Прийшов час без зайвої скромності, яку в наші часи розуміють як слабкість і невпевненість, поговорити про сучасну роль України на континенті і навіть у світі. Про статус країни, яка бореться в найскладніших обставинах – а це відкрита агресія ядерної країни та непевність союзників, готових негайно розрахуватися Україною з призвідником війни. А також про тактику ослаблення Росії ціною української крові, щоб знову ж таки всістися з нею за стіл переговорів і вигідно «порішати», кинувши Україні кістку у вигляді, в кращому випадку, переполовиненої території. І вигідну торгівлю через так званий «тіньовий імпорт», що триває в окремих моментах до сьогодні, оскільки високотехнологічні складники російських ракет мають західне походження. Незламність України для багатьох західних країн була радше приводом для незадоволення, ніж захоплення подвигом. За час від повномасштабного вторгнення Україна пройшла через низку надзвичайно складних етапів, застосовуючи небачену за рівнем сміливості стратегію і тактику. Найважчим було переламати свідомість західних суспільств, що вся попередня дипломатична діяльність зводилася до повільного «згодовування» України агресорові. Чому свідченням стали умови Мінськ-1 та Мінськ-2. Мінськ-3 мав поставити масну крапку на українській державності, записавши цей факт у конституцію держави. Рятівна нетерплячість агресора та руйнація імперських планів Кардинально на перебіг подій вплинули два чинники – обрання президентом України Володимира Зеленського, непідконтрольного російсько-українській кланово-олігархічній системі і нетерплячість Владіміра Путіна. Путін, відчуваючи як у нього все «схоплено» в Європі, вирішив негайно покарати Україну. Ця його нетерплячість і нестримне бажання знищити Україну, хоч і обернулися мільйонними людськими втратами та страхітливими руйнуваннями, зберегли українську державу. І, відверто кажучи, європейський демократичний світ. Бо, як це з часом виявилося, ЄС і всі країни поодинці були нездатними протистояти можливому російському військовому вторгненню, а тим більше внутрішній правій контрреволюції. У вигляді французького Національного фронту, Альтернативи для Німеччини, або польської «Конфедерації». Без українського спротиву Росія, володіючи потенціалом окупованої України, з подвійною силою обрушилася б на країни Європи. Памʼятаєте, якими були апетити Росії напередодні повномасштабного вторгнення в Україну? Так, був ультиматум НАТО відмінити буквально усе, що відбулося після 1997 року. Тобто вивести військових і озброєння НАТО з країн, які вступили до Альянсу після 1997 року. А це всі країни колишнього «соціалістичного табору». Тобто Росія відкрито вимагала зачистити гігантську територію для майбутньої війни проти Європи. Назовні Альянс ніби зайняв безкомпромісну позицію, що відкидає ультиматум, але насправді поволі втягувався в «дипломатичні» переговори, переконуючи Росію, що її план реалістичний. Що стара Європа і НАТО не дуже будуть захищати бідніших сусідів. Формування нової коаліції та криза європейських інституцій Всі ці плани, борячись за своє життя, перекреслила Україна. Президент Зеленський, попри дику інерцію західних країн і готовність «здати» Україну, зумів сформувати нову проукраїнську міжнародну коаліцію. Часто апелюючи не до урядів, а до народів країн через звернення у їхніх парламентах. Україна змусила західний світ пройти еволюцію від надання окремих видів оборонної зброї до багатомільярдного фінансування ЗСУ. Вдалося, під нищівним тиском президента Трампа, покласти фінансування «європейської війни» на Європу. Проте й тут не без проблем. ЄС, як інтегрована структура, змушена постійно гасити внутрішній «національний» саботаж. Що найкраще видно на прикладі санкційної політики. І прикривати цю проблему забюрократизованістю ЄС більше не вдасться. Йдеться про право на існування Європейського союзу в найближчому майбутньому. Про створення обʼєднаних збройних сил швидкого реагування і забезпечення безпеки і оборони Союзу. Тобто йдеться навіть не про форму, а про саме існування ЄС. Особливо в умовах непевності присутності НАТО на континенті. В цій ситуації неймовірно росте роль України в наближенні завершення війни і побудови нової системи безпеки на континенті. Відповідно, Україні потрібні гарантії безпеки і не на рівні ефемерного Будапештського меморандуму. Тому теперішні дискусії про умови вступу в ЄС та НАТО вже виглядають архаїчними. Вступ ні до одного, ні до другого союзу не дає твердих гарантій. А дискусії та ультиматуми, які, наприклад, виставляє Польща Україні, намагаючись обмежити її на старті, нічого не варті. Прагматизм нової американської політики Маховик змін запущений. Період ритуальних танців та ховання за бюрократичними параграфами - вичерпаний. Настає епоха неприхованого прагматизму. Свідченням чого можуть бути відносини між Україною та США. Які не можна розглядати з точки зору справедливості, любові або ненависті. Не варто зачаровуватися, або розчаровуватися змінами настрою та ставленням до України Дональда Трампа. Як і не треба стверджувати, що Трамп щось там зрозумів і став на бік України. А тим більше, що він завжди обирає сторону переможців. По-перше, ще нема перемоги. А, по-друге, Трамп мислить категоріями вигідно/невигідно, можна використати або ні. Не без того, що Україна довела Трампові, що може дати раду навіть з таким сильним противником як Росія. Виглядає також на те, що Україна висадила в повітря «дух Анкоріджу» разом з російськими НПЗ, нафто-перекачувальними станціями та базами держрезерву. Разом з блокадою і перетворенням півострова Крим на острів. Можливо, яскраві картинки палаючої Росії аж по Урал справили невимовне враження на президента Америки і він зробив висновок, що Путін не зміг скористатися часом, відведеним йому Трампом для повного захоплення Донецької та Луганської областей. Щоб диктувати Україні принизливі умови. Тому, будучи людиною прагматичною, Трамп став більше схилятися в бік України. Тим більше, що така переміна може піти йому на руку. По-перше, не досягнувши з Путіним ніяких здобутків, Трамп може заходитися представляти Зеленського і Україну своїми давніми друзями і союзниками. Мовляв, вони доказали свої силу і стійкість. А насправді нове позиціонування йому вкрай необхідне напередодні осінніх виборів. Відомо, що добра половина американців симпатизує в цій війні Україні і схиляється до думки, що Америка має її підтримати. І така зміна може відчутно загладити «просідання» республіканців. Ще одним важливим чинником, що вплинув на позицію Трампа стала заява Ірану з погрозами ракетного удару по Україні. Якщо раніше Трамп вперто не хотів помічати, що «вісь зла» - Росія-Іран-Китай ведуть справжню війну проти Заходу (війна проти України), то тепер на фоні не зовсім вдалих військових дій навколо Ірану і нікчемних результатів дипломатичних переговорів з Москвою і Пекіном, він побачить в Україні справжнього союзника. Ще одним, хоча й мало обговорюваним в експертному середовищі напрямком, може стати намір Трампа прагматично використати союзницькі відносини з Україною, як важеля тиску на Європу. Трампа може цілком зацікавити перетворення України на свого роду форпост в Європі, без якого та невідомо чи обійдеться. Якщо дати волю політичній фантазії, то Дональд Трамп може відмовитися від ідеї руйнування ЄС, а спробувати домогтися його переформатування шляхом інтеграції до оновленого утворення України. Що з другого боку послужить найбільш надійними безпековими гарантіями для України. Поки що рано стверджувати, але Трамп не може не помічати слабкості та непередбачуваності таких фігур і сил, як президент Польщі Навроцький, або Альтернатива для Німеччини. Тим більше європоскептичний французький Національний фронт є настільки ж, якщо не більше, антиамериканський. А його перемога на виборах у Франції може остаточно зіпсувати відносини із США. Що вже траплялося у французькій історії. Польща та її амбіції у тіні регіональних викликів Окремої розмови у цій конфігурації заслуговує Польща. Країна, яка, користаючи із воєнної кон’юнктури та при солідній фінансовій підтримці ЄС, вибилася в коло 20 провідних економік світу. Відповідно має серйозні претензії на лідерство в регіоні Центрально-Східної Європи. Все було б так, якби не кілька невияснених чинників. Далі про всі ці моменти тезово. Економіка Польщі не базується на сучасних власних високотехнологічних розробках. Відомо, що майбутнє за розвитком ШІ, а Польща тут пасе задніх. Мало того, на початку січня 2025 року адміністрація США ухвалила нові правила експортного контролю щодо передових мікросхем та технологій штучного інтелекту, розділивши світ на кілька категорій. Згідно з цим рішенням, Вашингтон сформував список із 18 найближчих союзників і партнерів, до якого увійшли 10 країн Євросоюзу, котрі отримали безперешкодний доступ до імпорту американських передових чіпів. Польща не була включена до переліку першої категорії. Натомість вона опинилася в другому ешелоні, до якого застосовуються квотування та ліміти. Варшава була вкрай обуреною «другосортним» трактуванням, оскільки претендувала на роль головного стратегічного форпосту США в регіоні. Також не варто забувати, що для Східної Європи в умовах війни та її майбутнього надзвичайно важливим є володіння унікальним ракетним та дроновим озброєнням й інноваційним оборонно-промисловим комплексом. Проблема Польщі полягає в тому, що її державні і політичні еліти борються між собою або за право інтеграції виробництва польських озброєнь з європейськими, або повністю покластися на добру волю США. Протистояння між урядом Дональда Туска і президентом Каролем Навроцьким досягнуло піку. Президент заветував європейську програму SAFE, а кроків з боку США навіть не видно. Висновки: український форпост нової Європи Таким чином ми підходимо до самої суті цієї статті. А саме до прихованого змагання між Польщею і Україною бути «американським форпостом» у Європі. Тому вся напруга в українсько-польських відносинах буде диктуватися саме цією прагматичною реальністю. Але вже тепер, ще до завершення війни, і на фоні гротескних провалів в обороні території Польщі перед російськими атаками, Україна однозначно виграє цей прихований раунд боротьби. З чим досить швидко Польщі та ще деяким країнам Європи доведеться змиритися. Бо збройна інтеграція України з німецькими та європейськими концернами, на жаль в обхід Польщі, автоматично зробить українців найбільш впливовими гравцями в регіоні. Також все це потрібно помножити на унікальний воєнний досвід України у цій війні. Без нього Європі майбутнього нікуди. Насамкінець, Дональду Трампу і наступним керівникам Америки буде потрібним свій надійний форпост в Європі, а не ситуативний «диверсант» для її подальшого розвалу. Тому здогадайтеся, на кого ляжуть вибір і відповідальність в епоху прагматичного цинізму. Автор – Василь Расевич, IQ-аналітика Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA