Виявилося, що ресентимент як почуття прихованої образи, гіркоти та жаги реваншу є рушійною силою у політиці багатьох держав і навіть у внутрішніх політичних системах. У сучасних геополітичних реаліях він проявляється на різних рівнях. Російський великодержавний ресентимент проявляється у войовничому бажанні відновити велику російську імперію. Байдуже, під яким виглядом. Угорський — це радше туга за Великою Угорщиною і бажання скасувати наслідки Тріанонського миру. Польський, оформлений під місію опікування "кресами", а отже й місійну нібито відповідальність за народи, які колись належали до складу Речі Посполитої обох народів. Скрізь червоною ниткою для обґрунтування планів ревізії державних кордонів і політичного лідерства проходить історія. Росія на підставі так званого "історичного права" здійснила агресію проти суверенної України і веде відкриту війну на знищення української держави. Недавній уряд Орбана в Угорщині проводив скоординовану з Росією антиукраїнську політику в Європейському союзі. Намагаючись використати забюрократизоване європейське законодавство для паралічу допомоги Україні. Сучасна Польща, вишукуючи в історичній політиці України слабкі місця, сподівається зберегти свій вплив на Україну (інструмент вдавання адвокації України в ЄС вже не діє), а насправді – щоб не допустити вступу серйозного конкурента в Європейський союз. Так проявляються місця затаєного і відкритого ресентименту у сусідів України. У когось імперський, у когось – повернути вплив, а в когось – жорсткої відплати за вчинки, коли Україна не була державою. Обтяження сучасної української держави історичними провинами, які здійснювалися українцями – громадянами міжвоєнної Польщі або СРСР. Російські маніпуляції та європейське мовчання На цьому побудована російська зовнішня військово-політична доктрина, яка базується на наскрізь фальшивих звинуваченнях, нібито Україна є прямим продовженням різного роду націоналістичних організацій, які до певної міри колаборували з нацистами. Дивним у цій історії виглядають російські твердження, що сучасна Україна є неонацистським утворенням (звідси бажання справжніх сучасних фашистів денацифікувати Україну) і ототожнення буквально усієї сучасної Європи з нацизмом, як продовженням політики Третього рейху. Що в засновку є абсурдним, але чомусь сприймається ніби даність за замовчуванням. Щодо подібного роду звинувачень в Європі в кращому випадку панує дивовижне мовчання, а в гіршому — підігрування росіянам в плані пошуків в історичній політиці України виправдання фактів захоплення нацистською символікою або відбілювання формувань у складі вермахту. Український ресентимент проти Зеленського Треба сказати, що в Україні так само існує свій ресентимент. Він повʼязаний з історією, але не є історичним. Це ресентимент, спрямований особисто на президента Зеленського. Це бажання помсти і розплати за те, що президентом стала людина не з традиційної національно-політичної тусовки – самопроголошених "справжніх українців", які наділили себе виключним правом на визначення справжнього канону національної історії, культури, патріотизму і зразкового національного лідера. Зеленський виявився не тільки неочікуваним гравцем, він продемонстрував фальш і облуду у грі "справжніх українців" і показав, що цей курс вів Україну у прірву. Загрожував поетапним її поглинанням Росією. Виявив те, що історична політика його попередників не тільки розколювала українське суспільство навпіл, але й часто подавала ідеологічні набої її ворогам. "Історичними законами" 2015 року позбавляла союзників серед сусідів і утверджувала "путінферштеєрів" у Європі в тому, що диму без вогню не буває. А в Україні національно-патріотичні противники Зеленського відразу сприйняли його як найбільшу загрозу своєму безбідному існуванню. Звинувативши його в тому, що не веде чіткої національної політики і не шанує героїв. Остракізм 73 відсотків та крах пророцтв Публічному остракізму з боку самопроголошених "справжніх українців" піддалися усі 73% громадян України, які проголосували за кандидатуру Зеленського. Починаючи від бурхливого президентського двобою між Зеленським і Порошенком, молодого кандидата з-поза старої політики відразу оголосили союзником Путіна, попри те, що саме дії Порошенка вказували якщо не про координацію дій з Путіним, то принаймні на певні домовленості. Публічні інтелектуали, які проголошували себе "сіллю нації", неприховано займалися "розлюдненням" Зеленського і пророкували йому швидкий провал, або здачу України Путіну. Чекали, що Зеленський, позбавлений кадрового резерву, швидко опиниться наодинці. А якщо піде по кадри до Ігоря Коломойського, то стане нарукавною лялькою олігарха. І нічого з пророкованого не підтвердилося. Зеленський мобілізував Україну на героїчну війну проти Росії Путіна, Коломойський сидить у вʼязниці, а спроби міжнародного саботажу Зеленського обернулися швидким оформленням нової проукраїнської коаліції. Помилки влади та сліпа помста опозиції Брак нових кадрів кілька разів ударяв по Зеленському. "Люди" Коломойського, а потім Ахметова часто виявлялися повʼязаними зі старою російсько-українською кланово-олігархічною системою. Яка й була опосередковано причетною до війни на знищення України. Найгірше, що союзниками цієї системи стали ті, хто так і не пробачив Зеленському перемоги над їхнім кумиром. Ще гірше, що ними заволоділо таке сліпе бажання помсти, яке не відпустило навіть під час повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Це середовище неприховано раділо будь-якому спотиканню Зеленського, а тим більше невдачам. Тривалий час ці люди, як сомнамбули, повторювали, що Зеленський не є президентом їхньої країни. Творили йому карикатурну альтернативу в особі цинічного ділка і захисника кланово-олігархічної системи – Порошенка. Постійні надумані закиди Зеленському довели до того, що позбавили бажання у притомних людей взагалі критикувати Зеленського. А треба сказати, що здорова критика тільки допомогла справі. Зокрема стосовно кадрових призначень, які, виглядає на те, відбувалися подекуди не за професійним принципом, а тому що не підведуть і не зрадять. А це прямий шлях до помилок і хибних кроків. Також цьому сусідить переконання у непомильності прийняття усіх рішень. Історія з відставкою Залужного та політичні перспективи Цікаво, що Зеленський не загравав з так званою національною опозицією, не намагався перетягнути нікого на свій бік. Навіть навпаки, "національна опозиція" після відставки знакових осіб з команди Зеленського усіляко намагалася "адаптувати" їх для себе і розвернути проти діючого президента. Ніби забуваючи, що це все призначенці Зеленського, опозиціонери успішно грали на особистих слабкостях та образах відставників і розбурхували в них непомірні амбіції. Прикладом чого є історія з відставкою головнокомандувача Валерія Залужного і сумнівним призначенням його на дипломатичну роботу. Тепер можна впевнено стверджувати, що образа та бажання реваншу, якщо навіть не помсти, є поганими мотивами для старту політичної карʼєри. "Проект Залужного" в плані майбутніх президентських виборів, якщо знову балотуватиметься Зеленський, не злетить. Так, Залужний, швидше за все, заведе у наступну Верховну Раду свою чисельну фракцію. Але коштом інших опозиційних політичних сил. Здається, що громадяни, обʼєднані ресентиментом, не розуміють, що таким чином розпорошують свої сили і ризикують опинитися поза майбутнім парламентом. І це при тому, що дотепер не брався до уваги чинник ексміністра Михайла Федорова. За умови балотування якого в президенти дуже багато противників Зеленського отримають можливість проголосувати за «свого» молодого і успішного кандидата. Навіть при тому, якщо він не піде в опозицію до Володимира Зеленського. А він не піде. Можливо, навіть очолить нову політичну силу на базі "Слуги народу" і стане впливовим парламентським політиком. У випадку, якщо Володимир Зеленський більше не буде балотуватися, то Федоров – це кандидат номер один, який матиме підтримку з боку чинного президента. Бо вони одна команда. P.S.: В цій історії поки що залишається незрозумілою ідея проєкту Національного пантеону. Це боротьба команди Зеленського за прихильність національно-патріотичного табору? Спроба довести, що Зеленський і є тим справжнім національним лідером, якому під силу реалізувати те, що не вдавалося його найбільш патріотичним попередникам. Боротьба за виборців з боку нових політиків з грона Володимира Зеленського. А, можливо, прояв нової форми українського ресентименту. Чого б дуже не хотілося. Автор – Василь Расевич, IQ-аналітика Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA