Superhumans Center — клініка з реабілітації та протезування цивільних і військових, яка запрацювала на Львівщині у квітні 2023 року. Тут постраждалі від війни можуть отримати низку безкоштовних медичних послуг: протезування, реабілітацію, реконструктивну хірургію та лікування ПТСР. У липні 2023 року Superhumans Center підписав меморандум про співпрацю зі Львівським національним медичним університетом ім. Данила Галицького з метою обміну досвідом та кращими практиками у наданні допомоги травмованим внаслідок війни. Про зміни у медичній науці та практичній медицині, які спонукала війна, потребу в нових медичних професіях, а також увесь цикл реабілітації та протезування в Superhumans Center розповіли виконувач обов’язків ректора ЛНМУ ім. Данила Галицького Орест Чемерис і медичний директор клініки Андрій Віленський. Напевно, треба почати з того, що Superhumans Center вже працює два роки. На жаль, центр зародився у зв’язку з повномасштабним вторгненням, і два роки вже є співпраця університету та центру. Як можете підсумувати ці два роки? Що вдалося досягнути спільно? Андрій Віленський: Я б сказав, що напевно Superhumans Center працює трохи менше ніж рік вже як медичний центр. Утім справді ідея створення такого центру народилася після початку війни. Першою чергою, треба сказати, що це благодійний проєкт. Ми не витрачаємо коштів держави — ми залучаємо кошти в Україну з-за кордону, від донорів, і також кошти від донорів в нашій країні. Це благодійний проєкт, тому ми визначаємо питання, які є актуальними, не закритими сьогодні в Україні у сфері медицини й реабілітації. Оскільки ми не зв’язані рамками бюджету або якимись нормативними рамками стосовно витрачання коштів, ми можемо ефективно спрямовувати гроші в ті напрями, які є сьогодні болючими. Саме тому говоримо про реабілітацію пацієнтів з ампутаціями, з іншими травмами, наприклад, з травмами обличчя, й інші напрями, які є актуальними сьогодні для нашої країни. Якщо говорити про співпрацю університету та медичного центру, як ви можете її описати, що вдалося досягнути? Андрій Віленський: Я думаю, що це може бути вдалим прикладом співпраці. Сьогодні працівники центру, лікарі, є співробітниками кафедр університету. Тобто ми поєднуємо процес медичний, навчальний і науковий в одному місці. І це дає нам можливість швидко просувати ті технології, яких раніше в Україні не було, або вони були у зародковому стані. Наприклад, це сучасні технології протезування та реабілітації. Річ у тім, що історично в Україні ці сервіси, протезування та реабілітація, були роз'єднані. Реабілітацією опікувалось Міністерство охорони здоров’я, а протезуванням — Мінсоцполітики. Відповідно, пацієнт після отримання травми змушений був шукати, де йому отримати послуги з протезування та реабілітації. Ми все створили в одному місці. Працює мультидисциплінарна команда. Це не новий у світі підхід, але для України він є новим, і це дозволяє нам рухатися ефективно, швидко, надавати допомогу більшій кількості пацієнтів. Наш досвід з університетом уже є предметом навчання, можна сказати: до нас їдуть команди з інших регіонів і вчаться, як можна працювати з пацієнтами швидко й ефективно.. Пане Орест, вам слово, ви що скажете? Тому що університет це насправді про навчання і науку. Орест Чемерис: Як зазначив колега, покликання й завдання Центру Superhumans — швидко реагувати на ті виклики, які отримала держава внаслідок війни. І коли ми говоримо про створення центру й про освітній компонент центру, ми повинні також розуміти, що повинна бути інституційна сталість. Ідея співпраці з Superhumans полягала в тому, щоб до всіх новітніх технологій, які впроваджуються в цьому центрі, були долучені працівники університету. Чому? Першочергово, тому що ми покращимо можливості освітнього компоненту безпосередньо професорського, викладацького складу. А також ми розуміємо те, що вчимо професорів, доцентів, викладачів, які проводять певні цикли спеціалізації, навчають курсантів, студентів. Вони забезпечують безперервність цього процесу. І до цих всіх методик, ідей, правильності роботи мультидисциплінарних команд, підходів до протезування і всіх тих новітніх технологій, які впроваджуються в цьому центрі, працівники університету мають можливість бути долучені, а також представити це все слухачам нашого університету. Відповідно, ми в такий спосіб спільно забезпечуємо освітній компонент ідеї реабілітації, а також нових метод, і в тому числі і відновно-реконструктивних. До яких саме напрямків реабілітації і протезування долучаються викладачі університету? Орест Чемерис: Коли ми говоримо про нашу співпрацю, у першу чергу ми говоримо про співпрацю в частині реабілітації, і це наша кафедра реабілітації. Також у нас відбувається співпраця в частині реконструктивно-відновної хірургії. Це фактично надання спеціалізованої медичної допомоги пацієнтам, які потребують відновно-реконструктивних втручань у ближчому чи віддаленому періоді. До цього напрямку залучена кафедра хірургічної стоматології та щелепно-лицьової хірургії, а також кафедра хірургії №1. Тобто фактично це те, що в Україні є достатньо новим, і це розвиток тих напрямків, до яких зумовила війна. Це контингент пацієнтів, який є достатньо важким, і це є контингент пацієнтів, який, я маю сподівання, завдяки нашій співпраці зможе вже від сьогодні, в найближчому майбутньому, отримувати допомогу вдома, в Україні, не шукаючи допомоги за кордоном. Тобто це викладачі добровільно зголошувалися до співпраці з Superhumans Center? І чи долучаються самі студенти до допомоги в реабілітації військових, окрім того, що вони мають можливість послухати, які знання отримав викладач? Орест Чемерис: Із Центром у нас підписаний меморандум, і є відповідна угода про те, що Центр є нашою клінічною базою. Коли ми говоримо про співпрацю, основний акцент ми робимо на післядипломну освіту. Це є та категорія слухачів, які або проходять певну спеціалізацію, або проходять курси підвищення кваліфікації. Студентів ми залучаємо менше. Але також в перспективі ми бачимо, щоб студенти, особливо старших курсів, які вже в ближчому майбутньому мають приступати до своєї лікарської практики, мали можливість побачити й відчути цю роботу. І, відповідно, на етапі післядипломної освіти вони будуть вже більш підготовленими й готовими до реагування на ті виклики, які їх очікують у професійній діяльності. Пане Андрію, наскільки співпраця з медичним університетом, якщо так звісно можна висловитися, полегшила роботу Superhumans Center ? Андрій Віленський: Я думаю, що полегшила значно. Чому? Тому що для нашого проєкту, як для будь-якого медичного проєкту в Україні сьогодні, головним викликом є кадри. Нам потрібно було знайти кадри, які вже були готові працювати з нами, які були готові вчитися, які були готові опановувати нові технології швидко і далі передавати ці технології іншим. І кістяк нашого центру, наших фахівців — це є співробітники кафедр університету. І це є дуже добре. Ми вирішуємо відразу декілька завдань: надаємо медичну та реабілітаційну допомогу пацієнту, спільно розробляємо програми навчання для студентів і для післядипломної освіти лікарів, і ми активно співпрацюємо з нашими іноземними партнерами.. Сьогодні Superhumans Center є, так би мовити, точкою входу деяких медичних технологій в Україну. Це те, що стосується реабілітації пацієнтів з ампутаціями, і хірургічне лікування та реабілітація пацієнтів з травмами обличчя. Якби ми говорили 10 років тому, то, напевно, співпраця з провідними клініками та лікарями світу для нас би була мало реальна. Сьогодні ж ми маємо реальну співпрацю: до нас їдуть місії, до нас їдуть хірурги, фахівці з реабілітації, і ми зараз спільно з ними створюємо навчальні програми. У нас є такий