«Нас доведеться замінити на фронті. І до цього треба бути готовим». Інтерв’ю з військовослужбовцем, ексдепутатом Львівської міськради Ігорем Шолтисом (ВІДЕО)

Ігор Шолтис уперше став до лав ЗСУ у 2015 році, того ж року був тяжкого поранений на Донеччині. З початком повномасштабного вторгнення він склав депутатський мандат і повернувся на службу у військо. Під час короткої відпустки у Львові Ігор зустрівся із журналісткою LVIV.MEDIA та розповів, що думає про «співочих перевертнів», «не народжених для війни» цивільних та вигнання московського патріархату із України.

— Для тебе, Ігорю, це вже друга війна проти росіян. У 2015 була перша війна, твоя безпосередньо участь у війні проти росіян. Ти вірив, що може ще повторитися, і в такому великому об'ємі, ця війна?

Я завжди знав, що воно закінчиться в будь-якому разі повномасштабним вторгненням, просто питання, коли. На початку 2022 року я навпаки мав сумніви, що вони (росіяни - ред.) це здійснять так, як вони це здійснили. Але у 2015 ми розуміли, що ескалація рано чи пізно буде, тому що ми як ветеранське середовище, якісь активні верстви українського суспільства, у будь-якому разі будемо тиснути на владний елемент, на військово-політичне керівництво для того, аби відбувалася деокупація тимчасово окупованих Донецької, Луганської областей, Автономної Республіки Крим. І ми розуміли, що коли ми вдамося до таких дій, то відповідь від росіян не забариться, що власне сьогодні й бачимо.

— Ти як собі ставиш оці причини, чому Росія напала на Україну 24 лютого? Не йдемо на цю ідеологію Путіна, на заяви про «денацифікацію» і щось там, щось там, тому що очевидно, що то для внутрішнього споживача, їхнього на Росії. А як ти розумієш причини повномасштабного вторгнення?

Мені здається, що Путіну було достатньо бачити досить довготривалу політичну імпотентність наших західних союзників, Мінські домовленості та всі ці умиротворювальні процеси, до яких нас штовхали і в Європейському союзі, і трансатлантичні партнери. Путіну вистачало подивитись для того, щоб розуміти, що вони залишаться у більшості своїй бездіяльними. Також вони досить чітко орієнтувалися на падіння довіри українців до президента Володимира Зеленського, до військово-політичного керівництва. І саме в цей момент він вважав, що їхніх солдатів українці зустрічатимуть з відкритими обіймами. Тобто, оця вся бульбашка, в яку затягнули його радники з-поміж Генерального штабу, якихось найближчих політичних прихильників. Він в цій бульбашці побачив, що зараз саме час, коли українцям вже набридла їхня політична верхівка, українцям набридла бездіяльність західних партнерів. Але маємо, що маємо.

— У 2015 тоді в Донецькій області поблизу Пісків, якщо я не помиляюся, тобі було важке поранення, ти ледь не втратив ногу, і по суті зараз у Збройних Силах ти б не мав бути по стану здоров'я, так?

Скажемо, так, у мене була можливість не йти на службу з початком повномасштабного вторгнення, але для себе такий варіант не розглядав. Якщо є можливість ходити, є можливість здійснювати якісь функціональні обов'язки військовика, то я це маю робити, за покликом серця я чую, що це робити повинен.

— Можеш розповісти, що тоді трапилося в Пісках?

Ми з хлопцями пересувалися вздовж населеного пункту Піски в бік міста Донецьк. Невеличкою колоною в кілька осіб ми пересувалися. Більшість хлопців, які були в той день, вони є вже загиблими під час повномасштабного вторгнення. І або я, або мій покійний побратим білоруської національності, друг Сябро, хтось з нас зірвав міну протипіхотної дії, внаслідок чого основна вибухова хвиля якраз прийшлась мені на ногу, там інші уламкові теж були ушкодження, і коли мене почали відтягувати, то здетонувала друга, в іншому місці, це вже були гранати Ф-1 на розтяжці, і нас вдруге вдарили. Пощастило в той день, що дуже оперативно спрацювали хлопці з 93-ї бригади, честь і хвала їм, хлопці з батальйону, в якому я був на службі в той час, з рідного alma mater батальйону ОУН, добровольчого, і хлопці з «Правого сектору», вони дуже класно оперативно здійснили евакуацію, відбиваючись від ворожих атак, і внаслідок цього вдалося вижити. Потім довготривале лікування, і от, я тут.

— Ми зараз у Львові, і спілкуємося в день великого свята, це День Державного прапора нашого. Ціна прапора яка?

Я вважаю, що ціна нашого прапора — це його велич, його розвівання в місцях, де поховані наші друзі. Якщо зараз хтось скаже мені, уявити прапор, який я найчастіше бачив у своєму житті в крайній час, то це на могилах наших козаків, і посестер, на Личаківському цвинтарі та в інших місцях поховань. Власне, ось це — ціна того, аби він залишався не сплюндрованим, незламним, і майорів над нашими державними інститутами, і з ним на шевронах, з ним в руках, ми щодня пробивалися в боях.

— Чи всі українці, на твою думку, після 24 лютого зрозуміли ціну цього прапора?

Гадаю, не всі. Левова частка людей змінила своє ставлення до Російської Федерації загалом, до історичного питання існування української нації й посягання на її знищення всіма росіянами. Але ми побачили велику кількість людей, яка чкурнула за кордон в перші дні, чкурнула за кордон незаконними методами в наступні тижні. Велика кількість з них не повернулася, велика кількість з них транслює різного роду пацифістські настрої про те, що це комусь зверху вигідно, це вони між собою на верхівках не можуть домовитись, звичайні люди в цьому не винні, тому подібне. Такі люди є, але їх досить мало. І найважливіше, що в українському суспільстві вже є якесь таке аксіоматичне судження для всіх, що якщо знаходяться якісь представники українського суспільства, які починають неправильно відгукуватись про війну, про військовослужбовців, мають якісь сентименти до росіян, то цим людям не місце в українському суспільстві. Вони будуть дуже швидко зневажені всіма іншими українцями, які розуміють ціну.

— До 24 лютого таких українців з чіткими межами, очевидно, була меншість. Ми зараз не знаємо, чи їх більшість, але їх вже точно не меншість. Тобто це вже значна частина, 50% можемо сказати точно, 60% — це активні українці. Буде збільшуватися ця цифра?

Хороше питання, і я на нього не маю точної відповіді, яка б стала панацеєю до коливань настроїв в українському суспільстві. Багато хто змучується від війни. Багато хто у свій час занадто героїзував участь кожного українця в цьому збройному протистоянні. Тепер коли люди, які від самого початку кожного військовослужбовця або кожного представника Сил оборони вважали чимось святим, зустрічають в побутовому форматі якісь неправильні речі, продуковані військовослужбовцями, то вони себе годують цією відразою, і в них падає мотивація брати в цьому таку участь, яка була в березні-червні 2022 року. Це нормально, це цілком природно, і нам потрібно думати, як, скажімо, згладжувати оці кути.

— Активні твої соціальні мережі, ти доволі часто записуєш відеозвернення, я пригадую червень 2022 року, твоє звернення в TikTok, що «не має бути соромно за те, що ти пішла в салон, ти пішов з друзями дивитися футбол, що ти не на війні, що ти там щось робиш у звичайному житті, ніби звичайне життя триває». Зараз ми вже перейшли цю межу, цивільні, звичайного життя й життя в часи війни?

Я гадаю, наші читачі можуть самі це зараз порівняти, відкрити будь-яку свою соцмережу й подивитись на різницю між тим контентом, який вони продукують сьогодні, і між тим контентом, який вони продукували рівно рік тому, або в травні 2022 року. Це буде класна така порівняльна характеристика, подивитися, що ми пишемо, які тексти, які настрої, що ми репостимо. Зараз всі люди вже розуміють, що їм ОК десь виїхати за кордон, відпочити, вони можуть це запостити, вони можуть постити, як вони п'ють алкоголь і тусять і тому подібне.

Важливо розуміти, що ми нашою роботою забезпечуємо людям цей комфорт, і вони можуть цим послуговуватися. Але, звичайно, в усьому є міра, і багато хто цю міру не розуміє. Тобто люди по-різному інтерпретують навіть сказане в цьому ролику. Для когось це ОК, що людина розуміє, що немає нічого ганебного в тому, що вона собі зробить день відпочинку, і не буде, наприклад, волонтерити в позаробочий час. А інша людина це розуміє так, що може зробити якийсь мега двіж в комендантську годину і посилатися, знову ж таки, на цей самий ролик.

— Але от як військові ставляться до цієї історії, що цивільні втомилися? Зараз дуже багато про це лунає: «цивільні втомилися від війни», «цивільні хочуть жити, як жили до 24 лютого», хоча на той час в країні теж ішла війна. А як військові до цього ставляться? Це не демотивує захисників?

Здебільшого військові ставляться до цього агресивно-скептично. Це теж цілком природно. Тому що ми всі свої молоді роки витрачаємо на такого роду речі, а могли б займатися чимось іншим, більш для себе приємним. І звичайно, що військових така поведінка людей дратує. Найважливіше, щоб не втомилися військові. Оце найважливіше. Ми там перебуваємо в середовищі собі подібних. Ми спілкуємося з собі подібними, з людьми, які не можуть від цього втомлюватися, тому що якоїсь іншої моделі життя в нас вже просто не закладено. Ми розуміємо, що ворога потрібно знищувати до кінця, або знищеними будемо ми. І проблема, коли військові будуть повертатися додому на постійній основі, от тоді вже загостриться ця внутрішньосуспільна ситуація з тим, хто, коли, від чого змучився, хто, чим і як займався під час війни. Але це буде потім.

— Але до цього вже потрібно готуватися?

До цього потрібно готуватися. Але найцікавіше — те, що в усіх цих рекламах вебінарів, якихось програм, грантів, ми бачимо, як готують військових до повернення з фронту, створюють посібники по роботі з посттравматичним стресовим розладом і тому подібне. Але важливо розуміти, що військовим не буде чого боятися й застерігатись, коли вони повернуться додому. Найстрашніше в них вже залишиться позаду. А ось цивільних, які зустрінуться з військовими тут, потрібно до цього готувати дуже і дуже ретельно. Тому що той вид комунікації й ті соціальні виклики, з якими люди зіткнуться після повернення наших захисників, це дуже гостре питання.

— Ти згадав про молоді роки. Я колись в TikTok бачила відео, що це покоління, яке зараз захищає Україну, ще 5-6 років тому називали «покоління невдячних», яке не поступається місцем в громадському транспорті, або дуже, як це кажуть на заході Україні, «писклявих», які можуть гостро відповісти у відповідь. Але коли почалася реальна загроза, це покоління в більшості пішло захищати. Чому ти у 2015 році пішов добровольцем?

Я не бачив просто якоїсь іншої моделі вибору. Все почалося з кінця 2013 року, коли я ще був студентом першого курсу, вирушив в Київ на Революцію Гідності. Я просто не міг зрозуміти, як можна чинити інакше. Я не знав, як буде наступного дня, я не знав, як буде після Януковича. Але розумів, що так, як сьогодні, жити не можна. В державі, в якій «мусора» б'ють студентів, жити не можна. І після цього воно потягнулося. Я зрозумів, що через рішення піти на війну у 2015 році, я зараз вже відчуваю якусь провину на себе, чому я цього не зробив у 2014 році. І я розумів, що я маю помститися за те, що відбулося на революції, маю помститися за те, що відбулося в Донецькому аеропорту, і взагалі в усіх інших точках нашої держави, де були вбиті українці росіянами. Тому коли я собі прийняв це рішення, вже крізь роки я просто не міг би вчинити інакше.

— 24-го лютого, крім того, що в тебе було поранення з 2015 року, у тебе ще, якщо не помиляюся, нога була в гіпсі. З того, що я знаю, екстрено знято було гіпс самостійно, вкололи знеболювальне — і в сторону Києва.

Так, це кумедна ситуація була. За кілька днів перед початком повномасштабного вторгнення я повернувся зі Швейцарії, де був головним ментором в дітей, в наших підлітків, які перебували в англомовному таборі. Я з ними грався в баскетбол в крайній день цього табору і досить так моцно ушкодив зв'язки. І коли повертався, то 24 лютого, як тільки почалася вся ця історія з повномасштабкою, всі люди були в такому кіпіші: ПриватБанк, якісь банкомати, черги, одні-другі моменти, скупляють все з магазинів, виносять, просто виїжджають з міста. А ми з хлопцями зразу почали зідзвонюватись — єдині, хто був у здоровому нормальному гуморі: «Нарешті, нам знову на роботу!». І з мене почали тягнути прикол, кажуть, що ця історія з гіпсом — що я хотів відкосити від повномасштабного вторгнення. А я деколи буваю дуже образливий до такого роду жартів. І я встав там, розрізали, вколовся і пішов до своїх козаків.

— Яким був Київ? Яким ти його запам'ятав в перші дні?

Ми не потрапили до самого Києва. Ми вирушили на Київ і зустрілися з нашими побратимами в Житомирській області, де були сутички на Житомирській трасі. І перше, що я запам'ятав — це був лютий холод. Там дуже-дуже було холодно. І як би я описав для себе цю частину нашої участі в цій північній кампанії — це цілковита відсутність комунікацій. Ми не знали хто праворуч, хто ліворуч, хто спереду, хто ззаду. І за якимись інтуїтивними речами пробували виконувати, і виконували, завдання. Тому там відбувався повний хаос. І те, що ми вигребли Київську кампанію, це опирається на якісь такі два стовпи. Один — це справді, як спрацювали наші козаки зі спецпідрозділів, які у вуличних боях протистояли російському десанту. І друге — це вольові моменти нашого суспільства. Просто пенсіонери, малі діти, і будь-хто з камінням, з ножами, з будь-якими підручними засобами, були готові й робили це, і протистояли цим виродками. Тому для мене це запам'яталось як дискомунікація і холод.

— Я сьогодні прочитала таку одну тезу, чому зараз наш контрнаступ відбувається настільки повільно: тому що про нього всі знали. І в Києві, очевидно, багато хто, і закордоном, і наш ворог. І якби про наші наміри знали так само як про контрнаступ тоді, коли була київська кампанія, Київ ми б не втримали. Як ти вважаєш, чи можна це взагалі говорити в такому контексті?

Думаю, що це дуже хибне судження, і якщо це транслюють якісь лідери суспільної думки, які обіймають посади на державному рівні, то, мені здається, вони за ці речі мають бути покарані й звільнені. Запорізький напрямок, на якому зараз здійснюється, або планувався, аби вже здійснився контрнаступ — правильно нам пояснили, ми не маємо компетенції, аби говорити про його перебіг. Наше перше бойове розпорядження в Запорізькій області було наприкінці березня 2022 року. Вони вже там рили окопи, використовуючи фортифікаційні елементи. Вони розуміли, що в такому вигляді й просуванні вони не мали можливості та шансів окупувати Запоріжжя й просуватися далі, і вони використовували цю частину фронту як захисну. Вони одразу, з початку повномасштабного вторгнення, не здійснювали надто активних спроб просування в бік Запоріжжя, просування на північний захід. Вони зразу там будували оборонні споруди, вони одразу мінували величезну кількість доріг, якими їм самим просуватися було б не дуже зручно, і усталювали свою лінію вогню. І ще до того, коли почали активно говорити про контрнаступальні дії, про їх взагалі планування на Запорізькому напрямку, вже було відомо, що там добудовуються, доформовуються чотири окопні лінії протяжністю 160 кілометрів, які забезпечені більшою мірою бетонними укріпленнями. Тобто те, що раптом росіяни активізувалися на тому відрізку, тому що ми там почали трубити на весь світ про контрнаступ, це дуже хибне судження, зважаючи на те, що вони завжди розглядали цю частину, як таку, на якій вони будуть більше орієнтуватися на контроль за окупованими територіями, аніж на подальше просування вперед.

— Ти сказав, що Київщина тобі запам'яталася холодом і хаосом, а як тобі запам'яталося тоді Запоріжжя, Запорізький напрямок?

Безкрайні поля, де неможливо знайти якусь схованку або густу лісосмугу. Було вкрай важко. Рідкі лісові посадки, величезні безкрайні поля, і розуміння, як і у ворогів, так і в нас, що ми знаходимось один в одного на долоні. Попри це нам вдавалося якось, чи за волею нашого фарту, або досвіду наших офіцерів, чи просто за якимось «тупєжом» наших ворогів просуватися в глибину території цими досить видимими лісосмугами. Запоріжжя, Запорізький напрямок, запорізькі люди… Я взагалі там вперше був на Запоріжжі, і люди мені видалися дуже класними, чуйними й такими оверпроукраїнськими.

— Я хотіла ще поговорити про Херсон більш детально, тому що ти брав участь у звільненні Херсона. Одне з відео, яке ти опублікував у своїх соціальних мережах, це коли до вас кидається з обіймами жінка. Що це було? Які ти тоді відчував емоції? Бо я так розумію, що у вас тоді операція по зачистці ще тривала, коли вже почали вас обіймати люди.

Це відеофрагмент зі звільнення Новорайська, зі звільнення Берислава і ще кількох населених пунктів. Те, що зафіксовано на цьому відео, якраз і головне ядро, за що ми воюємо. Я просто дивився на реакцію цих людей, як вони нас зустрічали. І розумів, що в мене навертаються сльози радості, що ми їх звільняємо, що ми сюди вже нарешті прийшли.

І розуміємо, скільки людей залишається далі на тимчасово окупованих територіях, і скільки їм вистачить сили й мужності нас чекати. Тому це, мабуть, найбільш такі щемкі спогади, коли ми приходили до цих людей, коли було, що ми не мали певності, чи в цьому населеному пункті ще залишилися вороги, чи вони його покинули. Ми пересуваємось бойовим строєм, у повному спорядженні, тримаємо сектори, рухаємось один за одним. І в цей момент може просто якась бабуля підійти збоку, обняти, поцілувати, сказати: «Дякуємо». Ми кажемо: «Вибачте, ми зараз до вас повернемося, вип’ємо молока, поїмо, дайте ми пересвідчимось, дайте ми виконаємо завдання». «Ні, все, гаразд, все, хлопці, дякуємо, що ви прийшли». І оце, це так дуже сильно.

— Я зараз тут, як то кажуть, ложка дьогтю, тому що завжди після таких великих моментів радості, коли ми звільняємо наші території, проходить кілька днів, а то і годин, і ми дізнаємося про велику біду, яка була на тих територіях. Це про катівні, про вбивства, про поламані долі, і про поламане життя. Ти це бачив на власні очі?

Ми знаходили місця, де катували людей, в деяких місцях самотужки, в деяких нам місцеві вказували на ці місця, розповідали конкретно про якісь дії від росіян, від кадирівців, від бурятів, ще від когось. І на Херсонщині таких місць достатньо, вони всюди. І спілкувалися з людьми, які перебували у ворожому полоні, тому таких місць вистачало. І я згадував собі ці всі моменти з похованнями, відеофрагменти після звільнення Бучі. Нас там не було, але ми бачили, що там відбувалося. І я розумію, що після того в них випрацювався протокол не стільки відсутності цих катувань, чи запобіжників проти цих катувань своїми військовослужбовцями Збройних Сил РФ. А в них з'являються протоколи по тому, як їм швидко замітати сліди під час організованого відступу, сліди злочинів проти людяності, воєнних злочинів.

— Ти випередив моє наступне питання. Тому що російські пропагандисти в російських пабліках завжди кажуть, що: «Ви ж кажете, що ми в Бучі були, а от, дивіться, ви зайшли на Харківщину, а там такого немає, на Херсонщині немає». Це просто вироблений протокол. Але чому вони себе так поводять?

Я думаю, що це природна властивість. Тобто коли зараз деякі ліві середовища у світі починають розповідати, що всі люди однакові, «це все політика ненависті, це формується одними індивідами, які впливають на інших» — усе дурня, тому що люди народжені в Російській Федерації — це є глибоко хворі люди, які не підлягають лікуванню, які не підлягають реабілітації. Для них це цілком природно — мати жорстку тварину ієрархію між собою, між військовими, які прийшли. Ми спілкувалися з різними їхніми полоненими. Це, що показують в нас від хлопців зі Служби безпеки про те, як вони спілкуються зі своїми сім'ями, яке взагалі діло їхнім сім'ям до долі цього російського військовика — це все правда. Це глибоко хворі. Це не є якийсь зріз російського суспільства з-поміж виродків, яких взяли й загнали в армію. Це чітке віддзеркалення всього російського суспільства. Тут вони здійснюють насильство на території нашої держави. Вони повернуться додому і вони продовжать це робити там, як і робили до початку повномасштабного вторгнення.

— Чому ми так в них вірили? Я зараз поясню своє запитання, тому що після 2014 року, після анексії Криму, після анексії Донбасу, створення так званих ДНР, після Іловайського котла, Донецького, Луганського аеропорту ми все одно вірили в росіян. Я дуже добре пам'ятаю, коли в них сталася трагедія, загорівся кінотеатр і тут всі ми висловлювали співчуття, навіть до консульства квіти приносили, бо загинули діти, чому ми в них вірили? Чому навіть після 24-го лютого ми писали друзям, родичам на території Росії, щоб виходили на протест, і все одно в них вірили?

Тому що ми люди, тому що ми маємо свої сентименти, і ми завжди розраховуємо на якесь просвітлення. Нам завжди хочеться думати, що є якийсь одноосібний диявол, який поширює свій вплив на бідні блукалі душі. І ми з хлопцями мали дещо радикальнішу позицію щодо, зокрема, того самого прикладу з Кемерово. Тобто ми там не дуже глумилися, чи плюндрували пам'ять про цих дітей, але ми висловлювали своє нерозуміння цим поривом співчуттів. Тому що в більшості ці люди, які перепощували цю всю штуку — це люди, які повелися на емоції, «бідні діти» і тому подібне. Коли здорові бородаті, але українські захисники гинули в Донецькому аеропорту, таких співчуттів від цих людей ми не чули. І нас звичайно вважали за ідіотів, за якихось радикалів. Коли ми штурмували кіоски московського патріархату, нам розказували, що ми безбожники, воюємо проти хрестів. І коли валили радянські пам'ятники, а нам сказали, що ми «не чтим память дедов», оцей зріз суспільства з правоорієнтованих ветеранів вважався якраз неадекватами. А от всі інші досить нормально вірили в російське суспільство, як таке, що потерпає від політики Путіна. Саме тому велика кількість ветеранів Антитерористичної операції, Операції Об'єднаних сил зустріла повномасштабне вторгнення з полегшеним видихом, що, мабуть, це єдиний вихід, який був необхідний для того, аби ці люди зрозуміли, що по собі є Росія, і що по собі є кожен росіянин.

— А чи є в тебе страх, що пройде час і знову будемо шукати в них людяність, після всього?

Цілком можливо, що коли це закінчиться нашою перемогою, їхні громадяни скажуть, «це не ми, це вони». Вийдуть російські ліберали й скажуть, «ми стільки зусиль докладали до того, аби скинути диктаторський режим Путіна» і тому подібні речі. Таке буде неодмінно. Тому саме сьогодні нам важливо інформативно доносити до нашого суспільства, що Юрій Дудь є більш небезпечним за Путіна. Путін — щирий, відкритий, прямолобний ворог. Він відверто декларує про те, що він вимагає знищення української нації. І це цілком природно, що він так думає. Він по той бік, який має бути знищений, ми по цей. А коли починаються ці всі підкилимні культурно-інтеграційні процеси завдяки таким Дудям і десяткам його подібним, Невзоровим з громадянствами, і тому подібним речам, це жахливо і дуже небезпечно. Не може бути взагалі ніяких пов'язань з цією квазіетнічною групою, квазінародом. Вони самі по собі у своїй природі є вбивцями, катами, гвалтівниками. Вони всі такі, і це потрібно доносити до українського суспільства. Як це зробити так, щоб це було доступно всім, я, на жаль, такої відповіді не маю.

— Ми згадали про московський патріархат. Для багатьох стала прозрінням ситуація, яка трапилася кілька місяців тому в Хмельницькому, коли російські священники побили військового. Тоді таке було відчуття, що церковна пропагандистська пелена в людей спала з очей, навіть частково тих, хто ходив в цей патріархат, хто там сповідував християнську віру. Але не було просвітлення після заяв головного митрополита з Москви Гундяєва про те, що він благословляє цю війну, що він її називає священною і потрібною. Не було просвітлення після того, як російські священники відмовлялися ховати наших захисників. Ця історія тягнеться з 2014 року, це не новина 2022 року. Чому тільки зараз так тригернуло людей?

Для цього потрібно було, аби це накипіло. Я просто обожнюю систему роботи наших спецслужб взагалі, і яким чином вони взаємодіють з нашим українським суспільством. Це дуже гейміфікована ситуація, тому що перед тим військовослужбовців не щомісяця і не що пів року били в московських МАФах. Тобто кілька тижнів це точно нарощувалася, уся наша історія про ФСБ-шні контори у вигляді московського патріархату.

Людей до цього підводили, у людей це було весь час на слуху. Це одна з основних комунікаційних ліній, яка транслювалася в суспільство. І тут бах, вони б'ють військового. Я думаю, це якраз те, чого не вистачало, щоб знести це все. І дуже вчасно. Я зі всієї поваги до хлопців з військовослужбовців, які потерпіли від цього моменту, я вважаю цей інцидент конкретно в Хмельницькому невипадковим, що він стався саме тоді. І яку, скажемо, послідовну реакцію це викликало по всіх інших містах. У нас на Сихові, на моєму рідно‑сумному Сихові, коли цю будку московського патріархату почали знімати, туди прилетіли фотографуватися всі. Просто всі, хто нас колись травив за те, що ми виступали за демонтаж цієї конструкції, всі ці люди, всі ці політики сучасні, наші локальні лідери суспільної думки, приперлись туди, щоб розказати, як Сихів очистився від цього московського лайна. Тому дуже круто, що воно відбулося саме так. Шкода, знову ж таки, що пізно, але добре, що відбулося взагалі.

— Сихів очистився, так? Це великий мікрорайон у Львові, але не очистилася країна, тому що далі — церков багато, парафіян багато. Через віру можна впевнено маніпулювати людьми, і це всі прекрасно розуміють. Але все одно має прийти прозріння. Чому його ще немає? Є ще один маркер, про який я тебе запитаю. В одній з дискусій я почула аргумент, що «наші військові теж є парафіянами російської церкви в Україні». Так само як «наші військові теж розмовляють російською, наші захисники».

Зараз до військових повернемося, до цього питання, і про російську. Важливий момент із самими церквами, які є по всій країні. Я не хочу читачів закликати до якихось незаконних дій, але, скажімо, у колег по битві з окупаційним сусідом, в історичних колег, в ізраїльтян, цей момент відбувався дуже чітко і просто: диверсії. В міжнародному полі це називали тероризмом, в них це називалося «диверсійні кампанії». Вони розуміють, що якщо їм занадто багато ресурсу йде для того, щоб переконувати людей в тому, що навколо цього ядра не потрібно формуватися, то потрібно просто ядро знищити. І нема значення, якою буде реакція. Якщо Божою волею самозаймається якась конструкція московського патріархату, то як би його парафіяни не плакали, вони не зможуть в нього піти наступної неділі, і через тиждень, і через два, і через три. Тому, якщо що, я нікого ні до чого не закликаю, але розуміння є. Стосовно військових, які є парафіянами московського патріархату і спілкуються російською мовою — це дві різні категорії. Не плутати, тому що є російськомовні військові, які ненавидять, можливо, навіть україномовних військових, які ходять до церков московського патріархату. Хлопці й дівчата з-поміж службовців Сил оборони, які ходять в ці кіоски, не мають взагалі жодного розуміння про стан речей в нашій державі та в будь-якому історичному контексті. Тобто, щиро кладучи руку на серце, можна сказати, що вони пішли до війська, з якоюсь зовсім іншою мотивацією, аніж ми. Меркантильною чи ні, це вже питання другорядне, але не можуть люди захищати державу, будучи платниками й фактичними прихильниками ФСБ-шної структури. Питання: куди, в який бік відбувається диверсія й агентура? Чи в бік українського війська, де вони служать, чи в бік ФСБ-шної контори, куди вони ходять у вихідні? Щодо російськомовних військових, у мене багато конфліктів зараз. Я про це говорив завжди відкрито, але якось більш структуровано почав говорити цього року, мабуть, з початку повномасштабки. Мені дивною є позиція людей, які можуть вивчати цілі науки управління боєм, певне озброєння, ставати операторами безпілотних систем, вчитися коригувати вогонь, вивчати енну кількість матеріалу для того, аби вижити й не дати загинути своїм побратимам і чітко виконати бойове завдання. Вони цю інформацію можуть осягнути, а вивчити українську мову в україномовному середовищі — ні. Я не знаю, де зараз можна знайти підрозділ, де 100% військовослужбовців будуть російськомовними. Якщо вони намагаються і не вміють спочатку — це ОК. Це дуже вітається. Я завжди і хлопцям, і дівчатам говорив, що будь-яка недосконала українська є кращою за будь-яку досконалу російську. І проводимо над ними роботу. І найгірше, що цивільні використовують аргумент з російськомовними військовими проти самих україномовних, припустимо, військових.

— Про те, що цивільні сваряться стосовно мови. Ти активний користувач TikTok, тож, напевно, це відео бачив. Це ІПСО, яке крутиться, про «фортецю Львів», перефразовану пісню гурту «Антитіла». Про те, що львів’яни не так відчувають війну, але вимагають спілкуватись державною мовою. Наскільки ці конфлікти між цивільними на фоні мови зараз доречні? І вже, як я згадала про це ІПСО, то запитаюся, що ти про це думаєш?

Я думаю, це ж є цілком логічною відповідь: чому нападають на нас з того боку, де ніколи не вимагали спілкуватися державною? З того боку держави, де завжди вимагали спілкуватися державною, ніхто чомусь не напав. І якщо в когось є сумніви стосовно участі нашого з тобою рідного міста, і взагалі західних областей у війні, то я самотужки приведу цю людину на Личаківський цвинтар і поіменно розповім про кожного з цих бійців, чому він живучи за 1000 кілометрів від того міста, в якому її ущемляють і змушують спілкуватися державною, чому ця людина за 1000 кілометрів звідти поїхала туди, і загинула там, будучи мешканцем Львова, де йому все підходило, де всі спілкувалися українською. Цим людям потрібно це показувати й розповідати. І я дуже радий, що в нас є ціла когорта хлопців зі Львова, з Львівської області, із західних областей, для того, щоб чітко, жорстко і в безкомпромісному варіанті закривати рот під час таких тез.

Тому що люди звідси в не меншій мірі, в не меншій пропорції ставали до лав Сил оборони і йшли туди. Чого вартує сьогодні нами з тобою згадана 24-та окрема механізована бригада, де в більшості наші з Марсового поля, серед хлопців з цього сполучення, яка була по всіх ділянках фронту, захищаючи людей, яким незручно, коли їх ущемляють і коли їх змушують говорити державною.

— Ти став одним із тих, хто публічно з військових вийшли в соціальні мережі й пояснили, чому слухати російських виконавців — це погано. Пояснив, як це фінансує російську армію, але зараз мені здається, що небезпечно в публічному просторі слухати російськомовну музику, навіть якщо це український виконавець. Але як ти ставишся до того, що повертаються українські за походженням виконавці, які з 2014 року казали, що «ми — мир, дружба, жвачка», зараз вертаються в український інфопростір. Якщо зараз конкретно згадаємо, це Лобода, яка оділася в мантію з кольорів українського прапора й виступила на сцені. Як ти до цього ставишся і взагалі до цих, я назву це, може, грубо, але «співочі перевертні»?

Я думаю, що це залежить від певних індивідуальних моментів, від самого виконавця, і від того, як вони декларують свою сьогоденну позицію. Це теж важливо, тому що перевзуватися можна по-різному. Наприклад, те, що зробив Макс Барських на початку війни.

— На території Росії в нього мав бути концерт, усі гроші з куплених квитків він передав на Збройні Сили.

Для мене це було чьотко, я бачив, як він надалі себе веде, я до цього питань не мав. Також Усик, якого ми травили, наприклад, до спорту, в цю лінію. Чи та позиція, яку він має сьогодні — чи вона щира? Я думаю, цілком, зважаючи на те, що йому зруйнувало, чи дачний якийсь масив, чи ще щось, унаслідок ракетного обстрілу. Та позиція, якої він дотримується сьогодні, я думаю, є краща, з точки зору розуміння міжнародної арени, ніж якби він її не мав загалом.

— Я просто нагадаю, хто не в курсі, до 24 лютого Олександр Усик називав Крим «Божим», і «братніми народами» українців і росіян, і був активним парафіянином російської церкви в Україні, медійним навіть.

Питання в тому, чи є його представництво, як спортсмена на міжнародній арені, міцним і суттєвим? Цілком. Я не знаю, чесно, як ставитись до таких речей. Я особисто йому не симпатизую і ніколи не симпатизуватиму. В його світоглядних моментах він мені огидний. Але та позиція, яку він зайняв зараз, з точки зору впливу на суспільство, вона є кращою, ніж він би її не мав. Важливо, чим він буде займатися після війни. Тобто, чи він не стане, наприклад, згаданим вище тобою, інструментом примирення народів, обох народів, що постраждали від диктаторської політики Путіна. Є хороші хлопці й дівчата, є погані. Є ті, хто одумався, і ті, хто щиро змінив свою позицію, а є опортуністи. Є люди, які розуміють, що треба бути закінченим ідіотом, щоб у всій цій конфігурації займати російську сторону, як Ані Лорак, наприклад, чи ще хтось з таких крінжових персонажів.

— Наприклад, як Лоліта, яка уродженка Ужгорода. Але ми говоримо в День державного прапора, і тут же ця історія, коли Лобода вийшла на сцену, як в мантії з державного прапора, для багатьох вона стала дуже тригерною. Все-таки йдеться про повагу до державних символів. І запитаю тебе як військового, як тобі був такий образ? ОК чи не ОК?

