Щороку 1 листопада ми традиційно чуємо від політиків, істориків та різних авторитетів про Листопадовий Зрив. І відразу, на перших же фразах, вигулькує ідея про те, що Львів від віків є якимось авангардом українського руху. Але це, м’яко кажучи, натягування сьогоднішньої дійсності на круглу дату. І загалом дещо неправильно. Хоча би тому, що применшує досягнення тих, хто цей Зрив організував і втілив в життя. Ми, як суспільство, дуже мало знаємо про те, яким був Львів у 1918 році. А, отже, не усвідомлюємо, наскільки авантюрною була ідея проголосити його столицею української держави. Банальне згадування про пропорції в етнічному складі не дають повного розуміння. Бо одне діло знати, що більшість населення міста становили поляки, а інше — що це означало на початку ХХ століття. Львів того часу — це місто, в якому: Міський театр, за замовчуванням, є осередком польського культурного життя. Рада міста — це орган самоврядування "столиці найвільнішої частини розділеної Польщі". А міські депутати на свята вдягають шляхетські кунтуші з не меншим завзяттям, ніж нинішні обранці — вишиванки. Смолоскипні походи організовуються не на день народження Степана Бандери, а на річницю Листопадового повстання. Члени молодіжних організацій йдуть від пантеону польських повстанців на Личаківському цвинтарі до пам’ятника "національному пророку" Адаму Міцкевичу. Робітники, школярі і студенти збираються під пам’ятником Міцкевичу, щоб висловити солідарність з польськими робітниками в Російській імперії під час революції 1905 року. Демонстранти палять портрет Миколи ІІ на знак протесту проти адміністративної реформи в Росії, коли Холмщина перестала бути частиною Королівства Польського. Міська влада організовує процесію від Латинської катедри до Гори страт, щоб вшанувати польських повстанців, страчених австрійською владою. Діячі українського руху висловлюють жаль, що доводиться помирати в "чужому Львові, серед чужих людей", а не в рідному містечку. Громадськість обурена тим, що поліція розігнала студентів за допомогою вогнепальної зброї під час антинімецької демонстрації. Адже "пролилася польська кров". За два дні до того поліція розігнала українську демонстрацію, але за допомогою "лише" холодної зброї, тому громадськість міста не була обуреною. Учасники революційних подій в Російській імперії тікають від переслідувань з центральної Польщі і налагоджують тут "патріотичну роботу" за сприяння місцевої влади. Окрема соціалістична партія активно функціонує для єврейських робітників, тоді як українські робітники задовольняються спільною польською організацією. Українці навіть не другі за чисельністю, а треті. Бо другі — євреї. А в багатьох синагогах польські національні річниці відзначають з не меншою помпою, ніж в костелах. Ніхто ж не знав, що євреї під час українсько-польських боїв оголосять про нейтралітет, а не приєднаються до поляків (за що пізніше отримають від останніх погром в якості "помсти за зраду"). Погодьтеся, це ніяк не схоже на сучасний образ найбільш патріотичного міста України. А були ж іще інші фактори, про які ми рідко згадуємо. Наприклад, студенти Львівського університету жили в умовах перманентного конфлікту між поляками і українцями, будували в коридорах барикади, під час однієї з перестрілок загинув український студент. Револьвер можна було купити в магазині без жодних проблем. Тому іноді навіть школярі випадково ранили або себе, або своїх товаришів. Політичні демонстрації нерідко закінчувалися сутичками з поліцією, а поліція у таких випадках користувалася шаблями (якщо це кінна поліція) та багнетами (якщо піхота). А оскільки револьвер, як ми вже знаємо, не складно було купити в магазині, то на постріл з револьвера поліція відкривала залповий вогонь в сторону натовпу. Парамілітарні польські організації діяли в кожній дільниці Львова, а крім них були і не парамілітарні. Добровільні пожежні команди не просто гасили пожежі. Їхні члени мали бути готові до того, що "коли настане час, Батьківщина покличе їх до боротьби". У сучасному Львові набагато простіше і комфортніше бути українським патріотом. А на 1918 рік це було місто, за яке охочих воювати виявилося небагато. Хоча Львів і був важливим як символ, як "столиця давніх руських князів", але на практиці для українців він обмежувався собором Святого Юра, Народним Домом та кількома іншими локаціями. Абсолютно чужа культурно та мовно територія. Зараз легко запитувати "чому не прийшла підмога з провінції"? Тоді ж це питання не було таким очевидним. З іншого боку, з дистанції 100 років, ми схильні перебільшувати важливість самої події. Бо в символічному плані — це віха нашої державності. Приклад того, що таки було на нашій вулиці свято державності. І таке трактування теж відрізняється від того, як ці події бачили сучасники. Проголошення державності українських земель австрійської монархії — було вимушеним кроком. Щоб встигнути заявити про себе до того, як сюди добереться польська влада. Щоб продемонструвати дипломатам США, Британії і Франції, що українці існують і теж прагнуть незалежності. І що вони не менше, ніж поляки, прагнуть миру, порядку і стабільності, тоді як зі Сходу насувається загроза червоної революції. Це два важливих моменти, про які варто пам’ятати. Не перебільшувати значення події, і не применшувати вчинку людей, які цю подію організували. Ну і пам’ятати, що традиція дивитися на героїв листопадових подій як на Лицарів Чину (на противагу різноманітним свинопасам) — це продукт 30-тих років, коли в моді були вожді та інші надлюди. А це, знову ж таки, звужує фокус і не дає побачити в людях людське.