Станом на цей момент склався певний консенсус: Європа розуміє, що залежить від України в плані безпеки, так само як і Україна від Європи – у фінансах, постачанні обладнання, дипломатичній підтримці тощо. Це класична взаємозалежність, яка поки що влаштовує основних учасників, попри окремі думки щодо надійності захисту країн східного флангу НАТО згідно 5 статті НАТО. Але така майже симетрична та вигідна обом сторонам ситуація є радше винятком із правил. У світі набагато частіше можна зауважити непропорційну залежність, яку слабшій стороні хочеться скинути, неначе ярмо, а сильнішій – використати по максимуму. І через яку доводиться постійно блефувати, пам’ятаючи, що шантаж працює рівно до моменту реалізації погрози. «Чемпіоном з блефу» сміливо можна вважати Америку Дональда Трампа. Президент США до всього є живою ілюстрацією того, що людські стосунки (а також характер, настрій, пристрасті) знову впливають на визначення долі держав і народів. Що на зміну нудним і нецікавим протоколам повертаються ексцентричні вибрики «монархів», за якими, як правило, ті самі інтереси й холодний розрахунок. У всіх своїх «закордонних» коментарях Трамп постійно говорить, що Америка нікого не потребує – і це дуже правильно з точки зору психології, адже над ситуацією завжди панує той, кому менше всього залежить на співпраці. Тому й умови диктує той, хто зуміє переконати іншого в тому, ніби йому байдуже. У сучасних демократіях, які теоретично мали б керуватися процедурами, системою стримувань та противаг, і в яких все частіше обирають лідерами популістів, до особистих рис цих лідерів додається ще й електоральна залежність від прибраного образу. І тоді вже образ керує «настроєм та переконаннями» політика більше, ніж він сам. Наприклад, президент Польщі Кароль Навроцький на своїй попередній посаді вважав, що українці можуть вшановувати своїх героїв так, як їм того заманеться. Тепер же, ставши заручником власного образу і мінімального розриву у електоральній підтримці від найближчого конкурента, говорить про історичну політику України як про межі, які «справжні поляки» не переступлять. Звісно, можна закинути українцям те, що і президент Зеленський багато чого робить через своє «особисте», але в нього принаймні є для цього залізобетонні аргументи з 24 лютого 2022 року. Коли стандартні дипломатичні методи виявилися неефективними, і довелося звертатися до багатьох народів і парламентів фактично «через голову» лідерів країн, аби обіцяна допомога нарешті почала прибувати. Лише за останні місяці світ побачив, як повністю залежна від американських протибалістичних «Петріотів» Європа домовляється з Україною, щоб разом довести до пуття розробку власних ракет. І от як тільки на горизонті замайоріла перспектива запуску програми «Фрея», Дональд Трамп «раптом» розтанув і сказав, що не проти, аби американські ракети виготовлялися за ліцензією в Європі, а може, навіть і в Україні. Світ також спостерігав, як той самий Трамп взявся наводити порядок у Перській затоці без європейських союзників, які Америці «в принципі ніколи і не були потрібні». Наслідки «непотрібності» зараз розгрібає і сам Трамп, і європейські союзники, які потрапили до нього в немилість. Особливо — колишні улюбленці, як Джорджа Мелоні, бо від любові до ненависті – один крок. Лідери вільного світу настільки захопилися триманням один одного в залежності, що пропустили момент, коли режим у Тегерані не тільки не впав, а й випробував свою нову економічну зброю масового ураження – контроль над 1/5 світового ринку нафти і газу. Якщо додати до цього переоцінку ступеню залежності України від США (за умови повної підтримки з боку Європи), то для нас все складається не так вже й погано. Принаймні домовленості «допомогти з Іраном в обмін на допомогу з Росією» - це вже для Європи вихід на більш-менш рівноправні стосунки. І це ще навіть не дійшла мова про протистояння з Китаєм. Як і в стосунках між людьми, у міждержавних відносинах діє правило, що слабша сторона змушена шукати варіанти, як позбавитися залежності – через пошук альтернативних альянсів, або через інвестиції у власну спроможність. А хтось, як премʼєр Ізраїлю Нетаньягу, просто іде ва-банк і зриває домовленості свого патрона, бо інакше йому особисто і його країні може бути непереливки. Якщо відчуття міри не повернеться до Білого дому найближчим часом, то, не виключено, що пошуком альтернативних способів забезпечити власну безпеку займуться ще й Японія, Південна Корея та Філіппіни. Невизначеності ситуації додає й фактична відсутність блоків, союзів, друзів або навіть ворогів. В Україну росіяни прийшли не з війною, а з так званою спеціальною воєнною операцією. Американська «Епічна лють» офіційно тривала менше 2 місяців, що дозволило Дональду Трампу не питати згоди в Конгресу, щоб повоювати з Іраном. Китай днями просто заблокував на деякий час море на схід від Тайваню – це взагалі була «стурбованість через можливе порушення суверенітету». А оскільки все менше важать процедури і правила, а все більше – особисті якості «сильних лідерів» (різного морального та інтелектуального рівня), а також «стратегічна невизначеність» як стратегія, то особлива позиція в кожному окремому питанні стане радше правилом для зовнішньої політики, аніж винятком. З чим Україні доведеться жити ще багато років. Особливу позицію матимуть Польща, Угорщина і Словаччина (а пізніше, мабуть, і Румунія) стосовно вступу нашої країни в ЄС. Тримати Україну в позиції прохача, шантажуючи правом «вето» буде нормою. Але так само нормою може стати особлива позиція, наприклад, Німеччини та її стосунки з Україною. Чи інших великих країн, яким явно набридла залежність від молодших і бідніших партнерів в ЄС. Якщо цей шлях супроводжуватиметься такими ж емоційними гойдалками, як епопея «віддай орден» у виконанні польського президента, ментально здоровими до мети дійдуть далеко не всі. А значить, не варто брати аж так близько до серця всю критику, яка лунає на адресу України. Це не завжди об’єктивна інформація, принаймні не вся. Стан своєї судової системи українці знають прекрасно, як і рівень корупції. Але ми так само мали змогу подивитися останнім часом і на «світочів демократії» в дещо іншому світлі. Так само українці розуміють застереження стосовно історичної політики чи мовного законодавства. Але не треба вдавати, що не існує польських аграріїв, а закарпатські угорці не голосують на виборах за сили, що формують уряд у Будапешті. P.S.: Тим часом в Осі зла все стабільно. Коли ти розумієш, що твій колега – небезпечний покидьок, це об’єктивно знижує планку очікувань і рідко призводить до розчарування. Та й вони не нагороджують орденами як символом визнання – вони просто роблять дорогі подарунки. Навіть якщо ззовні це виглядає ідентично до західної традиції. Автор – Назар Кісь, IQ-аналітика Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA