Поступки Вашингтона у питанні завершення будівництва «Північного потоку-2», імперські псевдоісторичні статті Путіна в поєднанні з регулярним нарощуванням військ на кордонах з Україною, стали демонстрацією нового серйозного витка агресії Москви щодо України, однак, цього разу, вагомі фактори стримування російського нападу де-факто зникли. Трубопровідний цейтнот Дату завершення російсько-німецького газопроводу «Північний потік-2» чимало експертів називали датою нового російського вторгнення в Україну або останньою перешкодою до розв’язання повномасштабної агресії проти України. Раніше використання транзиту газу через Україну в Європу не дозволяло росіянам завдати відкритого і повномасштабного ракетно-авіаційного удару по Україні – у випадку повномасштабних бойових дій могла б постраждати газова інфраструктура і тоді припиниться постачання газу в Європу з усіма наслідками для Росії. Українська територія була потрібна і Москві, і Європі цілою, принаймні на шляхах магістральних трубопроводів, і це був один з ключових факторів «обмеженого характеру» російської агресії щодо нашої країни. Після досягнення порозуміння щодо нового газопроводу дном Балтійського моря між світовими гегемонами, двома лініями нового газопроводу Москва зможе прокачувати до Європи 55 мільярдів кубометрів газу на рік, що дозволить Росії повністю відмовитися від українського транзиту і потреба «берегти» українську газову інфраструктуру відпаде. Українська газотранспортна система, якою російський газ досі майже монопольно йшов до Європи, була вагомим стримуючим фактором від військової агресії з боку Кремля. Після запуску «Північного потоку-2» Україна втратить цей безпековий запобіжник. А домовленість Путіна та Меркель щодо будівництва газопроводу, який розв’язує Москві руки для військової агресії, можна порівняти з іншим одіозним прикладом німецько-російського партнерства – Пактом Молотова-Ріббентропа, через тиждень після підписання якого, розпочалася Друга світова війна. Ще кілька місяців тому навіть Джо Байден стверджував, що угода з Російською Федерацією щодо будівництва «Північного потоку-2» дуже погана і фактично піддає Україну і Центральну Європу російському впливу. Але після нещодавніх домовленостей США з Німеччиною, у Вашингтоні «попросили» Україну утриматися від критики «Північного потоку-2», досягши бізнесового компромісу між інтересами Берліна та Вашингтона й обіцяючи чергові антиросійські санкції у випадку нового нападу на Україну. Хоча всім зрозуміло, що жодні гарантії збереження транзиту через Україну чи жодні німецькі обіцянки санкцій у випадку чергового енергетичного шантажу Кремля, не зупинять російський наступ й не варті й "виїденого яйця". Ворог біля воріт Не виключено, що саме в передчутті енергетичної перемоги Кремля, яка розв’язує Москві руки в Східній Європі, Путін, в шовіністичному запалі, опублікував кілька псевдоісторичних пропагандистських статей, зміст яких фактично зводиться до заперечення суверенітету та територіальної цілісності України та відновлення Російської імперії шляхом захоплення незалежних демократичних країн. Однією зі складових цієї інформаційної атаки на Україну став безпрецедентно нахабний позов Російської Федерації проти України до Європейського суду з прав людини за низкою абсурдних і агресивних звинувачень, серед яких фігурує «позбавлення жителів окремих територій південного сходу України можливості участі у виборах до центральних органів влади», в той час, як сама ж Росія їх окупувала і відокремила від України лінією фронту. Ще більш лицемірно звучить звинувачення України в «блокуванні Північно-Кримського каналу», при тому, що вся світова спільнота усвідомлює логічність та справедливість такого кроку з боку України, як жертви російської агресії. Звинувачення Кремля настільки облудні, що це виглядає приблизно якби злочинець, який вкрав у вас телефон, і ще й вимагав від вас через суд поповнювати рахунок викраденого ним номера, в той час, поки суд роками розглядає вашу справу про крадіжку телефона. Однак найогидніше звучать російські звинувачення України в катастрофі малайзійського боїнга МН-17 (!), за якими Росія, яка збила літак з майже трьома сотнями цивільних пасажирів, звинувачує Київ у незакритті владою України повітряного простору над зоною бойових дій. І це при тому, що навіть Верховний представник Ради Європи від імені Європейського Союзу закликав Росію визнати відповідальність за катастрофу малайзійського «Боїнга» над Донбасом влітку 2014 року. Такі абсурдні, але надзвичайно агресивні щодо України дії Кремля виглядають типовою інформаційною атакою – першою фазою агресії, яка, зазвичай, передує воєнному вторгненню РФ, так як це було в Грузії 2008 року. Однак війни є однією з найбільш непередбачуваних подій в історії і жоден великий військовий конфлікт ще не вдавалося точно спрогнозувати. Тим більше, що Росія є диктатурою, в якій дуже багато аспектів міжнародної політики залежать від настрою очільника Кремля і дуже мало визначаються стратегічними чи економічними інтересами Росії. Для багатьох українських громадян фраза «Путін нападе» вже стала настільки звичною і навіть заїждженою, що її перестали сприймати серйозно, а політики вже від 2014 року навіть почали її використовувати для прикриття корупції. Однак, останні геополітичні домовленості в трикутнику Москва-Берлін-Вашингтон засвідчили, що економічні та безпекові позиції України суттєво похитнулися, а наші західні партнери нам нічого більшого не можуть пообіцяти, аніж туманні можливості антиросійських санкцій. Україна наразі не може переконати німців та французів у тому, що підтримка української демократії цікавіша та важливіша за вигідні бізнесові взаємини з Росією, як і не може змусити США відмовитися від компромісу з Німеччиною заради збереження російського газового транзиту через нашу територію. Ситуація, яка склалася, вимагає від української влади шукати нестандартних рішень і варіантів у міжнародних відносинах, які б унеможливили подальше російське вторгнення та загрози нашому суверенітету. Китайський гамбіт? Однією з дедалі популярніших геополітичних ініціатив останніх років стає ідея Балто-Чорноморського Союзу, або Міжмор'я, у складі України, Польщі, країн Балтії, Грузії та Молдови для спільного захисту від російської агресії. Адже навіть виглядає дивним: чому низка сусідніх країн, які стали жертвами загарбницької політики Москви, досі не створили якогось оборонного союзу взаємодопомоги? У Польщі та США говорять про східноєвропейське доповнення і навіть альтернативу НАТО. В умовах більшої мотивації східноєвропейських держав до спільної оборонної політики від Росії та фактичної байдужості французьких та німецьких політиків до ймовірної російської загрози, така геополітична ініціатива може здобути реальні перспективи і Україні в такій структурі могла би належати ключова роль. Проте, нещодавно в середовищі українського політикуму прозвучала несподівана пропозиція: в умовах геополітичної безвиході зробити ставку на третю силу – Китай. "Страх деяких осіб на Заході перед Китаєм настільки великий, що вони хочуть перетягнути Російську Федерацію на сторону Заходу, навіть ціною нав'язування Україні російського варіанту вирішення російсько-українського конфлікту... І дуже багато сил на Заході вважають, що це невелика ціна: пожертвувати українськими інтересами. Не до кінця, звичайно, давши якісь компенсації, давши якісь гарантії, але поділити сфери впливу на Україну між Євросоюзом і Росією, наприклад, і позбавити нас права на власну історичну долю", - зазначив спікер української делегації в Тристоронній контактній групі Олексій Арестович. В ефірі телеканалу «Дом» Арестович висловив думку про переорієнтацію геополітичного вектору України: «якщо захід захоче подружитися з Росією ціною здачі українських інтересів або значної їх частки, то ми розвернемося на схід, і так перебалансуємо нашу позицію», — вважає Арестович. Олії у вогонь «китайського скандалу» додало й підписання 30 червня великої міжурядової угоди між Україною та Китаєм у сфері інфраструктури. А загальна вартість домовленостей, підписаних між українською та китайською сторонами за останні два роки, вже перевищила 2 мільярди доларів. Заяву Арестовича розкритикували чимало українських політиків опозиційного табору як «зраду західних партнерів» і навіть звинуватили команду Зеленського у «прихильності до китайського комунізму». Хоча, саме спроби геополітичного балансування між конкуруючими імперіями не раз в історії ставали способом виживання для багатьох невеликих держав, зокрема Швейцарії чи Фінляндії. Проте, «китайський скандал» також варто розглядати як передчасну тему української політики: окрім кількох думок, висловлених деякими представниками команди Зеленського, жоден уповноважений український посадовець не оголошував про переорієнтацію геополітичного вектору України, який залишається спрямованим на інтеграцію до НАТО та ЄС. Ніхто в українській владі насправді не розглядає китайський варіант, окрім як у вигляді економічної співпраці, адже КНР є найбільшим торговельним партнером більшості країн світу. Зрештою, ставка на Китай також не гарантує Україні бажаного захисту від Росії, адже Пекін має з Москвою ще більш економічно вигідні та теплі відносини, аніж Берлін чи Париж. Тож у східній орієнтації Україні довелося б конкурувати з Росією за статус більшого союзника чи навіть сателіта Китаю, і не факт, що ми б перевершили Москву на цьому шляху. Хоча, й не варто забувати, що Росія для нинішнього Китаю не більше як інструмент у протистоянні з Заходом, до того ж у Китаю до Росії значно більше історичних та територіальних претензій, аніж до США. То ж хто знає, чим для "російського ведмедя" закінчаться спроби обійняти китайського тигра. Одне залишається достеменним: для збереження власного суверенітету в ХХІ столітті, наша держава не може лише покладатися на міжнародне право чи обіцянки партнерів. І якщо би в ХХІ столітті Україна розумно використала протиріччя між світовими гравцями, вибудувала правильну архітектуру безпеки та заручилася підтримкою нових та більш мотивованих союзників – український "пішак" на геополітичній шахівниці мав шанси якщо не стати ферзем, то принаймні залишитися у грі.