Понад 15 років тому мені довелося написати цикл статей про роль воєн в історії модернізації української нації. Аналіз під цим кутом зору дав разючі результати, певною мірою пояснивши, як українцям удавалося долати «відставання» від своїх сусідів, використовуючи глобальні конфлікти. Причому варто одразу обмовитися, що ці свого роду «квантові» стрибки відбувалися незаплановано і не з власної волі. Потрібно визнати, що і Перша, і Друга світові війни стали для українців свого роду «плавильним казаном», у якому з кров’ю та руїнами виковувалася модерна нація – з усіма необхідними атрибутами, повноцінною суспільною структурою, державними кордонами та їхнім міжнародним визнанням. Війна 2014 року, а особливо період після повномасштабного вторгнення – це вже якісно новий етап. Якщо століття тому війна змушувала українців здобувати суб’єктність, то сьогодні це демонструється як світовий стандарт. Модернізація війною як спосіб «надолужування» Історія України XX століття – це певною мірою історія драматичного «надолужування», що не має нічого спільного з подоланням цивілізаційного відставання. Через геополітичне розташування над землями України весь час домінував свого роду фатум. Україна, будучи «розчиненою» у складі сусідніх держав та імперій, часто не маючи ані найменшої автономії, ставала або «полем битви», або «об’єктом поділу». Але вона існувала як ідея, перетворитися якій на «фата-моргану» не дозволяла історія боротьби та опору. Факт залишається фактом: кожна велика війна в українській історії була «стрибком», який скорочував дистанцію між українцями та успішнішими національними спільнотами Європи. Перша світова війна: стала виходом із «селянської» епохи. Вона розірвала коло імперської асиметрії, давши українцям перші управлінські кадри, армію та розуміння того, що власна держава – це не теоретична мрія, а щоденна робота. Це був перший пробний крок від «рутенців» або «малоросів» до активних політичних гравців. Друга світова війна: попри весь трагізм, людські втрати, репресії, руйнування та коаліційні помилки, завершила об’єднання земель та сформувала базу для майбутнього державного будівництва через науково-технічну інтелігенцію та інституційну структуру УРСР. Нація «надолужувала» брак державного досвіду, виходячи з руїн у стан квазідержавного суб’єкта. Україна стала нехай і формальним членом ООН, що вивело її ім’я на міжнародну арену. Зрештою, проголошення державного суверенітету України відбулося на базі і в кордонах Української Радянської Соціалістичної Республіки станом на 1991 рік. Війна 2014 року і її етап після повномасштабного вторгнення 2022 року – це фінальний і найбільш радикальний етап модернізації. Вона остаточно стерла межу між «народною самоорганізацією» та «державним управлінням». Українці надолужили те, на що в інших витрачалися десятиліття: здатність до повної цифровізації, ефективної логістики, спроможність оборонятися проти ядерної імперії з одночасним формуванням еліти, яка не чекає на дозвіл влади, а сама її творить. Якщо раніше українська модернізація через війну супроводжувалася внутрішніми чварами та ідеологічною радикалізацією (як у 1920–1930-х роках), то сьогодні українці майже переросли цей етап. Сучасна війна змусила відкинути традиційне уявлення про владу як про щось чуже й вороже. Загалом, демонструючи світові зразок нації, яка в умовах екзистенційної загрози не лише виживає, а й модернізує свої інституції на ходу. Здається, українці вперше у своїй історії використовують війну не просто для «надолужування» відставання, а для випередження. Етап переходу від народу, який боровся за землю, до політичної нації, що змагається за право задавати правила гри, відбувся. Тепер, коли Україна стала повноцінним суб’єктом міжнародної політики, настає етап, де війна повинна припинити бути «мотором» її суспільного розвитку. Настав час перетворити досвід воєнної модернізації на мирну інституційну стабільність, де українці вирішуватимуть свою долю не на полі бою, а в залах стратегічних рішень, зберігаючи і розвиваючи здобутий під час війни технологічний потенціал. Війна як прискорювач: український квантовий стрибок Якщо Перша світова «розпакувала» імперії, а Друга об’єднала землі в УРСР, хоча й ціною мільйонів життів, то повномасштабне вторгнення 2022 року остаточно перерізало «радянську пуповину» та підштовхнуло до осмислення своєї модерної ідентичності. Тепер ідеться про кінець «двох світів». Конфлікт між «радянським минулим» і «європейським майбутнім» припинив своє існування. Війна фізично знищила ці паралельні реальності. До того ж, у найбільш несприятливих умовах вдалося побудувати «цифрову державу», яка стає прикладом для наслідування для багатьох мирних європейських держав. Тобто дивом, в умовах війни, українці спромоглися на справжній технократичний прорив. Якщо на початку XX століття модернізація гальмувалася через брак кадрів та слабкість інституцій, то сьогодні війна змусила побудувати одну з найефективніших і найцифровізованіших систем управління в Європі. Українці «стрибнули» через століття інституційного розвитку за лічені роки. Не менш важливою стала зміна статусу: українці перестали бути об’єктом, за який змагалися великі імперії та наддержави. Завдяки цьому Україна починає поволі диктувати порядок денний світової політики. Це і є найвищий рівень модернізації, коли національна безпека стає частиною світової архітектури. Це справжній прорив у суспільній свідомості, коли влада остаточно перестала сприйматися як «чужа». Можна навіть припустити, що українці успішно переходять в епоху «технократичного патріотизму». Українські військові, фахівці ІТ-сфери, розробники надсучасних технологій, які змінюють правила та стратегію ведення війни – це і є нова еліта. Стало очевидним, що українцям більше не потрібно звертатися до ідей минулого, думати про якусь «національну диктатуру» (як мріяли радикали 1930-х), бо вони мають ефективну демократію, здатну до самоорганізації. А наміри побудувати Національний пантеон – це спроба закрити старий «ґештальт», щоб остаточно «розрахуватися» з історією і розпочати рух у майбутнє. І саме ця війна дозволяє це зробити. Важливо також, що в суспільстві відбувся розворот в усвідомленні того, що самоорганізація (роль громадянського суспільства) – це ідеальний інструмент для революції та оборони, але вона недостатня для державного будівництва в довгостроковій перспективі. Після 2022 року українці зрозуміли, що пристрасті та активності замало – потрібна глибока експертиза. Тому модернізація війною сьогодні – це також процес перетворення «громадянського активіста» на «державного управлінця». Сучасний технократичний патріотизм – це коли мова, етнічність і культура як маркери нації доповнилися «технологічним суверенітетом» (дрони, IT, кібербезпека). Усе це і становить нову модерність. Інклюзивність української нації як форма модерності та запорука успішного майбутнього Історія української модернізації через війну – це не лише історія боротьби за виживання і «надолужування», а й історія еволюції самого поняття «українець». Народу, який пройшов шлях від етнографічного об’єкта до суб’єктної політичної нації, де ключовим маркером ідентичності стала не кров, а громадянський вибір. Традиційно українська ідея часто тяжіла до етноцентризму. Це було зумовлено обставинами: боротьбою за збереження самої мови та культури під тиском імперій. Та свого роду «локалізованістю» національної ідеї. Проте війни XX та XXI століть зробили те, що було неможливим у мирні часи: вони змусили українців прийняти інклюзивність як умову виживання. Відповідно, сьогодні українська нація є потужним політичним проєктом, де не запитують про походження, а питають про участь. Хто стоїть на захисті держави, хто інвестує в її майбутнє, хто поділяє ціннісні засади свободи та гідності – той і є частиною політичного тіла України. Залишається сподіватися, що актуальна війна остаточно розмила внутрішні кордони між «етнічними українцями» та «україномовними громадянами інших походжень». Що війна стала потужним «плавильним котлом», де російськомовні харків’яни, кримські татари, євреї стали невід’ємними складовими українського політичного проєкту. Це і є той «стрибок», який дозволив українцям випередити багатьох сусідів, що досі зациклені на етнічній чистоті. Звідси висновок: головним ризиком тепер є не тільки зовнішній ворог, а й здатність зберегти цей рівень самоорганізації після завершення бойових дій. Якщо вдасться конвертувати воєнну суб’єктність у мирний інституційний розвиток, цей «стрибок» увійде в історію як момент народження справді модерної, політично свідомої нації, яка не просить про допомогу, а вимагає партнерства. Висновок Тривалий стрибок із селян в українці завершується дивовижним результатом – перетворенням нації на інтелектуальний та політичний простір. Інклюзивну спільноту, яка інтегрує всіх, хто готовий відстоювати та будувати цю державу. Це активний, відкритий проєкт, який через горнило війни довів свою життєздатність, перетворивши свою «інакшість» та інклюзивність на головний чинник національної сили. Війна стала останнім кроком у перетворенні на модерну політичну націю, де кожен, хто обирає Україну, стає її повноправним творцем. ПС. Назва статті є алюзією до книги Юджина Вебера «Із селян у французи». Автор – Василь Расевич, IQ-аналітика Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA