Останні події у світі продемонстрували кілька незаперечних істин. По-перше, в багатих суспільствах із високим рівнем комфорту практично не спостерігається великої кількості бажаючих захищати свою батьківщину зі зброєю в руках. А професійна армія, навіть добре оснащена й без бойового досвіду, – такий собі симулякр для самозаспокоєння. По-друге, ціла армія найманих іноземних чорноробів може зробити життя комфортнішим, але не безпечнішим, а тим більше не сприяє формуванню відповідального громадянського ядра. Простіше кажучи, працює принцип: чорнороби мають обслуговувати, але вони ніколи не дорівняються в правах і можливостях до громадян. Це як у Стародавньому Римі – вільновідпущені раби ніколи не могли зрівнятися в правах із вільними громадянами від народження. Так воно відбувається і в сучасній Європі – ненароджені в Європейському союзі мають малі шанси стати повноцінними громадянами. Відповідно, розрахунок сучасної «білої кості» на те, що хтось буде не тільки важко на них працювати, але й у разі потреби замість них воювати, у XXI столітті не працює. Виявляється, що навіть накуплявши дорогої зброї, хтось мусить виявити бажання взяти її до рук. Приклад Саудівської Аравії та її недавньої поразки від практично «босоногих хуситів» є хіба найбільш промовистим. Саудівці так звикли, що їхню країну розбудовують безправні іноземні робітники, що забули про те, свої багатства вони мусять захищати самі. Саме страх не захистити себе і статки перед російською гібридною загрозою і, як не дивно, від розбійницького диктату недавнього трансатлантичного «гаранта» спонукають європейців до створення нової архітектури безпеки на континенті. Перший дзвіночок пролунав із далекої Аравії. Але про все за порядком. «Босоногі хусити» проти... Попри астрономічні військові бюджети (Саудівська Аравія роками входила до топ-5 країн світу за військовими витратами), саудівські збройні сили виявилися неефективними з кількох ключових причин. Перш за все, це відсутність внутрішньої мотивації та екзистенційної загрози. Для рядового саудівського солдата чи найманця ця війна не була війною за виживання родини чи держави. Це була експедиційна кампанія на чужій території. Солдати не розуміли геополітичних цілей і не хотіли ризикувати життям у гірській пустелі Ємену. Саудівська армія будувалася за принципом «купити найкраще за гроші». Проте закупівля супердорогих американських танків чи винищувачів не означає наявності боєздатної системи. Саудівське керівництво панічно боялося великих втрат серед власних громадян, через що армія уникала ближнього бою, а наземні операції часто вельми неефективно велися слабко тренованими союзними найманцями (наприклад, суданськими чи місцевими єменськими племінними формуваннями). До слова, досить промовистим є приклад двох надзвичайно важливих країн: Польщі та Німеччини. Так от, тільки 18% поляків у віці до 29 років виявляють бажання зі зброєю в руках захищати свою батьківщину. Зауважте, що опитування проводилося в умовах тільки гіпотетичної загрози російського вторгнення. В Німеччині ситуація ще гірша – 60% опитаних проти обовʼязкового призову в армію. А що станеться в реалі, коли російська армада посуне з двох боків із залученням гібридних методів? При чому росіяни будуть добре мотивованими: високою зарплатою, яку звичайною працею не заробиш. Можливостями безконтрольних грабежів і «моральним задоволенням» від руйнування європейського добробуту. Це вам не з «босоногими» хуситами змагатися. Образ хуситів як зовсім «босоногих» селян дещо міфологізований (у них є трофейна важка техніка, ракети та безпілотники, які постачає Іран), проте їхня військова культура кардинально відрізняється від саудівської. Хусити ведуть війну, яку вони вважають священним захистом своєї землі від «іноземних загарбників» та сунітської експансії. Їхня пропаганда побудована на глибокому переконанні, що вони протистоять «американським маріонеткам» і тиранії. Така мотивація породжує високий рівень готовності до самопожертви. Цей конфлікт довів те, про що часто говорять військові історики: дух, мотивація, знайомство з місцевістю та вміння вести асиметричну війну здатні нівелювати перевагу у трильйонах доларів, витрачених на високотехнологічне залізо. Висновок банальний – навіть у сучасних високотехнологічних війнах потрібні військові, готові воювати. А в багатих країнах охочих стати «гарматним мʼясом» немає. Щоб вийти із ситуації і захиститися, вони знову або намагаються купити найманців, або використати не такі багаті країни. Тим більше, якщо вони виявилися геополітичними заручниками, як-от Україна. Мертвонароджене «ісламське» НАТО Щоб завершити тему і перейти до європейського контексту, варто кілька слів сказати про мертвонароджене «сунітське НАТО». Ідея створення нового військового блоку за принципом НАТО за участю таких важковаговиків, як Саудівська Аравія, Пакистан та Туреччина, так і залишилася на папері. Тому що ніхто з «союзників» не поспішив рятувати Ер-Ріяд у Ємені. Між «союзниками» проявилася надто гостра конкуренція за регіональне лідерство. І найголовніше – відсутність спільної цінності чи ідеології. Класичне НАТО базувалося на ідеї захисту демократичних інститутів та західного світу від радянської загрози (плюс інтегрована військова структура і гарантії США). «Сунітське НАТО» не мало ні спільної військової доктрини, ні єдиного командування, ні взаємної довіри. Зрештою, не виявилося охочих воювати не за свої інтереси. Саудівська Аравія зрештою була змушена покладатися на найманців (зокрема з Судану) та локальні єменські племінні угруповання низької боєздатності, оскільки справжні геополітичні партнери відмовилися брати участь у чужій авантюрі. І саме тут лунає «дзвіночок» для країн-членів Євро-Атлантичного альянсу, які так довго не хочуть помічати, що Дональд Трамп успішно доруйновує цей блок. Точніше кажучи, перетворює його на власний інструмент тиску. Про те, що не тільки 5 параграф Статуту НАТО, схоже, не буде задіяний, але ЄС пора задуматися про захист від недавнього верховного гаранта. Страх перед обʼєднанням зусиль недавнього «гаранта» і гібридного агресора Сьогодні очевидною стала криза класичного стримування: Стаття 5 Північноатлантичного договору (напад на одного – напад на всіх) працює лише тоді, коли всі члени союзу вірять, що інші готові за них воювати. Проте в умовах політичних турбулентностей (наприклад, із коливаннями позиції США за адміністрації Дональда Трампа) стає очевидним, що найвищим гарантом безпеки є власна армія, економіка та суспільна стійкість. Реальні гарантії – це технології, міць і мотивація: сучасні союзи допомагають зброєю, розвідкою та фінансами (як це бачимо на прикладі підтримки України), але вони не замінюють волі до спротиву. Будь-який союз є мертвонародженим, якщо за красивими дипломатичними деклараціями немає збігу стратегічних інтересів, здатності воювати та готовності партнерів ризикувати заради цього колективного блага. Саме в цьому ключі є особливо цікавою пропозиція керівнички Європейської комісії Урсули фон дер Ляєн створити Європейську раду безпеки за участю ЄС, Великої Британії, Канади, Норвегії та України (а також ідея зробити Канаду першим «асоційованим членом» ЄС). Це перша спроба збудувати прагматичний оборонний контур держав навколо Європи, оминаючи паралізуючу бюрократію класичного ЄС і непередбачуваність Вашингтона. І хоча ця ініціатива, схоже, виникла як результат страху перед обʼєднанням зусиль Дональда Трампа і Владіміра Путіна проти ЄС, вона містить дуже важливі основи для перебудови системи трансатлантичної безпеки, де в ЄС зʼявляються нові союзники – Велика Британія, Канада, Норвегія і Україна. Важливо, що Україна в цьому форматі перестає бути просто прохачем «допомоги» чи об'єктом геополітичних торгів. Вона стає ключовим східним форпостом і військовим донором безпеки – єдиною країною континенту з реальним досвідом масштабної високотехнологічної війни проти Росії. Інтеграція українського ОПК, спільне створення систем протиракетної оборони (на кшталт проєктів на базі ініціатив ЄС та програми SAFE) роблять Україну незамінним елементом цього нового блоку. При цьому треба памʼятати, що українці – це не «гарматне мʼясо» і не європейські «зупники» (військові, що служили за харчі). Будь-яка нечесність з Україною або тримання дулі в кишені моментально зруйнують усі плани. А рішення про асоційоване членство Канади в ЄС – це перший виклик Брюсселя Вашингтону, яким столиця ЄС намагається довести власну суб'єктність. Але якщо ЄС не запропонує дієвих безпекових рішень, він остаточно втратить значення. А перелякана Європа опиниться на краю прірви, коли європейські столиці почнуть укладати двосторонні угоди з Вашингтоном чи навіть Москвою на абсолютно кабальних умовах. Лють Трампа і відмова спалювати мости з Росією Реакцію Трампа на ідею «асоційованого членства Канади» в ЄС та погрози жорсткими тарифними війнами й зупинкою торгівлі пояснюється дуже просто. Канада економічно прив'язана до США (близько 70% експорту). Будь-які спроби Оттави диверсифікувати свої зв'язки та знайти противагу американському тиску через союз із Європою руйнують важелі економічного примусу, якими звик користуватися Білий дім. Для Трампа незалежна геополітична гра Канади чи Європи – це виклик. Тому він діє за відпрацьованою схемою «розділяй і володарюй», обіцяючи американські військові бази, наприклад, у Польщі, для того, щоб зіграти на внутрішніх політичних розколах (як-от між проєвропейським кабінетом Туска і правими симпатиками американської лінії президента Навроцького). Для того, щоб далі розхитувати ЄС. І на жаль, європейські еліти дійсно демонструють подвійну слабкість. Дивно, але страх прямого зіткнення з Росією у європейців поєднується з цинічним бажанням зберегти канали постачання та ресурсні гешефти з Росією. І США, і чимало гравців у ЄС прагнуть не розгрому путінського режиму, а його контрольованого виснаження, паралельно виборюючи собі вигідні позиції для майбутнього переділу ресурсів. Зберігається небезпечна тенденція сподіватися, що Україна знекровить Росію власними людськими ресурсами, водночас тримаючи Київ на безпечній дистанції від повноправного членства у західних інститутах, аби не брати на себе повних гарантій та зобов'язань. Здається, наростання гібридних диверсій з боку РФ і відвертий шантаж Трампа таки змушують Брюссель, Лондон і сусідів робити перші реальні кроки до автономної оборони. Проте без України цей проєкт приречений. Європа просто не має ані достатньої кількості мотивованої та боєздатної піхоти, ані практичного досвіду ведення сучасної війни проти технологічно оснащеного агресора. Якщо європейським лідерам вистачить політичної волі дотиснути цю концепцію до кінця, це буде шанс на створення справжнього поясу безпеки від Атлантики до Чорного моря. Якщо ж по дорозі вони знову розміняються на ситуативні партикулярні обіцянки, щоб зберегти себе в умовах уявного комфорту, то страх у їхнього населення перетвориться на масову паніку від російських диверсій, ударів по інфраструктурі, а то й блекаутів та повного хаосу. І тоді горе Європі, якщо її прийдуть «рятувати» «Альтернатива для Німеччини», польські «конфедерати» або французькі «лепенівці». Тоді вже буде пізно. Бо не буде збройної та фінансової підтримки України, і не буде кому захищати Європу від європейців. Автор – Василь Расевич, IQ-аналітика Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA