Останнім часом у повітрі висить кілька ірраціональних очікувань, які, проте, істотно впливають на зовнішню і внутрішню політики. Спостерігаючи за українськими успіхами в розгромі російської паливно-енергетичної системи та перетворенням окупованого Криму з півострова на заблокований острів, у багатьох зʼявляється спокуса помріяти про закінчення цього етапу війни. Ефектні картинки з палаючими НПЗ, паливними базами держрезерву РФ, перекачувальними станціями та довжелезні черги за бензином майже у всіх регіонах Росії формують передчуття швидкого колапсу Росії. Очевидно, що брак пального, часті знеструмлення міст і регіонів ведуть до того, що на Росію чекають щонайменше продовольчі проблеми, оскільки врожай повністю не буде зібраний, а порти заблоковані. Те саме стосується військової логістики. Брак пального перетворився з локальної проблеми на фактор, що гальмує економічну активність країни. А транспортна система змушена адаптуватися до «режиму дефіциту», де пріоритет у забезпеченні паливом віддається військовим та стратегічним об'єктам, тоді як цивільна логістика та споживчий ринок опиняються в умовах критичних обмежень та високих витрат. Зʼявляється регіональна нерівність та соціальна напруга. Формується «чорний ринок». Усе це збільшує шанси вибуху внутрішнього громадянського конфлікту. Проглядається незадоволення війною і навіть самим Путіним. Суспільством ширяться теорії змов та розповіді про боротьбу «веж Кремля». Попри вдавану впевненість Владіміра Путіна та бравурну тріскотню пропагандистів, росіянам і, головне, світові стає очевидною абсурдність продовження війни. У звʼязку з чим в українців можуть народжуватися нереалістичні сценарії закінчення війни. Не тільки хибні очікування її швидкого закінчення, але й поразки в ній Росії, що своєю чергою може проявитися у вигляді внутрішньої суспільної «демобілізації» та підготовки планів до швидких виборів. Тобто у виборчу колотнечу задовго до виборів, яка може загрожувати суспільству в умовах війни страшним і небезпечним розбратом. Очікування і самообман Втомлене війною українське суспільство може досить легко повестися на припущення, що Росія на грані швидкого колапсу. І тут дуже важливо, не знецінюючи і не відкидаючи успіхи української операції «сорока днів», памʼятати, що саме швидкого краху російської держави годі очікувати. Оскільки в Росії пріоритет потреб населення в пальному стоїть значно нижче за потреби фронту. Колапс паливної системи спочатку вдарить по аграріях, перевізниках та звичайних автомобілістах, значно підвищить ціни на продукти і послуги, але не по здатності Кремля вести бойові дії. Тобто колапс логістики не дорівнює колапсу військового потенціалу. Так само економіка війни має свою власну інерцію. Навіть при гострому дефіциті бензину військова машина продовжує працювати, оскільки вона має доступ до пріоритетних запасів. Очікування, що «народ збунтується через ціни на бензин», розбивається об факт, що внутрішня політика РФ побудована на атомізації суспільства та страху. Брак пального швидше призведе до «оптимізації» (зменшення перевезень, закриття нерентабельних маршрутів), ніж до масового виходу на вулиці. Станеться щось подібне до розмови з анекдоту між пияком-татом і сином про підняття цін на горілку. В таких розрахунках часто забувають про геополітичні фактори. Росія – це не замкнута система. Хоча Індія заявила, що не має зайвого бензину на продаж, а Японія відмовила в продажу авіаційного палива, Росія не втрачає сподівань роздобути стратегічний продукт. Зрештою, поки існують канали імпорту (навіть контрабандного) і поки Китай та інші гравці зацікавлені в тому, щоб війна не закінчилася раптовим крахом Росії (що створило б хаос на їхніх кордонах), Москва матиме ресурс для латання дірок. Сподівання на те, що хтось інший «закриє Росію» – це ще один різновид небезпечного самообману. Очікування, що «ось-ось вони самі впадуть», знімає напругу та знижує рівень вимогливості до системних змін всередині самої України. Може підштовхнути до думки, що перемога – це питання «почекати, поки в них закінчиться бензин», а поки можна розслабитися. На жаль, у цій ситуації доведеться повідомити українцям невтішну новину – педалі цієї війни їм доведеться крутити самим. Правда, за підтримки серйозної міжнародної коаліції, в якій Україна більше не прохач, а важливий партнер. Замість ядерної дубинки – європейський гібридний фронт Уже зараз стало зрозуміло, що Росія навіть у передчутті свого краху здатна вдатися до асиметричних дій. Якщо за часів президентства Байдена Москва грозила початком третьої світової війни і розмахувала застосуванням ядерної дубинки, то в часи Трампа дозволяє собі лякати Європу гібридними атаками. Погрози відкрити «європейський фронт» не є аж так безпідставними. По-перше, росіяни, здійснюючи словесні атаки проти ЄС, переслідують дві цілі – долучитися до антиєвропейського тренду Трампа і зупинити підтримку України з боку Європи. По-друге, вони хочуть продемонструвати функціональну неспроможність НАТО. Колишній працівник апарату Путіна Аббас Галямов невтомно твердить: Путін готовий до агресивних дій проти однієї з європейських країн. Що це буде не класичне вторгнення військ, а гібридна спецоперація: нальотом невідомих дронів на обʼєкти інфраструктури, диверсії всередині однієї з країн Балтії або Польщі. Про що застерігають також американські спецслужби. Мета цієї гібридної атаки – показати безпорадність НАТО та втягнути Європу в переговори з Росією. В результаті чого виставити ЄС і НАТО умову відмовитися від підтримки України. В Росії панує переконання, що гібридна атака не потягне за собою ніяких додаткових коштів і ресурсних військових затрат. Думають, що розбалансована НАТО навіть не втрутиться в конфлікт, а європейська бюрократія затягне, як завжди, справу. Тут варто зазначити, що Росія не враховує актуальних змін, які сталися останнім часом з Дональдом Трампом і Європою. Схоже, що Дональд Трамп втратив надію на відривання Росії від Китаю. Останньою краплею, що переповнила його терпіння стала таємна російсько-китайська програма з фізичного знищення системи супутників Starlink. Щоправда, такий радикальний метод планувався на випадок великого конфлікту. Але все ж питання в тому, що вважати великим конфліктом? Чи крах Росії буде достатнім, щоб Китай узявся за перенесення війни в космос? Причини великих змін Можна припустити, що ще одним чинником, який спонукав Трампа змінити своє ставлення на більш прихильне до України, стали ті самі вражаючі картинки палаючих російських НПЗ та нафтоналивних терміналів і танкерів. Ті ж кілометрові черги за бензином. І особливо те, як українцям вдалося за короткий термін перетворити «країну-бензоколонку» на випалену паливно-енергетичну пустелю. Трамп любить ефектні сцени і успішних людей. Змінилася також Європа, яка тепер перетворилася не тільки на головного закупівельника зброї для України, але й надійного партнера у програмах з виробництва зброї. Сто сорок мільярдів євро на наступні два роки, потужні контракти з Україною і допомога в підтримці української економіки та соціальної сфери є серйозним тому підтвердженням. Європа та Україна допомогли одна одній вистояти в умовах загравання Трампа з Путіним. Тепер усе змінилося. І можна бути впевненим, що якщо Путін навіть вдасться до суїцидального ризику і відкриє «європейський фронт», це стане акордним цвяхом у його та Росії труну. Одне слово, є грандіозні успіхи, але вони не мають нам закрутити голову. П. С. Прикро визнавати, але російські диверсії досягли успіху в одній донедавна найбільш дружній Україні країні – Польщі. Рівень антиукраїнських настроїв аж до виправдання путінської агресії досяг небувалого масштабу. Дійшло до того, що навіть застереження американських спецслужб про можливу атаку було використано для пояснення, чому Польща має припинити будь-яку військову допомогу Україні. Бо «самим буде потрібно»… Але це тема вже іншої статті.