Огорожа з колючого дроту. Вартові вишки. Німецькі охоронці з автоматами. У рові під муром стоять сотні чоловіків у рваній червоноармійській формі або й напів роздягнені. Над ними напис великими літерами: “Забороняється їсти трупи військовополонених. За непослух — смерть!”. Мільйони радянських глядачів побачили ці кадри у художньому фільмі “Іванна” 1959 року. Традиційно для тогочасного міфу про війну радянських військовополонених у фільмі показали як ідейних більшовиків, непохитних навіть перед загрозою неминучої смерті. В “Іванні” відбувається діалог між греко-католицькою ігуменею та одним з військовополонених, який риторично запитує: “А що ваш Ісус Христос, знає скільки щоденно помирає тут від голоду?”. Ці кадри знімали на Цитаделі у Львові — місці, безпосередньо пов’язаному з трагічною долею радянських військовополонених часів Другої світової війни. Напис на одному з мурів, зроблений під час зйомок “Іванни”, ще довго жахав тих, хто його бачив. Чи дійсно ледь не у центрі окупованого Львова люди помирали голодною смертю і вимушені були їсти собі подібних чи це лише вигадка радянських кінематографістів? 5 мільйонів у німецькому полоні Більше 5 мільйонів червоноармійців потрапили до німецького полону під час Другої світової війни. 60 % з них не дожили до її завершення. Нідерландський історик Карел Беркгоф, який досліджував долі радянських військовополонених у таборах на території окупованої України, називає нацистське насильство щодо них "геноцидальним за характером". В його основі — расистські уявлення про "примітивних росіян" (так нацистські функціонери називали всіх військовополонених незалежно від їх етнічного походження). Наприклад, були впевнені, що вони довше за "цивілізованих людей" можуть прожити на мінімальних продуктових раціонах. А тому постійно зменшували їх до жовтня 1941 року на користь забезпечення німецького населення. Багато червоноармійців-українців, які пережили Голодомор 1932-1933 років, знову зіштовхнулися з тим, що їх навмисне морили голодом. Тільки під впливом необхідності використання військовополонених у якості примусової робочої сили таки вирішили дещо покращити їх харчування і тим самим зберегти працездатність. Німецький історик Крістіан Штрайт зазначає, що це не мало особливих наслідків до весни 1942 року та й загалом офіційно встановлені раціони нічого не вартували, бо, як правило, їх військовополоненим все одно видавали в об’ємах, значно менших за встановлені норми. Серед нацистського керівництва панувала думка "чим більше полонених помре, тим ліпше нам буде". Каземати Цитаделі Цитадель — фортифікаційний комплекс, зведений австрійською владою у середині ХІХ століття. Нині майже нічого не нагадує, що у 1941-1944 роках тут діяв табір для радянських військовополонених. Достеменно невідомо, скільки з них стали жертвами голоду, інфекційних захворювань, жорстокого поводження або розстрілів. За приблизними оцінками, це щонайменше 40-50 тисяч осіб. Попри поширений міф, на Цитаделі немає масових поховань тих часів. Тіла померлих ледь не щодня звідси вивозили і хоронили здебільшого на Янівському цвинтарі. Місцем систематичних розстрілів "політично неприйнятних" військовополонених, а до них відносили командирів та політичних працівників Червоної армії, комуністів, євреїв, був Лисиницький ліс. Будівлі, які раніше використовували для потреб табору і збереглися донині, використовують у комерційних цілях, часто їх вигляд змінюють до невпізнання. Серед них — непримітний одноповерховий будинок, у якому від вересня 1941 року розміщувалась табірна кухня. Зараз його кардинально перебудовують. Донедавна було мало відомо про це місце, проте свідчення колишніх військовополонених, виявлені в архіві Служби безпеки України, дозволяють детально реконструювати жахливі події, що тут відбувалися. Реальні історії реальних військовополонених Павло Руденко зі Сумської області потрапив до табору на Цитаделі у кінці березня 1942 року в групі з 600 військовополонених. Упродовж перших двох тижнів 100 з них померли. Він пригадував: "Годували нас один раз на день, видаючи 120 грамів ерзац хлібу, в якому були жом і тирса, і по 300-400 грамів баланди, звареної з мерзлої картоплі, гнилих буряків, брюкви, разом з соломою та сіном. Все це було дуже пересолене. Люди пухли з голоду, заїдали воші".. За офіційним табірним розпорядком, військовополонені мали отримувати їжу тричі на добу. Проте, як і Руденко, багато з них запевняли, що годували їх насправді усього раз або два. Табірна кухня Для обслуговування табірної кухні відібрали обслугу з числа військовополонених — 9 кухарів і 12 роздатчиків. Про них залишились не найкращі згадки: коли самі відживилися, то почали зверхньо ставитися до своїх вчорашніх товаришів, лупцювали їх черпаками. Їжу роздавали з великих казанів, які стояли на плацу поблизу кухні. Сергій Заваруєв з Саратовської області, який пробув у таборі півтора місяці, підрахував, що на приготування баланди в одному казані йшло: "2 відра нечищеної картоплі, 500 грамів маргарину і трішки риби". Кожен такий казан був розрахований на 120 порцій. Загалом табірна кухня була пристосована для приготування їжі для щонайбільше 1 700-1 800 осіб. Якщо військовополонених було більше, то мізерні порції ще зменшували. До прикладу, у листопаді 1942 року в таборі на Цитаделі утримували понад 7 000 осіб. Іноді німецькі конвоїри водили військовополонених за місто. Там вони рвали кропиву і з неї теж готували баланду. Подібна ситуація була і з хлібом. Його зберігали та нарізали на окремі порції у табірній хліборізці. Як і колишня кухня, ця будівля збереглася донині, хоч і в аварійному стані. Один буханець ділили на чотирьох-п’ятьох військовополонених, тому кожен отримував лише по 100-120 грамів. Та й хлібом це можна було назвати дуже умовно. На 50 % він складався з житніх висівок, на 20 % — з подрібненого цукрового буряка, ще на 20 % — з харчової целюлози і на 10 % — з товченої соломи або листя. На нацистському жаргоні цей ерзац-продукт називали "російським хлібом". Їжа під наглядом Німецькі конвоїри і табірні поліцейські, яких завербували з числа військовополонених і озброїли дерев’яними кийками, слідкували за порядком в черзі за їжею і жорстоко розправлялися з тими, хто, на їх думку, його порушував. Біля казанів стояла спеціальна дерев’яна лава, на яку порушників змушували лягати і на пострах іншим били кийками по сідницях. Олексій Яговенко з Чернігівщини потрапив до табору на Цитаделі у червні 1942 року. Він добре запам’ятав процедуру отримання їжі: "Місце, де ми обідали, а також сам прохід до нього, були огороджені колючим дротом. Під час обіду були присутні всі поліцейські та німці, які займали командні посади в таборі. Поліцейські та німці слідкували за порціями при отриманні їжі, щоб ніхто з військовополонених не міг удруге взяти обід. У випадку повторного отримання обіду таких осіб поліцейські або німці дуже сильно били, а іноді, як мені було відомо зі слів військовополонених, їх забивали до смерті”. Загроза голодної смерті чи німецька служба Для багатьох табірних поліцейських саме загроза голодної смерті стала вагомим аргументом, щоб перейти на німецькі службу. Олексій Тищенко з Луганської області згадував про одного з військовополонених, який вступив до поліції: "На питання, що його спонукало зробити такий крок, він відповів, що не бажає померти з голоду". Справді, вони перебували у привілейованому становищі: жили в окремому приміщенні, отримували нове обмундирування, могли наживатися за рахунок інших військовополонених, у яких відбирали годинники або інші речі і обмінювали потім на горілку, та, що найголовніше, мали ситний продуктовий пайок. Колишній поліцейський Олександр Самсонов з Горьковської області не приховував: "Годували нас набагато краще за інших військовополонених, так як готували окремо". А комендант табірної поліції Андрій Якушев та його заступник Зінур Токарєв навіть поселилися у приміщенні табірної хліборізки. Після війни Якушев відбув 10 років в в таборах ГУЛАГу, а пізніше його повторно засудили до смертної кари, вирок у 10 років ув’язнення отримав також Токарєв. Їсти будь-що, щоб вижити Решта військовополонені, доведені до відчаю, були готові їсти будь-що, аби тільки вижити. "Багато в'язнів рвали траву, яка росла на території табору, клали її в баланду, щоб була густішою і їли", — свідчив Дмитро Липовий з Житомирської області. Вони обірвали та з’їли також усе листя та кору на деревах. Інший військовополонений бачив як спіймали та з’їли кішку. Його слова Ілля Кокоєв підтверджував: "Якщо траплялося, що на територію табору забігала собака, то її моментально розривали на шматки і з’їдали". Дехто переоповідав історію, що сталася в одному з табірних блоків, який з невідомих причин німці не відкривали упродовж кількох днів і не годували тих, хто там перебував. Коли врешті двері відчинили, то виявили лише половину тіла одного з військовополонених — решту з’їли. Махамадалі Сидіков з Узбекистану свідчив, що в приміщенні, де він проживав, хтось відрізав шматок від тіла померлого військовополоненого. Коли німці це виявили, то всіх на кілька діб запроторили до карцеру, але врешті звільнили. Ймовірно, після таких випадків у табірному розпорядку з’явився окремий пункт ламаною українською: "Забороняється розрізувати трупів воєннополонених і такових частин тіла відділяти". За порушення загрожувало покарання, хоч і не було уточнення, яке саме. Ймовірно, саме цією фразою надихнулися радянські кінематографісти і у дещо зміненому вигляді відтворили її на мурі в "Іванні". Замість висновків Створений у радянські часи колективний образ сильних духом бійців, які опинилися за нацистським колючим дротом, але не втратили гідності та почуття солідарності, мало схожий на реалії табірного повсякдення, що постають зі свідчень колишніх військовополонених. Історія табору на Цитаделі демонструє, на що були здатні люди перед лицем голодної смерті. Багато з них пізніше замовчували свій досвід навіть перед рідними — почасти й через небажання пригадувати, якою ціною особисто їм вдалося вижити в умовах екстремального насильства. Можливо саме тому трагічні події на Цитаделі досі належно не меморіалізовані, бо ж нагадують нам і про темні сторони людської природи. Проєкт "Шталаг 328 на Цитаделі: топографія полону" реалізовує Центр міської історії за підтримки Управління туризму Львівської міської ради у співпраці з ГО "Після тиші".