Напередодні Нового року — оптимальний час поговорити про календар і свята. Так чи інакше, скоро і так відновляться дискусії про "католицьке" та "православне" Різдво, про "святкування з усім світом". Попри те, що головним аргументом за якусь із форм літочислення є традиція, самі календарі є прикладом мінливості, постійної трансформації та пристосування до змінних умов. За останній час наше суспільство відмовилося від багатьох радянських святкувань, які ще 15-20 років тому були начебто необхідними в незалежній Україні: День перемоги 9 травня плавно трансформується в День пам’яті і примирення 8 травня, на 7 листопада вже не збираються комуністи, першотравневі демонстрації остаточно перетворилися на теплі вихідні, 8 березня уже не є обов’язковим "тюльпанодарувальним" флешмобом в трудових колективах. Нові свята, як от Покрови чи День армії, стають все більш актуальними у воюючій країні. Ностальгійно-політичний календар Очевидно, подібна доля, тобто неминучі трансформації чи зміна акцентів, чекають і на Різдвяні свята. Набір аргументів тут теж буде коливатися від суто утилітарних (синхронізуватися з рештою цивілізованого світу) до ностальгійних ("як наші пращури святкували…"), чи політичних (адже, по суті, юліанське літочислення в атеїстичному СРСР було важливим елементом "залізної завіси"). Нема нічого дивного в тому, що календар є емоційним питанням. Адже це — суто релігійна практика. При чому ще з тих часів, коли колектив мав дотримуватися правил, а боги мали бути прихильними до колективу. Ніякого індивідуального вибору чи свободи совісті тоді не існувало, тому жертвоприношення краще було не прогулювати. Щоб не вигнали з колективу. Згодом таку звичку взяли на озброєння держави і правителі. Хтось оголошував себе "сином неба", хтось — "живим богом", інші — "захисниками істинної віри". Так чи інакше, релігійні обряди та урочистості перетворилися на державні, а лояльність до календаря та обрядів означала лояльність до влади. У новітні часи виникли ідеї про нації та громадян, тож змінилася і релігійність. Потрібні були нові свята, тому французи відзначали республіканські ювілеї, піддані Російської чи Австрійської імперії — дні народження імператорів, мешканці Німеччини — річниці перемоги прусської зброї. У ХХ столітті, коли з'явилися так звані "світські релігії" (фашизм і комунізм), політичні ритуали замінили собою ритуали релігійні. Процесії пролетаріату, "проповіді" вождів, свята, дні пам’яті "святих" і "національних мучеників" стали частиною новітніх календарів. У сучасному світі, який прийнято вважати секулярним і нерелігійним, календар як спосіб консолідації суспільства, нікуди не зник. І навіть "віротерпимість" нашого часу не є явищем унікальним. В античному Римі, наприклад, людина могла вірити в що завгодно, головне було дотримуватися ще й імперських ритуалів. Жертва перед статуєю імператору була обов’язковою, а решта нікого не цікавило. Щось схоже ми спостерігаємо і зараз, просто форма змінилася. Пострадянські календарні моделі Складність української ситуації полягає в тому, що ми "будуємо демократію", тягнучи за собою пострадянські тоталітарні моделі та установки. Ми пам’ятаємо совок і транспаранти, ми їх ненавидимо, але все одно хочемо, щоб всі раділи чи сумували хором, в єдиному пориві. Наше суспільство ще не визначилося, де ж проходить та тонка грань між "присутністю в громадському просторі" і "пропагандою". Це може бути хресна хода, велопробіг, політична демонстрація чи ЛГБТ-прайд — завжди знайдуться ті, для кого це буде "зазіханням". Різниці між маніфестацією своєї думки і її нав’язуванням ми не бачимо. І навряд чи її можна точно накреслити. Навіть ті, хто бореться за те, щоб бути почутим, не проти зробити свою точку зору загальноприйнятою. Свіжий приклад календарних нестиковок в Україні — руйнування юдейських ханукалій в різних містах України. Крім того, що це може бути системною роботою російської агентури на розпалювання антисемітизму в Україні, дехто це сприймає як "захист української землі". Хоча, якщо подумати, то це захист від чого? Від "нав’язування юдаїзму" українцям, серйозно? Очевидно, йдеться про бажання монополізувати громадський "простір і час". Святкування не по наказу Так чи інакше, питання "свят" і "календаря", впирається в питання "публічного". Іншого способу регулювання в нетоталітарному суспільстві поки що не вигадали. А "вихідний день" — це така ж частина публічного. При чому не менш промовиста, ніж прикраси на новорічній ялинці. Якщо це не червона зірка, тоді ангел. Якщо Різдво не 7 січня, тоді 25 грудня. Третього не дано. Тому завдання влади погодити такі правила, щоб причин незадоволення і приводів для конфліктів було менше. Не досконалим, але все ще найкращим способом є, як завжди, демократія. Головне не бігти попереду поїзда, тобто не встановлювати придумані правила, а радше інституційно закріпляти існуючі, підтримувати правильні тенденції. Наприклад, дотримання жалоби в день пам’яті жертв Голодомору. Це болючий і неприємний урок, але з нього потрібно зробити правильні висновки на інституційному рівні. В іншому випадку всі ці дискусії так чи інакше перетворяться на розмови про те, як "змусити опонента прийняти правильну позицію". Не змиритися, не толерувати, не співіснувати, а саме прийняти і приєднатися. А це — проблематично, оскільки подібні речі може дозволити собі лише тоталітарне суспільство. "Наказати радіти і святкувати" в сучасній Україні не вийде. Потрібно шукати консенсус і орієнтуватися на спільні точки дотику. Наприклад, вихідні дні на Різдво 25 грудня та 7 січня — прекрасне рішення. Держава створила умови, а далі — вибір за людьми.