проєкт з французькими університетами й лікарнями. Французькі студенти також будуть вчитися по тих програмах, які наша команда разом з ними (університетами й лікарнями — ред.) спільно зробить, і вже ми будемо використовувати її в Україні та Франції. Це стосується навчання студентів і післядипломного навчання з реабілітації пацієнтів з ампутаціями. Ваш колега згадав про реконструктивну хірургію. До війни вона не була в Україні дуже популярною. Напевно, одиниці цим займалися професійно, фахово, точково, якщо так можна сказати. Де зараз знайшли — я мушу констатувати, що на жаль — але велику кількість професіоналів, які можуть закрити потреби наших захисників, вилікувати? Андрій Віленський: Це складне питання, тому що історично в Україні проблемами травм обличчя і дефектами обличчя займалися хірурги різних напрямів. Наприклад, хірург — щелепи, офтальмолог — зона орбіти ока, і важко було поєднати їх в одній операційній. Однак війна змусила нас прийняти цей виклик. Ми побачили, що це тяжкі травми, і потрібно надати допомогу нашим пацієнтам. Ми звернулися до наших закордонних колег. У нас є меморандум між МОЗ України та Франції, і одна з топових команд у світі хірургів-пластиків і реконструктивних відгукнулася. Зараз ми з ними готуємо вже другу спільну місію. Ми залучаємо тих українських хірургів, які вже просунулись в цьому напрямі. Вони довчаються, вони працюють разом з нашими іноземними колегами, і ми надаємо допомогу нашим пацієнтам. Така форма співпраця зараз у нас є. Пане Оресте, зважаючи на те, як зараз працює Superhumans Center, ми бачимо, як ви вже зараз говорили, потребу спеціалістів в реконструктивній хірургії. Очевидно, потрібна буде більша кількість реабілітологів. Чи є на це попит в університеті серед студентів, щоб на цій спеціальності навчатися, здобувати такий високоспеціалізований медичний фах? Чи може навіть будуть відкриватися окремо якісь кафедри? Орест Чемерис: Станом на сьогодні університет проходить ліцензування нової освітньої програми, і ми маємо сподівання, що успішно пройдемо його. Власне, це буде однією з наших конкурсних пропозицій під час вступної компанії 2024 року. Стосовно післядипломної освіти, так, ми відчуваємо, адже є об'єктивна реальність, де є певні вимоги Національної служби здоров'я до закладів охорони здоров'я, особливо багатопрофільних лікарень, щодо кваліфікаційних вимог і щодо кадрових вимог відділення реабілітації. Відповідно, наш університет в частині післядипломної освіти відчуває запит в тому, що є велика кількість лікарів, які потребують проходження спеціалізації напрямку реабілітації. Однак, повторюся, сподіваємося, що від початку 2024 навчального року ми будемо мати можливість навчати фахівців за освітньою програмою реабілітації. The Wall Street Journal дав статистику про те, що в Україні через повномасштабне вторгнення Російської Федерації кількість людей з ампутацією перевищила показники Першої світової війни. Американські журналісти теж наводили свої дані, що це значно більше, ніж їхні втрати у В'єтнамі, і навіть якщо зібрати всі протези, які є в Америці, не вистачило б усім, хто потребує цього в Україні. Але вони говорять про те, що реабілітація і протезування — це комплексний процес: спочатку протезування, потім реабілітація. По суті, цим займається один провідний спеціаліст, який ставить на ноги конкретного бійця. Як до цього процесу долучається саме студентська спільнота? Чи вони залучені в допомозі оцим кваліфікованим реабілітологам, і як сприймають це військовослужбовці? Андрій Віленський: Реабілітація — це достатньо молода галузь в Україні, якщо ми говоримо про сучасну реабілітацію в Україні. Війна спонукала певну революцію в реабілітації сьогодні в нас. У світі працює така модель, що є лікар фізичної та реабілітаційної медицини, і він є особистим лікарем, який надає реабілітаційну допомогу пацієнту, та є лідером мультидисциплінарної команди. . В цю команду входять фахівці, які потрібні пацієнту. Якщо ми говоримо про пацієнта з ампутаціями, це фізичний терапевт, ерготерапевт, протезист, психолог, і можуть бути інші спеціалісти. Цей лікар координує роботу команди. Команда визначає реабілітаційну ціль для цього пацієнта і шлях, як пацієнт разом з командою, членом якої він є, рухається до досягнення цієї цілі. І так ми можемо стверджувати, що для більшості пацієнтів, якщо цей реабілітаційний план є успішним, то це означає повернення пацієнта до активного життя у суспільстві. Така модель сьогодні працює, оскільки Superhumans є базою кафедри реабілітації Львівського медичного університету, відповідно ми вже сьогодні включаємо слухачів післядипломного циклу освіти в нашу мультидисциплінарну команду. Вони отримують теоретичні знання, вони працюють в цій команді разом з нашими спеціалістами. І ми переконані в тому, що більшість з них після такого навчання зможе вже працювати самостійно в тих реабілітаційних центрах, де вони працюють. Як до цього ставляться військові? Річ у тому, що коли ми говоримо, що військовий або цивільний пацієнт є членом цієї мультидисциплінарної команди, то він спільно з лікарями та іншими фахівцями з реабілітації формує цю ціль. Тобто вони обговорюють: «я хочу повернутися на фронт», наприклад, або «я хочу продовжувати працювати лікарем, чи кухарем, чи в IT-секторі». І тоді, коли ця команда спільно працює, виникає такий синергетичний ефект: вони спільно рухаються, і цей реабілітаційний цикл проходить із задоволенням. Лікарі-члени команди задоволені результатами, які бачать, а пацієнт повертається до активного життя, дуже часто — до своєї професії. Пане Оресте, може в університеті до повномасштабного вторгнення були розроблені якісь наукові роботи ваших професорів, викладачів стосовно реабілітації, і зараз вони практично втілюються в життя? Орест Чемерис: Кафедра реабілітації на факультеті післядипломної освіти існувала до початку повномасштабного вторгнення. Утім, зрозуміло, що реабілітація зараз і реабілітація до війни — це фактично два різні напрямки. На жаль, поштовхом до розвитку реабілітації в нашій державі стало повномасштабне вторгнення Росії. Тому ми також усвідомлюємо, що ті виклики та завдання, які стояли перед реабілітологом до війни, і ті, які стоять перед мультидисциплінарною командою фахівців, абсолютно різні. Війна змусила на все подивитись по-іншому, і війна, на жаль, стала цією точкою входу нових технологій, нових методів, нових освітніх програм і підходу до реабілітації.. Тому медичний університет активно залучається до роботи команди фахівців у Superhumans Center і ми вдячні за можливість того, що наші курсанти-слухачі можуть бути активними членами мультидисциплінарних команд, і, власне, на етапі навчання вже на власному досвіді відчути, як це — працювати. Насправді контингент, з яким працюють реабілітологи та команди фахівців, є достатньо складним, адже ми повинні враховувати й ці фізичні відхилення, фізичні вади пацієнта, і ментальний стан, і особливості кожного пацієнта: які є потреби, які задання ставить потерпілий перед мультидисциплінарною командою. Тому пройти такий практичний досвід під час курсу спеціалізації для нас є вкрай важливим. Ми тоді маємо розуміння, що людина, яка пройшла спеціалізацію в нас на кафедрі, повертається до себе на робоче місце й може цей досвід, який вона отримала в університеті, імплементувати в себе на місці, і головне — правильно окреслити підходи до роботи мультидисциплінарних команд. А як ви бачите, що було нормою в реабілітації до повномасштабного вторгнення, і зараз ви б ніколи не сказали, що це варто робити, а що взагалі б заборонили? Орест Чемерис: Коли ми говоримо про реабілітацію до війни, то, як правило, це була реабілітація внаслідок перенесених травм: побутових, цивільних, спортивних, а також це обула реабілітація пацієнтів, які перенесли важкі органічні захворювання. Але, мабуть, якщо бути чесним, то підхід до реабілітації був більш формальним. Війна повернула нас до розуміння того, що реабілітація вкрай важлива. Можна пацієнта прооперувати, можна якісно надати медичну допомогу, але якщо пацієнт не прийде до якісного результату, то ми не отримаємо того, до чого має йти кожен лікар. Основне задання реабілітації — це повернути пацієнта в соціум, тобто зробити так, щоб пацієнт, який отримав певну травму, пошкодження, пройшовши певні етапи лікування та реабілітації, був у соціумі та міг бути корисним для суспільства.. Коли людина повертається до роботи, це важливо не лише тому, що вона приносить користь державі, але також це дуже важливо для особистості. Людина розуміє, що вона може бути корисною, що вона повертається до нормального життя, і що вона є невідлільною частиною соціуму. Андрій Віленський: Відмінність, напевно, в тому, що до трансформації цієї сфери, яку спонукала війна, більшість практик у реабілітації були недоказовими. Щось робилося для чогось, але за цим не стояв результат. Зараз ми використовуємо виключно доказові практики, які є ефективними, це перша зміна. Друга зміна — це філософія мультидисциплінарного підходу. Коли пацієнт не є пасивним отримувачем послуг, а коли він є активним членом мультидисциплінарної команди, разом з командою формує ціль і свій індивідуальний план реабілітації. Це вже мова йде про мотивацію повернутися до активного життя. Ось ці дві основні відмінності — доказовість і мультидисциплінарний підхід. І ми бачимо зараз, що отримуємо зовсім інший результат. Ті пацієнти, які в минулому були приречені бути немобільними — вони залишалися вдома, дуже часто в ліжку, і були тягарем не тільки для держави, але і для своєї родини — вони зараз повертаються до роботи і є активними членами родини. Вони забезпечують свої родини, вони професійно абсолютно спроможні розвивати той напрям, де працюють. В цьому основна відмінність. Наскільки для реабілітації важливо ментальне здоров'я? Андрій Віленський: Це є невіддільна складова. Коли ми говоримо про мультидисциплінарну команду, одним з ключових гравців є психолог, адже без мотивації немає ефективної реабілітації. Ми можемо застосовувати будь-які втручання, але вони не будуть ефективні, якщо немає бажання пацієнта повернутися до активності. Іноді стан здоров'я ментальної сфери є бар'єром для успішної реабілітації. . Потрібно провести психологічну реабілітацію перш ніж, наприклад, застосовувати якісь фізичні впливи або протезування. Так дуже часто буває в нашій практиці. Утім ми не повинні говорити, що психологічна реабілітація — це окрема сфера: вона включена активно в роботу мультидисциплінарної команди. Пане Оресте, скажіть, будь ласка, як університетські представники залучені в цій команді? Ви вже багато говорили про реабілітологів, і це ще, напевно, і психологи. Чи може є ще хтось, якісь галузі? Орест Чемерис: Знову ж таки, ми говоримо про те, що база центру Superhumans є нашою клінічною базою. Курсанти, слухачі, викладачі мають можливість долучати наших здобувачів освіти, аби вони були присутніми й ставали учасниками мультидисциплінарної команди. Коли мультидисциплінарна команда працює, і присутні слухачі разом з викладачами, то вони спостерігають, вчаться, обговорюють, і так стають активними учасниками реабілітації. Андрій Віленський: Я б додав що, на жаль, історично Україна на початок повномасштабного вторгнення не мала університетської програми підготовки протезистів. Оскільки у нас збільшився цей запит, а академічної програми не було, то можемо стверджувати, що кількість пацієнтів, які не отримали якісну допомогу з протезування і реабілітації в Україні, велика. В Україні сьогодні ми маємо велику кількість пацієнтів з ампутацією верхніх кінцівок. Для мирної країни 90% ампутацій — це ампутації нижньої кінцівки на рівні стопи або гомілки внаслідок захворювань судин. Як правило, у пацієнтів старшого віку немає запиту на активність, у них немає запиту на професійну діяльність дуже часто. У нас інші пацієнти. 30% наших пацієнтів — це люди з ампутацією верхньої кінцівки. Оскільки цих пацієнтів в Україні в такій кількості не було, відповідно, не було і професіоналів, які б вміли якісно працювати з ампутаціями верхніх кінцівок. . Тут є багато викликів, і, безперечно, технологія університетської освіти може нам допомогти дати адекватну відповідь на ці виклики. Тому мова йде про створення цієї програми. Пане Оресте, як ви вважаєте, наскільки ця програма буде популярною, якщо можна так сказати, серед майбутніх медиків, або тих, хто здобуває післядипломну освіту? Серед звичайних людей поширений міф, що в медицині всі хочуть стати хірургами або сімейними лікарями, а тут доволі ювелірна робота. Орест Чемерис: Насправді думаю, що запит на таку спеціальність буде. І першочергово це зумовлено тим, що в нас є багато потерпілих. Також ми усвідомлюємо, що в цих людей, які отримають протез, а більшість з них — особи молодого віку, у них насправді це не буде протез на все життя. І звичайно, що така категорія пацієнтів буде потребувати з певною періодичністю повторних оглядів, можливо, реконструктивних втручань, можливо, повторного протезування. І знову ж таки, як казав пан Андрій, люди молоді, і вони достатньо активні, і для певного роду діяльності їм, можливо, потрібно буде декілька протезів. Тому я більш ніж переконаний, що люди, які вирішили стати лікарем, медиком, також будуть реагувати на ті виклики, які сьогодні отримує система. Зараз бути реабілітологом здається достатньо популярним. Протезист — це щось нове. І звичайно, якщо говорити про протезиста років десять тому, тоді фактично не розуміли, чим ця людина займається, бо протези були достатньо простими. А зараз ми говоримо про складні конструкції, про те, що протезування — це справді ціла наука, і не так просто зробити протези. Якщо ми говоримо про функціональність, то це надзвичайно великі виклики. Тому я абсолютно переконаний, що такий центр і такий хаб, який має шанс бути створеним у Львові, буде популярним. Ми думаємо, що зможемо закрити абсолютно всі потреби в частині освітнього компонента, які будуть виникати в нас у регіоні. Скільки наших захисників і звичайних людей вдалося повернути до звичайного життя, які отримали другий шанс — протези? Хто став на ноги, хто відчув, що називається, смак життя. Андрій Віленський: На сьогодні наш центр виготовив більше ніж 450 протезів і більше ніж 350 наших захисників і цивільних громадян вже повернулися до активного життя. З кожним днем ми збільшуємо цю кількість. Завдяки допомозі Львівського медичного університету, інших закладів охорони здоров’я Львівщини, я думаю, що ми будемо робити більше. Запит, на жаль, є великим, але ми розуміємо, що потрібно, які технології, як працює мультидисциплінарна команда, тому, я думаю, що шансів на успіх сьогодні в нас більше. Орест Чемерис: У нас також. Я маю велике сподівання й переконання, що попри війну, попри ті виклики, спільно ми зможемо створити такий науково-практичний навчальний центр. Ми живемо в такому часі, коли маємо швидко реагувати. І ми маємо створювати справні речі, які є інституційними, які повинні мати не одноразовий ефект, а сталість.. Власне, освіта забезпечує сталість, вона забезпечує розвиток. Вона дає стимул для молодих людей, а також для здобувачів на післядипломній освіті отримати нові знання, ознайомитися з новітніми технологіями. Завдання університету — дати можливість навчитися і навчатися нового, і ці досвід, свої вміння, знання, відповідно використовувати в повсякденному житті кожному лікарю, кожному медику, що практикує, вже безпосередньо в себе на робочому місці.