Крим — не фортеця, а поле битви, яка скоро розгорнеться. Інтерв’ю з бійцем 206 окремого батальйону ТРО Василем Паламарчуком (ВІДЕО)

Василь Паламарчук — т.в.о. заступника командира роти 206 батальйону ТРО. Попри фронтову травму й накладений гіпс, Василь разом з побратимами взяв участь у святкуванні 32 річниці незалежності України та вшанував пам’ять загиблих за Незалежність.

Про вдячність ЗСУ, ціну перемоги, яку платять військові й цивільні та перспективи відпочинку в Криму Василь розповів в інтерв’ю LVIV.MEDIA.

 

— Українці нещодавно вітали одне одного з Днем Незалежності, долітали вітання і від цивілізованого світу.  Василю, як ви ставитесь до вітань з Днем Незалежності? Усе-таки варто святкувати цей день?

Обов'язково варто святкувати, тому що незалежність виборюється потом і кров’ю досить тривалий час. Дуже багато людей поклали своє життя, щоб настав саме цей день, а не якесь там москальське свято.

— Я з вами погоджуюся повністю, тільки трошки така «радість з журбою обнялася», що називається. З однієї сторони, це великий день для кожного свідомого українця. Але кожен свідомий українець, мені видається, розуміє ціну незалежності. Принаймні зараз почав розуміти. Як ви вважаєте, ми розуміємо ціну незалежності?

Не всі. Відверто кажучи, є дуже багато людей, для яких взагалі нічого не змінилося. Вони не надто переймалися незалежністю раніше, коли війна почалася, вони й не сильно переймаються, коли почалося повномасштабне вторгнення. Люди всі різні, та бажано таких уникати в спілкуванні, хіба що суто для спортивного інтересу. Щоб бачити, що є і такі ще на нашій неньці-Україні.

— На вашу думку, зазвичай це хто? Це політики, це звичайні люди, які в цивільному житті мають абсолютно звичайні професії? Чи це не ділиться на категорії?

Це на професії взагалі не ділиться. Серед політиків, звичайно, таких більше, тому що політик завжди бреше. Якщо він вам не збрехав, то він вже не політик. Серед простих людей, «вкраїнчиків», теж достатньо. Як це починалося у 2014 році? Я чудово пам'ятаю цих людей, які поруч жили зі мною: «Якщо війна прийде до мене додому, то я тоді встану, я піду!». Але коли до них воно прийшло, безпосередньо їх та доля спіткала, вони заснули свої язики в одне місце й сидять. Не бажають йти, визволяти рідний дім, рятувати своїх близьких, у кого там залишилися ще на окупованій території родичі. Бажання немає чомусь. Так, що люди є всякі.

— Ми з вами, коли попередньо говорили, то окреслили, що будемо спілкуватися сьогодні про ціну незалежності, яку ми маємо. Тому що одне діло — це вдягати вишиванку, а інше діло — це розуміти, що ти на себе одягаєш. Одне діло — одягати вишиванку у тиловому місті, інше діло — одягати вишиванку в тимчасово окупованому місті. Але якщо говорити ще про ціну нашої незалежності, то вона точно не 10 років вже як виборюється. І хибне було твердження в 1990-х роках про те, що незалежність нам далася без крові. Як ви до цього ставитеся, що ви про це думаєте?

Я хочу вам сказати, що я якраз із тих людей, які дійсно не цінували нашу незалежність якраз до 2014 року. Якось воно все безкровно так, на мою думку. Я тривалий час жив на півдні України, там вплив російської пропаганди, масмедіа, їхніх ІПСО був досить потужний, зовсім не так, як на заході Україні. І це накладало свій відбиток. Дуже важко там було з українізацією взагалі, з духом. Але люди боролись. А вже починаючи з 2014 року, особливо 2015 рік, прийшло розуміння, що таке незалежність, і що буває, коли ти цю незалежність не відстоюєш. Навіть якщо ти «внє політікі» і «політікой нє інтєресуєшся», тобою все одно політика зацікавиться і твоє життя значно зміниться. І вже потім незалежність стала не просто словами, це вона відчувається. Особливо відчувається зараз. У нас багато офіційних заходів відбувається: День Прапора, День Незалежності.

Чудових хлопців ми втратили, щоб незалежність була. Скажемо так, сумнувате свято, і кожного разу про це згадуєш. Можливо, специфіка роботи така. Постійно ми нагадуємо про це і собі, і тим, хто поруч із нами.

— Ви згадали, що коли лунає гімн і триває хвилина мовчання, не тільки в День Незалежності, ви з побратимами відчуваєте особливі емоції. Що ви відчуваєте?

Армія тримається на підколах і скотчі встановленого Генеральним Штабом кольору. Ми по-своєму трохи посумували, а загалом ми люди веселі. Я от травму отримав і зараз лежу з гіпсом. Гіпс мені сьогодні наклали декілька годин тому. Вони (побратими — ред.) мене на урочистості витягли й при цьому обмалювали гіпс по всякому. Веселі розбишаки, які люблять життя й живуть кожним днем і цінують кожен день.

— Сьогодні на вулицях міста, як ніколи, дуже багато цих наших захисників, які віддали за незалежність своє здоров'я. І я бачила, як хлопчик десь років шести підбіг до захисника й дуже сильно його обійняв. Цей захисник, у військовій формі й на милицях без ноги, не зразу зорієнтувався, що відбувається. Але це був дуже щемливий момент щирої вдячності, тому що діти щирі у своїх емоціях. Хотіла у вас запитати: ціна незалежності — віддане здоров'я. Як нам далі це сприймати та бути готовими до цього?

Я також був на реабілітації свого часу, і мене також ставили на ноги у Львові, і потім у Трускавці. І коли я мав певні обмеження від лікарів, це дуже дратувало. Хоч і шикарний шпиталь, шикарний реабілітаційний центр, але я не зміг там витримувати. Я, і там ще колеги були з іншого підрозділу. Ми випросили, щоб нас виписали достроково, і вже і з лікарем балакали. І старші лікарі кажуть: «Вам ще два тижні». А я кажу: «Я тут не можу, ви що, вздьорнутись можна, хоча б десять днів! Війна там, хлопці».

Коли ти перебуваєш в активному русі, адреналін і кортизол підтримують. А коли цього вже не вистачає, значно гірше стає, і ти випадаєш із цього буремного життя. Потім воно все дожене, коли буде перемога, ми до неї дійдемо, видохнемо, і повилазять всі ті болячки, на які ти зараз не звертаєш уваги. І все таке інше — «курорти» «Бамбаса», Харкова, Херсона й Києва, вони всі вилізуть. Але це буде потім. Зараз ми ще поки в строю, і намагаємося про це не думати, а потім вже буде по ситуації. Не хочеться думати про погане. Хочеться думати, що навіть з гіпсом тебе витягнуть на шикування, і ти завжди будеш в строю.

— Ви попадалися на прояви вдячності від цивільних людей? Як взагалі військові до цього ставляться?

Так, і не одноразово. Є місця, де військових дуже багато, і ти там знаходишся постійно, і такої вдячності немає. Але інколи виїжджаєш добрати поповнення чи озброєння якесь отримати, і ти потрапляєш в досить тилове місто. Це було ще минулого року, весною, ми заїхали в Кривий Ріг. Ніч, до комендантської години зайшли в супермаркет купити чи води, чи ще щось. І тут продавчиня: «Дякую за службу!». Я аж сіпнувся. Ми приїхали з Херсонського напрямку, там ти приходиш в магазин разом з усіма військовими й просто стоїш в черзі. А тут ти один. Було приємно, але дивно. Це попервах. А взагалі вдячність така була, що я пам'ятаю, це був рік 2016 чи 2017 в Києві, коли ми були на заходах урочистих, і там була акція: «Вдячність військовим», це було досить приємно. Інколи ти не очікуєш цього. Хоча зараз, я вам скажу, тенденція зовсім інша. Якщо ти заходиш в торговий центр, від тебе вже шарахаються. А якщо, не дай Боже, ти взяв із собою чорну теку, люди розходяться. Ми навіть прикол такий робили. Ти заходиш в якийсь заклад, де дуже багато людей, і ти починаєш діставати якісь папери у себе із сумки, і дивитися: «Так-так-так, це він? А, не, подивись документи». І потихеньку чоловіче населення починає розходитися.

— Бачила пост однієї жінки військової, де вона стояла біля торгового центру, одягнена у форму, і вона описувала, як чоловіки ховали очі, коли її бачили. Тому я уявляю і вашу історію, це такий цікавий момент і експеримент. І військова сказала: «Дівчата, якщо хочете відбитися від дуже пристрасних залицяльників, просто йдіть у Збройні Сили, одягайте форму, і це гарантовано». Якщо ми заговорили з вами про момент вдячності, то вже десь в районі 2016-2017 років почалася ця історія, «я ж тебе не посилав/не посилала». Найбільше вона була відчутна чомусь у громадському транспорті, коли йшло питання про оплату проїзду. Чи можливе повторення цієї історії? Чи ми знову забудемо цей момент вдячності до наших захисників і ціну, яку положили за те, аби цей громадський транспорт їздив по українських містах і українській землі?

Звичайно, це все буде, воно буде забуватися, і воно вже забувається, так що тут нічого дивного. Нещодавно колегам видали посвідчення учасника бойових дій. У нас є старі, які вже давно воюють, і оці з 2022 року, яким повидавали посвідчення. І далі в них почалося найвеселіше, коли ти їм розповідаєш, як вони підуть в центр соціального захисту населення, як вони будуть своїми посвідченнями ходити в ОСББ і всі інші організації, в тому числі громадський транспорт. Я говорю: «Ви полюбите ці організації, ви полюбите всіх водіїв маршруток, і буде вам щастя». Це, звичайно, прикол, і відноситися до того потрібно з гумором і знати свої права. Якщо ти обізнаний, то все в тебе буде добре. Бажано ще зробити довідку, що в тебе погана психіка, ти себе не контролюєш, і завжди її показувати, і тоді життя буде налагоджуватись (сміється).

Дуже невелика частина населення бере участь у цій війні, для яких воно болить. Для інших війна далеко в телевізорі. Почалося АТО-2. Десь той Херсон, десь те Запоріжжя. Донбас як був там десь далеко, так і є 10 років. Діти повиростали, їхні батьки тоді не знали про цю війну нічого, і зараз їм про це не відомо, і вони не хочуть це знати.

Найгостріший період, коли в лютому й березні дійсно вся країна об'єдналася, він пройшов, і тепер, солодкими словами, усілякими відео, бравурними постами заспокоюють, що все добре, перемога буде за нами. Вона буде за нами, то без питань. Ціна просто змінюється. «А я тебе туди не посилав» воно було й буде. Тільки довідка про те, що в тебе проблеми з психікою, не контрольована агресія, тебе рятує від цього.

— Я хотіла, ще у вас запитати стосовно повернення всіх територій, тому що, очевидно, перемоги без повернення додому Донецька, Луганська, Криму важко уявити. Але побутує думка, що в Криму, в Донецьку, в Луганську немає наших людей, що там вже всі давним-давно з промитими мізками за майже десять років окупації. Але мені завжди хочеться вірити, що там є наші люди, що ми повертаємо не якихось інопланетян, що все одно там десь є наші люди, які нас підтримують, які допомагають, які чекають. Як ви думаєте?

Я не думаю, я знаю. Кожного ранку мені приходять сповіщення від агентури, яка знаходиться на окупованих територіях. Це Крим ще з 2014 року, Донецьк з 2014-2015 року. Люди там є, вони передають інформацію регулярно. І вже Херсонщина з 2022 року передає, Запоріжжя також. Токмацький напрямок зараз мовчить, але дуже цікаво, що там відбувається. Кожного дня інформація надходить. І ці люди чекають, коли ми прийдемо. А якщо там комусь взагалі байдуже, то у мене там ще хата залишилася. Треба її якось повертати.

— Прийти на подвір'я, навести порядок, розібратися, хто, що, до чого, як. Почистити від бур'яну.

Так, якщо там, звичайно, воно ще залишиться, але все одно мені цікаво, що там багато чого хорошого залишилося взагалі. У 2014 році ще взимку я проплатив будинок для сім'ї на відпочинок у Ялті, а все ніяк не можемо заїхати з колегами відпочити. Там жіночка-хазяйка переживає, чи приїду, чи ні.

— Здається, що ГУР вже робить пробу пера відпочинку в Криму. Очевидно, я це іронічно сказала, адже розуміємо, яких цих сил коштувала ця спецоперація. На щастя, всі наші повернулися додому з поки що тимчасово окупованого острова Крим. Але як ви оцінюєте такі проби пера туристичного сезону в Криму?

Узагалі — красавці. Потрібно розуміти, що десантні операції — це одні із найскладніших. Їх проведення потребує і великої кількості ресурсів, підготовки, і досить шалених кадрів, які йдуть по відкритій місцевості на не дуже броньованих плавзасобах, висаджуються на незнайомій місцевості. Там розвідка — це не так, що дроном політав, а це серйозна операція, і хлопці, які пішли на це, взагалі красавці. ГУР все-таки — це рівень, вони молодці. По-перше, це тренування. Обкатали, подивилися, сходили, показали, що це можна робити. По-друге, ткнули носом росіян, що вони все-таки чмирдоси, і їх можна чмирити. По-третє, це інформаційна бомба і для нас, і для них же в Кацапстані, що Крим — це не фортеця, а поле битви, яка скоро розгорнеться. Хто знає, як швидко це буде. Так що чудова операція, чудова проба пера, як ви правильно сказали.

— Я у вас запитаюся: літак Пригожина — це можна називати подарунком до Дня Незалежності від Сил Небесних?

Його доля була вирішена, ще коли він почав марш на Москву. Я так думаю, що там почалися внутрішні розборки. Путін і його оточення, яке сидить в Кремлі, воно ж є КДБшне. Принципи роботи у них — це таємно, підступно і по-зрадницьки. В решті решт і Пригожина, і всіх, хто з ним був, чекала така смерть. Чиїми руками це було зроблено? Не так важливо, головне результат. Тепер бажано, щоб вони почали між собою з’ясовувати стосунки й ще більше накришили один одного, ділячи якісь пироги, якісь сфери впливу. Нам буде менше роботи. Якщо їх мало при цьому загине, це гірше. А так би більше й краще, хай буде подарунок. Одним менше — вже добре.

— Але можна сказати, що росіяни бісяться від взагалі такого дня, як День Незалежності, та й очевидно від нашої незалежності. В Дніпрі вже є інформація про десять потерпілих внаслідок обстрілу. Життя цивільних — це теж ціна незалежності, яку ми платимо?

Свого часу була битва за Англію, і коли почалася Друга світова війна, Гітлер вдався до тероризування мирних мешканців. Замість того, щоб усі сили направити на військові об'єкти Британської імперії, таким чином послабити її й заволодіти Британією, він вирішив бомбити мирне населення. Це призвело до того, що, по-перше, збереглася військова потужність. По-друге, це озлобило і дало впевненість населенню, тому що війну все-таки треба вести до кінця. Тоді було досить багато прихильників переговорів з Гітлером.

Кожна ракета, яка не потрапила у військовий об'єкт, а потрапила в цивільний, вона зберегла цей військовий об'єкт, військову техніку чи військовослужбовців. Для перемоги потрібні три речі: гроші, гроші, і ще раз гроші. Як би це комусь дико не здавалося, тому що в підготовку кожного військовослужбовця, залежно від його функціональних здібностей, вкладаються кошти. Він є цінністю, власністю Збройних Сил України, його життя досить дороге. Цинічно чи не цинічно, а після того, як він загине, підуть прахом всі кошти, які в нього вкладені, в амуніцію і все інше, і додатково ще держава витратить 15 мільйонів гривень на виплату.

Економіка у війні все-таки відіграє роль. І треба це розуміти, що наші громадяни, вони також платять ціну за нашу незалежність. Кожна ракета, яка випущена в цивільний об'єкт, могла потрапити у військовий. Усе-таки військові бережуть цивільних. Страшно, і, може, неприємно, але воно так.

— А як ви опишете взагалі незалежність?

Незалежність — це таке поняття, яке треба відчути. Вона найкраще відчувається, напевно, в окопі під час обстрілу: ти незалежний і вільний. Можливо так. Тому що, коли ви кажете про незалежність, я згадую про тих людей, які не дожили до цього дня і своє життя поклали, щоб цей день настав. Якась викривлена у мене, напевно, психологія. Не знаю.

— Після перемоги, 24 серпня, як ви проведете?

Після перемоги… У нас у 2025-му році, 24 серпня, я думаю, буду на Хрещатику разом зі своїми побратимами. Зустрінемося, згадаємо тих, хто не з нами, порадіємо, що один одного побачили. Будемо довго балакати до самого ранку. І згадувати це все.

— А що ви скажете українцям сьогодні, до 24 серпня, 2023 року, на 10-му році війни, уже на півтора року повномасштабної війни?

Я скажу, що незалежність — вона не дарується, вона виборюється. За неї треба боротися кожного дня, кожної години. І треба робити вклад у незалежність, тому що пройде певний час, і пошкодуєте, що ви не були причасні до цієї боротьби. Люди з різних куточків світу приїжджають в Україну для того, щоб боротися зі злом, за свободу й незалежність, тому що вони відчувають, що вони потрібні, і головне, вони можуть це робити. І це треба робити кожного дня.

— Сподіваюся, що наступний День Незалежності всією країною будемо разом на Хрещатику святкувати вже як переможний День Незалежності.

Амінь.