Ще зовсім недавно здавалося, що українсько-польські взаємини вийшли на такий високий рівеньпозитиву, що повернення до політики звинувачень та ультиматумів неможливе. Що боротьба проти спільного кривавого ворога відсуне на маргінес історичні образи і дозволить об’єднатися навколо найактуальніших завдань. Проте реальністю став антагонізм пам’ятей поляків і українців. При тому, що президент України Володимир Зеленський стоїчно уникав втручання в історичну політику держави. «Обпікшись» на кількох неприємних моментах із польськими візаві, він вирішив змінити підходи і запропонував ідею створення Українського національного пантеону. Насправді – ідею, розраховану «на потім», а зараз – щоб розпочати у суспільстві внутрішню дискусію щодо власної історичної ідентичності, яка має привести до трансформації від образу «нації-жертви» до постави героїчного народу. Це має відбуватися не тільки без нав’язування, позбавлення права голосу чи застрашування, але й без хвилевої кон’юнктури. Це має бути зріла дискусія в суспільстві, яке реально на очах усього світу творить нову історичну реальність. Творить нову шкалу цінностей та оцінок, у тому числі історичних. Робить це не на підставі міфів і бурхливих фантазій про минуле, а щоденним життям, яке боронить не тільки себе і свою землю, але й захищає демократію та європейські цінності від новітнього фашизму. У той час, коли деякі європейські сусіди, не помічаючи, що стають усе більше «брунатними», намагаються давати оцінки і поради тим, хто на практиці бореться з авторитаризмом і неофашизмом. Що гірше, намагаються це робити на підставі історичного наративу, виробленого для внутрішнього вжитку і «зміцнення власних сердець». Які використовують образ «нації-жертви» як інструмент внутрішньої політичної боротьби та зовнішньополітичного тиску. Історія і пам’ять Найбільш небезпечною ознакою наших часів стала підміна історії пам’яттю. Історія – це хоча й недосконала, але все-таки наука, яку зобов’язує триматися в рамках академічної пристойності обов’язковість використання наукового інструментарію, методів дослідження та верифікація документів і фактів. Хоча навіть тут суб’єктивізму не уникнути, оскільки тепер історія – це радше сума авторських інтерпретацій. До всього ще є пам’ять – страшенно емоційна та суб’єктивна справа. Це простір, де науковий академізм часто програє живій, емоційній розповіді. Коли історія стає частиною сімейної розповіді, вона перестає бути «сухою» датою чи документом з архіву. Вона стає частиною ідентичності, що передається від покоління до покоління через спогади, інтонації голосу та нерозказані або переказані сімейні драми. Саме цей суб’єктивний, емоційний пласт є найбільш вразливим до зовнішніх маніпуляцій. Інститути пам’яті Невід’ємною ознакою нашого часу стала інституціоналізація пам’яті. А саме – поява інститутів національної пам’яті, які мають завдання перетворити хаотичну, багатогранну людську пам’ять на чіткий, зручний для держави «державний наратив». У цьому процесі частина родинних спогадів відсікається, бо «не вписується» у стратегічну лінію (наприклад, якщо родинна пам’ять суперечить офіційній догмі про те, хто був «героєм», а хто «лиходієм»). А це прямий шлях до «офіційного патріотизму». Коли інститути намагаються монополізувати право на «істину» про минуле, вони фактично приватизують право на те, які емоції має відчувати громадянин щодо сусіда. Тому, коли інститут національної пам’яті робить акцент на травмі, він консервує народ у стані жертви. А це дозволяє легко управляти таким суспільством: «ми знову оточені», «нас знову кривдять». Нерідко така постановка питання закликає помститися так або інакше історичним кривдникам. Викликає бажання контролювати його дії і політику. Що також створює ефект «історичного заручника»: людина починає відчувати обов’язок бути нещасною чи розгніваною через події 80-річної давнини, навіть якщо її власний життєвий досвід говорить про інше. Академічна історія намагається деконструювати емоції, пояснити їх, поставити в контекст. Тоді як фахівці від політики пам’яті мають за завдання якнайбільше емоційне накалювання в суспільстві, використовуючи усі доступні методи: маркування публічного простору пам’ятниками зі страхітливими, часто не підтвердженими істориками сценами насильства, назвами вулиць і площ, які починаються словом «жертви». І тоді горе тим, хто наважиться за допомогою академічних досліджень заперечити сформований державою наратив пам’яті. Здавалося б, найбільшою образою для предків мало б стати перетворення їхньої трагедії на предмет для торгівлі в кабінетах сучасних політиків. Але це далеко не так. Польська пастка статусу жертви Ті, хто знає Польщу, бачили, що походи містами часто перетворюються на прогулянку ніби цвинтарем, де вулиці і площі рясніють словом «польські жертви». Де поруч з іменами жертв обов’язково вказані кривдники польського народу: німці, українці, комуністи. Де страхітливі пам’ятники, особливо створені в останні десятиліття, відходять від абстрактних форм і демонструють моторошні натуралістичні сцени насильства, щоб підкреслити жах подій. Таких специфічних пам’ятників у Польщі назбиралося чимало. Як правило, це категорія меморіалів, які містять драстичні сцени і мали б на меті показати насильство, вчинене проти мирного населення та викликати співчуття до страждання безневинних жертв. Натомість вони часто проявляють ознаки якщо не психічного розладу, то точно бажання негайної відплати кривдникам і ворогам. Причому кривдниками оголошуються цілі нації, як у випадку за «Волинську різанину» або в пам’ять жертв «геноциду на Східних Кресах» – українці. На цьому ґрунті в Польщі вибухнуло кілька скандалів, коли окремі міста відмовлялися встановлювати у себе пам’ятники архітектора Анджея Пітинського через надмірний натуралізм або сцени, взяті з матеріалів кримінальної психіатрії, щоб показати українців втіленням абсолютного зла. Гучною була також історія навколо неприпустимості використання для «ілюстрації» Волинської різанини фотографії вбитих психічно хворою матір’ю дітей, прив’язаних до дерева колючим дротом. Проте найскандальнішим є встановлений у селі Домостав підкарпатської ґміни Яроцин пам’ятник Волинській різанині того ж Анджея Пітинського. У центрі композиції – орел у короні, а на його розпростертих крилах зафіксовані назви населених пунктів, де вбивали поляків. Серед іншого зображена дитина на вилах з алюзією на український герб, та сім’я, що стоїть у вогні, поруч із настромленими на кілки відрізаними дитячими головами. Для сучасної людини такого роду меморіалізація – це передусім дегуманізація пам’яті про жертви. Це підживлення антиукраїнських та антинімецьких настроїв. Зрештою, це отруєння ненавистю самого польського суспільства. Усе це робить поляків легкими жертвами ворожих та внутрішньополітичних маніпуляцій, поляризує суспільство та подає неприйнятним польський «гуманітарний експорт». З чого виникає питання: а чи дійсно про поєднання і взаємне прощення йшла мова останні тридцять років між поляками й українцями? І чому так сталося, що в польському суспільстві домінуючим стало твердження про непогрішність польської нації і навіть більше – порівняння «Польща – Христос народів». Тобто поляки – це вселенська жертва, яка викупила усі гріхи світу і тепер має право зайняти позицію морального арбітра і ментора. У цьому моменті усі учасники діалогу мали б відповісти на питання: чи завжди пам’ять слугує примиренню, чи стає інструментом тиску. Балансування між віктимністю та героїзмом Видається, що сучасна Польща сама себе загнала в пастку. В умовах теперішньої війни Росії проти західної цивілізації, яка відбувається на українському напрямку, не час виставляти калькуляції історичних претензій. Статус «нації-жертви» тепер майже не дає прерогатив, а навіть більше – веде до занепаду та маргіналізації. На фоні чергового загострення в українсько-польських відносинах особливо насторожують заяви тих, хто свого часу завів українську політику пам’яті в глухий кут і довів до крайньої конфронтації всередині суспільства та з усіма сусідами. Знову видно, як майстерно, під виглядом знавців справи, вони намагаються підсунути тему «Українці – нація-жертва». І знову затягнути їх у довгі і безрезультатні дискусії з поляками. Фактично запроторити українців у пастку, в якій опинилися поляки. Зрозуміло, що дуже важко визнати, що твоя багаторічна діяльність на поєднання обох народів прийшла до такого плачевного стану. Але є й інший вихід. Вихід полягає в спробі зупинити на певний час «історичний діалог» і не втягуватися в приречені на поразку дискусії. Бо старі ритуали навколо примирення приносять лише від’ємні результати. Бо не може бути раціональною розмова про складне минуле, коли один із співрозмовників розмахує перед очима іншого пам’ятником із настромленою на вила дитиною. Аргументом, безумовно, емоційним, але не доведеним історично та ще й перенесеним на рівень цілої нації. Що однозначно перешкоджає тому, щоб пам’ять стала фундаментом того, на чому будуватиметься нова Україна – на культі болю чи на концепції спроможності та успіху? Боконкуренція за статус «нації-жертви» є пасткою, ключовою для розуміння того, чому Україні критично важливо вийти з парадигми «історичних виправдань». Історично склалося так, що статус жертви дає певне моральне право на співчуття, але він майже ніколи не дає права на рівноправне партнерство. Нація, яка постійно доводить свою «невинність» або «історичну правильність», автоматично ставить себе в позицію того, хто просить, а не того, хто діє. Вже очевидно, що «роздряпування історичних ран» часто використовується, щоб заблокувати політичну суб’єктність України. Якщо країна змушена витрачати енергію на нескінченні дискусії про минуле, вона не матиме достатньо енергії для побудови свого майбутнього. На заміну можна запропонувати українську модель «героїчного народу», що буде радикальним відходом від пострадянського та посттравматичного синдромів. На відміну від «жертви», яка очікує справедливості від когось іншого, «герой» (у сучасному, політичному розумінні) бере на себе відповідальність за своє виживання та захист цінностей. Перетворює Україну з об’єкта геополітичних торгів на суб’єкт, який сам визначає порядок денний. Здатність України створювати нові технології, боротися проти глобальних автократій і будувати «державу в смартфоні» – це краща пам’ять про предків, ніж будь-яка ритуальна хода та марші. Час доводити свою правоту не через архіви, а через свою ефективність сьогодні. Повертаючись до Польщі Виглядає на те, що польська політика пам’яті часто виступає заручницею внутрішніх електоральних циклів та амбіцій побудувати власну «історичну велич». Для певних політичних сил у Польщі використання історичних образів проти України – це спосіб підкреслити власну моральну перевагу. І найкращою відповіддю на ці спроби нав’язати «залежну роль» може бути, вибачте, інтелектуальна зверхність та холоднокровність. Україна не повинна грати за правилами, які передбачають вибачення чи покаяння за події, які є предметом історичних дискусій, а не сучасних правових відносин. Українці повинні переводити дискусію з поля «хто більше страждав» у поле «як наші держави можуть разом гарантувати безпеку в майбутньому». Тому конкуренція за право бути жертвою – це гра з нульовою сумою, де програє той, хто заходить у цей процес. Україна повинна грати в гру «будівника майбутнього». Коли країна стає технологічно, економічно та військово спроможною, її минуле починають сприймати через призму її сили, а не через призму колишніх поразок. Два приклади На закінчення пропоную два важливі сюжети. Один пов’язаний із позицією Давида Бен-Гуріона щодо Голокосту і меморіалу «Яд ва-Шем». А другий – зовсім свіжий, пов’язаний із рішенням Кнесету визнати геноцид вірмен 1915 року. В першому випадку зустрічаємо глибоко вкорінене в сіоністську ідеологію бачення, яке ставило за мету не лише збереження пам’яті про трагедію, а й виховання нового типу єврея – активного та здатного до самооборони. Молодій Державі Ізраїль було принципово важливо, щоб меморіал не перетворився на «музей плачу» чи суто пам’ятник безпорадності. В офіційній назві меморіалу – «Яд ва-Шем: Національний меморіал Катастрофи та Героїзму» – відображено саме той баланс, на якому наполягав Бен-Гуріон. Де ключовим для майбутнього стало слово – героїзм. Що ж до другого прикладу, то прем’єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян заявив, що Єреван не бачить необхідності реагувати на цей крок уряду Ізраїлю. Чим підтвердив, що Вірменія не має наміру перетворювати питання геноциду на інструмент політичної боротьби чи геополітичних маніпуляцій. І найголовніше – наголосив, що уникнення «політизації» цієї трагедії відповідає національним інтересам Вірменії. Відрадно бачити, що у Вірменії чітко розуміють, що рішення Ізраїлю було продиктоване не стільки «історичною справедливістю», скільки поточною геополітичною кон’юнктурою – зокрема, різким погіршенням відносин між Ізраїлем та Туреччиною на тлі подій у секторі Гази. Ця «холодна» відповідь є яскравим прикладом того, як у сучасних умовах можна відмовитися від ролі «історичної жертви», чию пам’ять можуть використовувати інші гравці. Це також добрий приклад для України, як не втягнутися і не піддатися «історичній істерії». Автор – Василь Расевич, IQ-аналітика Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA