Про те, наскільки шкідливою буває, на перший погляд, невинна патріотична історична політика, українці та поляки зараз починають здогадуватися на своїй шкірі, хоча могли б повчитися на російському прикладі. Росія останніх 25 років – це ідеальна ілюстрація того, як в пошуках «прикладного історичного минулого» можна запрограмувати безперспективне майбутнє. В українському інформаційному просторі останніми днями просто рябить від новини, що в Москві цьогоріч відзначають «День Росії» без параду. Навряд чи це обурить пересічного росіянина, адже 12 червня – а це річниця декларації про суверенітет РРФСР 1990 року, так ніколи і не стало святом в країні, яка слідом за своїм вождем вважає розвал Радянського союзу «найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття». Куди важливішою, і наповненою протилежним смислом, є дата 4 листопада – «День національної / народної єдності», яку офіційно запровадили і почали відзначати з 2005 року і яка мала б, теоретично, замінити росіянам те, що в нормальних країнах називають національним днем / днем незалежності. 2005 рік – це час, коли Путін побачив Помаранчеву революцію і остаточно «зрозумів», що «навколо вороги». Потрібно було згуртуватися на основі чогось беззаперечного і таким стало «вигнання поляків із Москви». На перший погляд, ідея була безпрограшною: народне ополчення, під проводом Мініна та Пожарського, відбило Москву від західних інтервентів-іновірців. Суверенітет, опора на власні сили, єднання аристократії та простолюду, власна релігія – все чудово надавалося для побудови притомного історико-політичного дискурсу. Якби не чітка антизахідна спрямованість та повна відсутність універсальної ідеї, але і це на той момент вважалося перевагою. У 2007 році вийшло російське пропагандистське кіно «1612», в якому «свої» (росіяни, татари, чуваші, марійці, мордва) воюють проти «чужих» (поляків, литовців, українців, а також найманців із західної Європи). Зовсім скоро ця модель вийде далеко за межі кінематографу. Путін уже готувався до нападу на Грузію, далі була Україна, але міф про «росіян, оточених ворогами» зразка 1612 року так вдало зайшов пропагандистам і глибинному народу, що його, так виглядає, вирішили навіть не змінювати під нові політичні завдання. Здавалося б, маючи багату бібліотеку радянських чи російсько-православних штампів, можна було краще підготувати ґрунт для агресії. Навіть СРСР на піку могутності ніколи не дозволяв собі когось «карати», він завжди «визволяв». Натомість путінська Росія настільки повірила у власні сили та неміч опонентів, що дала волю пропагандистам задовольняти найнижчі шовіністичні поривання підданих. Корисно для «швидкої переможної війни», але абсолютно ідіотська ідея, якщо збираєшся відновлювати імперію. Якщо у фільмах часів СРСР на фоні пристойних радянських українців завжди знаходився один зрадник, то сучасна російська пропаганда на фоні ворожих українців не завжди навіть завдавала собі клопоту зобразити «хорошого хохла». Що, очевидно, розходиться з казенним штампом про «один народ» і ніяк не допомогло Москві в сучасній війні проти України, а навіть зашкодило. Зате тепер росіянам нарешті відкалібрували реальність під пропаганду – навколо вороги, а Захід (в тому числі й українці) бажає для Росії поразки. Які можна зробити із цього висновки? Найочевидніший – варто бути обережнішими із формуваннями своїх історико-героїчних наративів, особливо якщо вони здаються зручним політичним інструментом. Можна «доборотись» то тієї ж ситуації, про яку вже склали легенди. Але це, як ми знаємо, буде вже не трагедія, а комедія або фарс. Особливо, якщо дати волю пропагандистам і думати, що зможеш управляти не лише ставленням до сусідів, а й рівнем ксенофобії у власному суспільстві. На жаль, ані в українців, ані в поляків нема проти цього вродженого імунітету. Ще один, менш очевидний висновок, такий: дуже великі шанси стати національним символом (і не лише в Україні) мають ті історичні постаті та формації, яких мимоволі розкручує пропаганда сусідів. Хто зробив більше для встановлення культу Мазепи, Петлюри чи Бандери в Україні, ніж росіяни? Хто зараз найбільш нав’язливо популяризує УПА? Третє і головне – важливим є контекст і смислове навантаження. «УПА» в Україні сьогодні – це про антиросійську, а не про антипольську боротьбу. Для ефективної національно-патріотичної мобілізації українці зробили вибірку всіх антиросійських та антирадянських подій, в яких вони брали участь. Можливо навіть розраховували на те, що спільний вектор забезпечить їм підтримку з польського боку. А може й тихо сподівалися, що з огляду на величну ціль, поляки поступляться і примкнуть очі на події на окупованій нацистами Волині. Проте виглядає на те, що для поляків Волинська різня, яка відбулася більше 80 років тому, більше важить ніж сучасний антиросійський наратив. І значна частина польського суспільства готова «допомогти» внести в цей наратив певні корективи. Заперечувати темні сторінки минулого, очевидно, не варто. Але й соромитися героїв ЗСУ на тій підставі, що певна частина в силах оборони України має свої історичні симпатії, теж не варіант. Ситуація, на жаль, розвивається за гіршим сценарієм. Українцям варто готуватися до того, що добра половина польського суспільства всерйоз думатиме, що Польща знову перетворюється на «розіп’ятого Христа серед народів». Головне, щоб в цей час половина українського суспільства не вирішила знову «стати на грані двох світів творити нове життя». Це теж дуже програшна позиція. На цьому фоні навіть російський «день національної єдності» виглядатиме доволі притомною концепцією. Автор – Назар Кісь, IQ-аналітика Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA