“Цивільні повинні готуватися до того, що завтра мають піти на фронт”

Владислав Данко — військовослужбовець 47-ї окремої механізованої бригади “Маґура”. До 24 лютого 2022 року хлопець працював журналістом у виданні “Вголос”. Владислав на кілька днів приїхав у Львів із Запорізького напрямку і знає, як це — відвойовувати кожний метр української землі. Про свої дитячі листи військовим, підготовку до вторгнення та об’єднання суспільства проти розкішних весіль у воєнний час Владислав Данко розповів в інтерв’ю LVIV.MEDIA.

— Владиславе, чи зараз ще відчувається ця тяглість до журналістики, чи ви вже геть зовсім у військовій справі?

Ще трішки залишилося, тому що спілкуюсь з колегами. Сьогодні побував на рідному факультеті журналістики (в ЛНУ ім. І. Франка — ред.), зайшов в гості, то трішки відчувається. Однак обставини і час змушують змінити специфіку роботи, як кажуть мої колеги, змінити перо на автомат.

— Ви уявляли собі колись, що доведеться таки змінити перо на автомат? Чи відчували, що буде повномасштабна війна, чи вірили в це?

Скажу відверто, раніше — ні. Коли розпочалось вторгнення Росії у 2014 році, то я тоді ще був школярем, але допомагав військовим. І, знаєте, зараз говорять, що “раніше я писав листи військовим, а зараз отримую такі листи”. Так я і є людина з того покоління, яка відправляла зі школи слова підтримки нашим захисникам на Донбас, а зараз особисто їх отримую від нашого майбутнього нації, від дітей, тому що діти — це найсвятіше, що ми маємо. Тоді я думав, що, можливо, колись мені прийдеться так само стати на захист країни. Однак згодом плани трошки змінились, війна, скажімо так, заморозилась. Усі ми знаємо про Мінські угоди: війна тривала, але не для всіх. І, на жаль, я був з-поміж тих, для кого війни вже майже не існувало. На початку 2022 року ми працювали в журналістиці, і ми розуміли, що все йшло до того, і вторгнення було неминучим. І вже з початку лютого я почав активніше готуватися до війни, та вже було запізно, і 24 лютого розпочалось повномасштабне вторгнення.

— А як ви готувались до війни? Чи це були якісь навантаження, чи тривожна валізка?

Ні, тривожна валізка — ні в якому разі, тому що я не збирався тікати. Я з тих людей, які знали, що розпочнеться війна, і я, як і більшість військовозобов'язаних хлопців, стану до лав Збройних Сил України. Єдине, що не було досвіду і не було часу, коли вчитися. Якщо враховувати, що війна розпочалась під кінець лютого, а готуватися я почав десь на початку лютого, то це вже обмежені терміни. Я почав записуватися на вишколи, але так і не встиг на них потрапити.

— Ви розпочали свій шлях у 125 бригаді ТРО. Це була новостворена бригада добровольців, які стали на захист країни. Тоді, напевно, серед вашого оточення, хто з вами їхав в автобусі, було багато таких, як і ви, без військового досвіду, абсолютно цивільних, мирних професій, які стали на захист країни. Про що ви говорили тоді в автобусі, коли їхали?

У нас не було такого, що тебе призвали і везли в автобусі, тому що я вступив до лав територіальної оборони, і всі місцеві батальйони були безпосередньо у Львові. Коли я зустрівся з хлопцями, то побачив умотивованих людей, які нічого не знають, але хочуть чогось навчитися. Тобто ці люди прийшли із цивільного життя і вони були різні.

Я думаю, що частково в нас це вийшло, тому що підготовка була досить непогана. У моїй роті був сержант роти, який прийшов з ізраїльської армії. На жаль, він вже загинув. Ми його втратили в перших боях на Донбасі. Він свій досвід намагався передати нам, за що ми йому неоціненно вдячні. Оці розмови були тільки одні, стандартне запитання до командира роти чи командира взводу: коли ми поїдемо на схід, чи якусь іншу гарячу точку? Я не бачив хлопців, які, як кажуть, вступали до сил територіальної оборони, щоб стояти на блокпостах. Особисто мій батальйон на них не стояв. Ми вже в липні, досить швидко, потрапили на Донбас.

— Владиславе, скажіть, будь ласка, у липні на Донбасі, чи було це відчуття, що називається, “запаху війни”? Коли відбулися перші бої, перші емоції та враження.

Перші бої у нас були трішки пізніше, тому нам, можливо, і пощастило. Ми поетапно підходили до самого нуля, як кажуть військові. І я вважаю, що це правильно. Ми потрапили спочатку в Краматорськ і навколо нього готували оборонні рубежі, тому що тоді вже готувався наступ на Бахмут, і паралельно ворог був під Слов'янськом. Тому треба було підготувати лінію оборони, де б ми їх зустріли на підступах до міста і не дозволили їм просунутися далі. Коли ти заїжджаєш в Донецьку область, одразу відчувається якесь інакше життя. Я не знаю як передати словами, але оцей дух відчувається. Звичайно, ми приїхали трошки настрашені, адже раніше взагалі не мали жодної справи з військовими, а там були вже самі військові. Приїхали, дивимось, а по карті ось Слов'янськ, на 15 кілометрів північніше, і ще за 50 кілометрів там Бахмут. Трошки було страшно, тому що і з півночі сунуться, і зі сходу сунуться, і ти розумієш, що дуже мало часу, щоб підготуватися зустріти їх тут. Але, на щастя, наші військові вже у вересні провели успішно Балаклійську операцію, під час закінчення якої ми теж взяли участь, і стали тримати рубежі навзамін цим воїнам, які просунулись під Кремінною. У кремінському лісі, “Ліс Чудес” його ще називають, ішли важкі бої. Проте я вважаю, як бійці Територіальної Оборони, за той проміжок часу, який нас готували, ми своє завдання виконали. Ми тримали рубежі доволі непогано, відступу не було.

— А чому цей ліс “Лісом Чудес” називають?

“Ліс Чудес”, тому що в цьому лісі полягло дуже багато військових, як з нашої сторони, так і зі сторони ворога. І там така специфічна місцевість, що техніка могла б під'їжджати впритул навіть до наших позицій і розбивати їх безпосередньо. Це великий сосновий ліс, там працювала авіація, і були такі запеклі бої, що йому дали таке прізвисько. У боях у самому лісі ми не брали участь, тому що вони були більш запеклі. Тоді там готувався наступ на Кремінну, який так і не вдалося провести. Ми були більше на околицях, і враження отримали досить неочікувані. Неочікувано було, що може бути настільки запекла війна.

— Коли до вас дійшло розуміння, що ви насправді на війні, і це небезпечно, і стосується як вашого життя, так і долі країни? Чи був такий момент?

Цей момент, напевно, настав 24 лютого, коли я зрозумів, що на мені і моїх співгромадянах лежить доля не тільки наша, а доля наступних поколінь, наших дітей та онуків. Я на початку інтерв'ю згадав про дітей. Діти — це наше майбутнє, це те, за що ми воюємо, в першу чергу. Це наша свобода, наша незалежність.

Ця війна взагалі не новина, тому що наші попередні покоління так само провадили велику боротьбу за нашу незалежність. Ми просто продовжуємо їхню роботу, і я вважаю, що на наші плечі зараз покладена найбільша відповідальність, адже саме від нас зараз це залежить.

А війна відчулася, напевно, після першого прильоту. Я відчув, що війна вже дійсно біля мене, та фронті це стабільно. З часом ти вже звикаєш до цього.

— Ви згадали про дітей, тому я ще уточню, що ви писали у листах військовим, і чи бачите те, що історія повторюється? Чи діти пишуть вам зараз те саме?

Звичайно, історія повторюється, так само і в цих словах. Я не згадаю точно, які я тексти писав, але зазвичай це були слова підтримки і вдячності. Це є те, що потрібно робити всім цивільним. Інколи приїжджаючи в тил, військові цього не відчувають. Військовим не потрібні ні гроші, нічого. Їм потрібні просто слова підтримки і вдячності. Гроші, машини, тепловізори, все на що збирають кошти, воно в особистому житті військовим взагалі не потрібно. Це не забереш додому. У будь-який момент військовий розуміє, що може втратити життя, і, я думаю, ті гроші йому далеко не допоможуть. А ось ці слова моральної підтримки, щоб в тебе підіймався бойовий дух продовжувати боротьбу — так.

Будемо відвертими, за півтора року дуже багато військових втомилось. І дедалі більше я чую від своїх побратимів, які на фронті від початку повномасштабного вторгнення, що вони не проти були б демобілізуватися. Але добровільно ти цього не можеш зробити. Закон не передбачає. Чи потрібна демобілізація військових? Звичайно. Я думаю, що люди, які ще готові продовжувати боротьбу, залишаться на пів року, рік, чи на два роки, скільки хто витримає. Люди не демобілізуються, бо розуміють, що вони приносять велику користь державі. Але цивільні повинні готуватися до того, що завтра мають піти підмінити якогось військовослужбовця на фронт.

Люди повинні бути готовими, а військовим, я думаю, рано чи пізно буде потрібно відпочити, тому що війна, я вважаю, буде затяжною.

— Про затяжну війну говорять багато, як експерти, так і військові, і ви тільки що сказали. Але питання, чи готове суспільство, на вашу думку, до затяжної війни? Тому що пригадуємо початок повномасштабного вторгнення, коли радник Офісу Президента говорив про “два-три тижні” українцям, і це всіх заспокоювало. Зараз проводять аналогію зі словами прем'єр-міністра Ізраїлю, який одразу чесно вийшов і сказав, що треба бути готовими до довгої війни. І тут питання, як ви вважаєте, чи готове суспільство до довгої війни, і чи тоді ми не прогадали, коли заспокоювали суспільство?

Цікаве запитання. Дивлячись на наше сьогоднішнє суспільство, я більше схиляюсь до того, що воно не готове, аніж готове. Дедалі більше спостерігається тенденція, коли цивільні втомлюються від війни, і заявляють про це гучно, ніхто цього не соромиться. І все більше стає людей, яким стає просто байдуже на війну. Ось це дуже засмучує, але мені здається, що військові покладають більше надії на це суспільство. Тому що військові розуміють, що вони будуть захищати цю країну до останнього подиху. А от що потім буде після їхньої смерті або якоїсь іншої ситуації, якщо так станеться, то це все випаде на долю суспільства, тобто тил, цивільних людей. Я вважаю, що людям потрібно більше цікавитись війною. Якщо ви пам’ятаєте, багато людей на початку війни сиділи читали новини цілодобово. Це необов'язково постійно робити, просто варто як мінімум цікавитись подіями.

У мене дуже багато друзів, які займаються підтримкою військових — це банки, збори, і необов'язково там допомагати великими сумами.

Першою чергою має бути підтримка фронту, тому що фронт без тилу не може існувати. По-друге, люди мають більше згуртуватись. Я не відчуваю такої згуртованості, яка була на початку війни. А тільки коли ми згуртовані, нас не може перемогти жоден ворог. Ми побачили це на прикладі Києва, коли був наступ, і коли із заходу України, із центру України, уся допомога йшла на Київщину, на схід і південь, де було гаряче, і де було потрібно. Згадайте, тих самих біженців приймав не тільки захід, а так само і в центральних областях люди намагались допомогти. Звичайно, серед наших громадян знайшлись і хитрі, які вирішили нажитись на цьому, без цього ніяк. На жаль, в суспільстві є такі люди, і треба прийняти цей факт. Вони є і серед військових. Але згадайте, як наша згуртованість допомогла відбити навалу орди на Київ, тому що тоді трапилось чудо, і тоді було видно роботу українців. Якщо цієї згуртованості не буде, ми можемо не перемогти в цій війні.

— Тоді що робити, щоб згуртувати суспільство? Як львів'янин, ви, напевно, в курсі останніх скандалів, які трапились у Львові, зокрема, що стосується весіль. Було два гучних весілля, одне за участі колишнього прокурора та експрацівниці ДБР, яка зараз намагається поновитися через суд, або скасувати рішення суду про її поновлення в ДБР. Тоді 800 людей гуляли два дні в “Emily Resort”. На іншому гучному весіллі в “Edem Resort” гуляв учасник п'яних вечірок, який споював дівчат, і з ними робили доволі інтимні речі, які виставляли в соціальних мережах. Коли про це публічно говорять журналісти, ми бачимо реакцію людей, для яких це дуже гидко. Навіть цивільні не до кінця розуміють, чому в нас тут весілля, які оцінюють в мільйони доларів, а ми далі збираємо на дрони, на колеса для автомобілів і на самі автомобілі. Як ви оцінюєте ці скандали, і яке ваше ставлення до цих гучних весіль?

Звичайно, що негативне. Узагалі спостерігати подібні речі в такий важкий час. Я не скаржусь на життя, та коли ти був залучений до наступу української армії протягом всього літа, провів все літо в посадці, і бачиш новини про такі гуляння, то, звичайно, думаєш не те, що про комфортні умови, а наскільки це гидко. Як з цим боротись, я не знаю. Може бути тільки публічне засудження цього, і я вважаю, що відповідні органи мають на це реагувати, адже таке неприпустимо в час війни. Я навіть не уявляю собі, як бачити це військовим. Як дехто, хто втратив одну або декількох людей із сім'ї на війні, це сприймає. Мені, як військовому, це одне, але для мами, яка вчора поховала сина на Личакові, і дивиться, як у Винниках чи в області святкують отакі весілля, це дуже гидко. Я вважаю, що таке неприпустимо в наш час і як мінімум відповідні органи повинні реагувати на це.

— Якщо говорити про об'єднання суспільства, в більшості воно засуджує таке весілля. Принаймні я роблю такий висновок з реакції людей в соціальних мережах. Погодьтесь, тут було оце об'єднання. Та як ви вважаєте, що може зараз згуртувати суспільство? В одних людей зараз є такий закид в сторону військових: “немає перемоги, а суспільству потрібна перемога”. А інші кажуть, що суспільство не розуміє ціну цієї перемоги, і взагалі ціну кожного метру квадратного, який зараз відвойовується.

Я тут більше схильний до другого варіанту. Перший варіант мені взагалі шокує: як суспільство може бути незадоволене відсутністю перемоги у військових? Я багато чув таких розмов. Якщо людина хоче наблизити цю перемогу більше, ніж вона може, тоді вона стає до лав Збройних Сил і допомагає фізично відвоювати кожен клаптик землі, потрапивши на фронт на такі напрямки, як Оріхівський, Токмацький напрямок, де був наступ, де Бахмут, Авдіївка та й будь-де. Просто на деяких напрямках є більше позиційна війна. Я думаю, що їх не вистачило би більше ніж на тиждень. Одразу звикнути до такого життя майже нереально. Те, що переживають військові, як відвоюється одна посадка довжиною сто метрів, цивільні навіть не зможуть собі уявити, тому що вони не були там, і не бачили цього.

Чи не буде це більше день пам'яті, як у нас з Другої світової війни? Тому будь-кому, хто так говорить, я рекомендую вступати до наших лав і спробувати особисто допомогти наближати перемогу.

А коли людина сумнівається, чи буде вона більш корисною на фронті, чи в цивільному житті, то якщо ти військовозобов'язаний, ти просто береш і порівнюєш те, що робиш зараз в тилу. Скільки ти приносиш там, донатиш, створюєш вироби, які допомагають військовим. І чи вступивши до Збройних Сил ти зможеш більше приносити користь. Тобто якщо людина почувається в тилу на своєму місці і вона розуміє, що наближає перемогу там, то цій людині, якщо її ще не призвала держава, не варто сумніватися в собі. Але тут кожен відповідає сам перед собою і перед Богом.

Колись діти спитають "Тато, а що ти робив для перемоги в тій війні?". Новонародженні вже не будуть пам'ятати, дай Боже, щоб вони не пам'ятали цього. І чи не соромно буде сказати, що ти сидів у Львові і гуляв на весіллі, коли твої друзі гинули в посадці на умовному Бахмуті?