Наказ про військовий облік жінок відкрив та показав проблеми, з якими живе суспільство та як ставиться до війни. Подальше накачування інформаційного поля повідомленнями про черговий етап російської агресії продемонстрував, що суспільству загалом можна ставити двійку за сприйняття та розуміння війни. Війна поруч Єдина причина війни — це агресія Росії. Вона триває восьмий рік і нікуди не зникла. Знайти інші причини — це перекласти на когось відповідальність та змусити зробити все за нас. США та ЄС не винні у війні, вони не є стороною бойових дій та можуть тільки опосередковано допомагати. Чому опосередковано? Бо санкції, надання зброї та фінансова допомога — це тільки маленька частинка, яка більше є сигналом дружби з нами, ніж ключовою причиною зупинки російської агресії. Росія зупинилась, бо частина українського суспільства билась. Ключове слово "частина", бо досі багато українців не усвідомлюють чи не хочуть усвідомити, що війна — постійно поруч з нами. І немає значення, що кажуть соціологи. Проста і швидка відповідь, що в нас війна, абсолютно не в’яжеться із нашою щоденною поведінкою. Дати "правильну" відповідь, що у нас війна та агресор Росія ще не означає зрозуміти свою відповідальність перед суспільством та країною. Простіше сказати, що в нас війна, але винні політики та ті, хто за них голосував, тому "нехай розбираються". Так, п’ять років винним у війні був Порошенко, а тепер винен Зеленський. Хоча обох не було при владі, коли Росія напала. Але так простіше. Знайшли відповідального і можна розслабитись. "Святкуйте ми прикриємо" Сльози замість розуміння ситуації. Якісний сторітелінг — той, який викликає емоцію. Уже не перший рік в кінці грудня - в першій половині січня можна зустріти дописи про бійців на фронті, які кажуть "святкуйте ми прикриємо", або ж від пересічних людей чи політиків "пам’ятайте, хто прикриває ваше святкування". Тут дуже тонка грань сприйняття військових та ставлення суспільства до них. З одного боку, ми маємо захисників та захисниць, що несуть бойове чергування і прикривають нас від ворога, але вони роблять це цілий рік, а не тільки на свята. З іншого боку, вони виконують свою роботу і є частиною суспільства, а не відокремленні та несуть всю відповідальність за ситуацію на фронті. Важливо, Росія поводиться агресивно не тільки в Донецькій та Луганській областях, а й в Криму (чому про нього завжди забувають?), загрожує зі сторони окупованих Придністров’я та Білорусі. Та українці вперто локалізують війну тільки на сході країни, не помічають загроз у Херсонській, Одеській, Рівненській, Волинській областях. Це розслаблення із "святкуйте, прикриємо" показує, що суспільство перекладає всю відповідальність на військових на фронті і не хоче особисто брати участь у війні. Перекладання відповідальності Перекладання відповідальності — одна з улюблених "забав" українців. Якщо проаналізувати, то в нас країна хворих, дуже важливих для економіки та багатодітних людей. І десь є місця, де народжуються "справжні воїни". Розмови про те, що повинні воювати тільки підготовлені, здорові та ті, хто розуміють всі військові процеси — це бажання перекласти відповідальність. Якби такий підхід був у тих, що першими пішли воювати у 2014 році, то зараз ми б жили в іншій країні, з іншою назвою та відправляли війська на придушення протестів в Казахстані. З власного досвіду, 60 % особового складу, з яким рік був на війні, не мали досвіду попередньої служби в армії, 10% мали хвороби, з якими офіційно в армію не беруть, були етнічні росіяни та батьки 4-6 дітей. Мотивація у них була дуже проста — ворог прийшов у мій дім, я його захищаю. Але суспільство загалом не має такої мотивації. І за політичними, "патріотичними" та популістичними заявами іде бажання заховатися у своїй соціальній бульбашці та "під ліжком". Військовий облік для жінок дуже добре показав, як "патріотичні" розмови та заклики про створення армії на зразок ізраїльської перетворились у пошук причин чому воювати мають тільки професіонали і взагалі "пішли ви всі, у війні винні політики нехай і розгрібають". А де мають взятись професіонали? Наразі черга, щоб писати пости у ФБ більша, ніж до центрів комплектування. [subscribe] Не така армія Армія — це великий механізм і сотнями тисяч військових, які служать 24/7 і навіть на відпочинку знають похвилинно свої дії у випадку тривоги. За вісім років війни у нас з’явилась потужна і боєздатна армія, яка знає як воювати, вміє це робити ефективно, може захисти країну та готова до виконання бойових завдань. Але суспільство досі часто сприймає їх як "хлопчиків та чоловіків, які роблять неймовірні речі". Визначення "герой" — приємне і навіть почесне, але не варто з ним перебільшувати. Так, по-перше, ви губите дійсно неймовірні вчинки. По-друге, вимагаєте від військових бавитись в суперменів, не визнаючи, що восьмеро бійців на гектарі взводно-опорного пункту теж на війні й теж потрібні для безпеки та перемоги, вони — важлива деталь. Ми створили занадто голлівудську модель поведінки для армії та навідріз відмовляємось нормально ставитись до бійців, що несуть службу на кордоні з Білоруссю чи, перебуваючи на ротації, заступають в наряди у Житомирі або Дрогобичі. Тому у нас є Армія, що на війні й армія, що в місцях дислокації. Як тільки з’явилась інформація про військовий облік жінок, більшість почали писати про війну. Бо не бачать служби за межами фронту. А вона теж важлива і потрібна. Герої Героїзм — це здебільшого виправлення критичної ситуації, яка склалась через недотримання вимог, неврахування ситуації та неналежну організацію служби. Це вам скажуть всі командири й герої. Але такі випадки не трапляються щодня. Армія — структура, яка покликана захищати, при потребі воювати та знищувати ворога. Люди, які там перебувають, чітко усе розуміють. У критичній ситуації суспільство теж має мобілізуватись та допомагати армії. Це — обов’язок та навіть життєва потреба для людей. Не допоможете своїй армії, будете годувати чужу. Проте українське суспільство вигадало трошки іншу схему. Всі хто пішов воювати — герої. Вони не виконують свій обов’язок, не просто рятують дім від ворога, а здійснюють геройський вчинок. А, як відомо, героїв не може бути багато, вони — унікальні. Сорокамільйонне суспільство таким чином переклало відповідальність за безпеку та протистояння Росії на 500 тисяч українців. І продовжує робити це далі. У разі чергової агресії Росії та повномасштабного нападу, першими поїдуть на фронт демобілізовані учасники АТО/ООС. Вони це знають і готові. Але далі нікого немає. Бо дуже мала кількість людей готова записуватись в резервісти, батальйони територіальної оборони чи ставати на військовий облік. Вмирати за Україну мають ті, кого вже суспільство призначило героями. Війна — це проблема всієї країни Якщо у Львові не стріляють і тут не падають міни, то це не означає, що війни немає. Нам варто зрозуміти, що війна — це не тільки проблема президента, політиків чи військових. Ми теж впливаємо на те, як вона відбувається та як розподіляються ресурси. І тут можна наводити десятки прикладів. Найбільш яскравим буде фінансування армії. Українські політики радіють коментарям, які дали для іноземних ЗМІ, що фінансування закупівлі зброї дуже мале, а більша частина бюджету йде тільки на утримання армії. По-перше, тільки політики, які лише на словах є патріотами, можуть дискредитувати силу своєї армії. По-друге, а що ці депутати, які є владою в країні, зробили для того, щоб в бюджеті з’явилось більше грошей на закупівлі? Склали конструктор Лего?! По-третє, армія фінансується з податків, які ми платимо. Але якщо 30% економіки в тіні, то стільки ж податку недотримує армія? Чи вимагають люди підзвітності у влади щодо діяльності оборонних підприємств чи фінансування закупівель? Ні! Навпаки допомагають Росії в інформаційній війні, "розказуючи" тези про зовнішнє управління, коли активісти намагаються домогтися реформ в оборонній сфері. Завжди можна перекласти відповідальність на політиків, але ми, на щастя, демократична країна і самі обираємо, хто нами має керувати. Логіка у перекладанні відповідальності на політиків є. Бо так побудована система управління і ми обираємо тих, хто має керувати. Та ми не можемо просто вибрати людей, які повинні нас захищати. Ми не можемо призначити героїв і очікувати від них подвигу. Служба у війську — це таки покликання і треба підтримувати цих людей та мотивувати, а не робити їх відповідальними за все. У час кризи безпека країни залежить від усіх, а не тільки від військових. Пошук квартир у Львові чи Ужгороді, складання тривожних валіз чи планів втечі — це не тільки природній страх, а й відсутність відповідальності за країну. А ще — готовність принести жертву у вигляді військових на передовій, які мають дати можливість іншим сховатись. Саме сховатись, бо в суспільстві дуже мало обговорюють, що це буде можливість підготуватись до контрудару.