримо про те, що покоління на 10, 15, 20 років молодше за мене вже росло у світі технологій, то, звісно, їм буде простіше з цим розібратись. Але якщо ти вже мого віку, все одно розберешся. Це взагалі не проблема.

Є такий стереотип, може підкріплений якимись фактами, коли чоловік каже: «Я айтівець, а потрапив у піхоту чи копаю бліндажі, мене не використовують за спеціальністю». Коли у ваш батальйон приходить новобранець, наскільки враховується його досвід з цивільного життя?

Поза сумнівом враховується, хоча б навіть з прагматичної точки зору. Чим більше людина на своєму місці, чим більше вона робить те, що вміє краще, то тим краще вона виконує цю роботу. Так само в нас і відбувається. Звісно, якщо ця людина буде корисніша на певній позиції, то вона на ній опиниться.

Водночас треба розуміти, що ми піхота, і ти базово — піхотинець. Так, у нас є ціла рота БПЛА, але вся піхота не може бути БПЛА, хтось мусить сидіти на позиції. Якщо ти сидиш на позиції, тебе прикриває рота БПЛА, яка безперервно в небі, вони відпрацьовують FPV-шками, і ворог не може до тебе підійти, і ти собі сидиш в бліндажі, і навіть контактні бої не відбуваються. Інша історія — штурм. Якщо ти штурмуєш, але перед тобою FPV-шники зачистили те, куди ти будеш заходити, тоді ти зайшов і добив все, що лишилося, або взяв у полон. Ще інша справа, якщо у вас немає FPV, немає розвідки, і ви не розумієте, що відбувається в тій посадці, яку вам треба зайняти. Зрозуміло, що тоді тобі як піхотинцю шансів залишитись в живих набагато менше, аніж якщо у вас підрозділ працює як єдине ціле.

Ключове поняття у веденні війни — це координація сил і засобів. Коли воно працює як єдиний організм на рівні батальйону, тоді ти завдаєш ворогу непорівнянних втрат, з тими втратами, які ти зазнаєш сам. В нас це було і в нас це було в дуже жорстких ситуаціях. Наприклад, дорога життя на Бахмут — Часів Яр — Хромове, де була вкрай важлива посадка, яку противник намагався зайняти. Вони лише в тій посадці поклали десь зо п'ять сотень людей, і вони її так і не взяли до того моменту, поки ми повністю не вийшли з Бахмута. З Бахмута ми теж виходили, до речі, останні, наш батальйон. Нас туди завели, аби дати можливість іншим підрозділам вийти. Це нормальна практика, так нещодавно Третя штурмова давала змогу вийти з Авдіївки іншим підрозділам.

І коли ти в такому підрозділі, то ти розумієш, що з одного боку, ти будеш воювати там, де жорстка війна. З іншого боку, ти розумієш, що воюватимеш професійно, і твої шанси залишитись живим, максимально неушкодженим, вони незрівнянно більші, ніж в підрозділі, який нехай буде не найгарячіших ділянках, але це підрозділ, де не так професійно воюється. Тут питання вибору, і саме це я й намагаюсь в тому числі донести до своїх співрозмовників: що війна не омине нас, воюватимуть, на жаль, усі.

Обирайте зараз, з ким воювати. Це врятує і ваше життя, і країну загалом. Відсидітись не вдасться, адже або ми закінчимось, і все одно держава рано чи пізно тебе мобілізує, або тебе вже мобілізує інша держава. Тому якщо ти не підеш боронити державу, ми зазнаємо поразки.