Використання державної символіки в якихось атрибутах — це теж питання, до якого потрібно підходити дуже обережно. Для американського суспільства ОК, коли для якоїсь фотосесії «Playboy» модель чи порнозірка позує в бікіні кольору державного прапора США, в них це ніяк на законодавчому рівні не заборонено. І суспільство це сприймає нормально. Тобто це транслюється на Голлівуд, іде далі, і ми всі знаємо про ці явища. А в нас надто кривава історія захисту нашого державного прапора і наших державних символів, для того, щоб ми дозволили їх в такому ницому вигляді презентувати. Тобто на підошві капців, наприклад, чи ще якісь такі речі. Це жахливий момент.

— Але зараз у нас пішла трошки інша історія. Якщо ти пригадуєш, до повномасштабного вторгнення напередодні державних свят дуже активно продавалася символіка, пов'язана з Україною: українські прапори, вишиванки, коралі, вишиті краватки. А зараз дуже активно виготовляють атрибутику з героїчними елементами повномасштабного вторгнення: з островом Зміїним, з «незламною Київщиною», Буча… Це як? Я вам зараз поясню, я на днях мала зустріч з українкою, яка тривалий час живе за кордоном в Америці, і вона своїм друзям американцям, які підтримують Україну донатами безпосередньо, везла ось таку подарункову символіку. Мені це не підходить. Вона каже, що їх це навпаки може стимулювати більше донатити. Як військові до цього ставляться?

Не знаю. Коли ми з хлопцями побачили в Інтернеті зразок якогось брелока з зображеним нашим захисником, який із сигаретою в зубах і словами: «Слава Україні!» загинув від рук окупантів, то відчуття були, скажемо, дуже гострими й агресивними. Нам хотілося знайти продуцента даного брелока, і це дуже жорстко було. Питання в тому, що немає якоїсь уніфікованої позиції в цьому навіть серед самих військових. Наприклад, комусь ОК, коли тризуб зображений на верху кросівка, а комусь ні. І в нас немає єдиної виробленої політики. Є те, що вульгарно плюндрує наші державні символи. Є якісь певні моменти, у тих «Буча-комбуча», редиска «Азовсталь» і тому подібні. А є досить завуальовані елементи, які можуть використати люди й на цьому собі робити бабло. Люди думають такими категоріями: «О, класно, відбулась така-то операція, херсонські кавуни, вау, давайте десь це закинемо, якось це використаємо». І це свідчить теж, наскільки глибоко такий товар є в якійсь мережі, те, що до того, як ми з тобою це помітили, ніхто його звідти не прибрав, ніхто не порушив це питання, це свідчить про відношення людей до війни, про їхню участь, про те, чи втрачали вони щось на цій війні, і наскільки близько воно їх торкнулось.

— Я ще хотіла в тебе запитати такий нюанс, тому що мені теж здається, що суспільство ділиться на тих, кого ця війна торкнулася, а кого не торкнулася, це один критерій, а є ще критерій, який називають, «ну я ж не для війни, ну я ж не військовий, я ж не вмію воювати». А як ти для себе пояснюєш це, і чи насправді є люди, які «не для війни»?

Я думаю, що ми дуже просто це перевіримо, коли вони потраплять до війська, тому що я завжди прихильник того, що кожен знаходиться на своєму місці. Я теж розумію, що я в цивільній фаховості набагато краще орієнтуюся, ніж в тому елементі військової справи, в якому я є зараз. Але відповідь тут дуже проста, чи народжений, чи не народжений. Ми дізнаємося пізніше, бо якщо війна буде в затяжному форматі, то нас, рано чи пізно доведеться міняти. І неважливо, чи через те, що ми загинемо десь у боях, чи через те, що наш людський ресурс, якому притаманно закінчуватись, усе ж таки колись закінчиться. Коли ми самі по собі вигоримо і зрозуміємо, що потрібно хоча б якийсь час на перепочинок, великій кількості людей.

Вони жодного разу не подумали про те, як вкомплектувати свій рюкзак, яким чином себе підготувати, раптом це колись станеться. І ці люди самі зможуть на ділі, а не на якомусь моделюванні й словах визначити, чи вони народжені для війни, чи ні.

— А як ти вважаєш, нас чекає повторна війна з Росією?

Після закінчення цієї кампанії, я думаю, цілком так. Питання в тому, у яких позиціях ми звідси вийдемо. По-перше, ми стаємо чи не найобороноздатнішою державою на планеті, враховуючи досвід людей в бойових діях, і їх форматі, про який американці, британці й інші наші союзники навіть десятої частини не знають, як правильно брати участь. У будь-якому разі, росіяни, за своєю природою, мають шукати зовнішнього ворога, унаслідок відсутності якихось політик всередині. У них просто еволюційно не склалося нормальної моделі суспільства, яке могло б нормально функціонувати й працювати на розвиток. І для того, аби приховати цю ваду, їм завжди потрібно якесь мочилово ззовні. І вони це обов'язково продовжуватимуть.

— А як ти бачиш, якщо ми вийдемо з цієї компанії, окрім того, що ми вийдемо сильними в плані можливості себе захистити, що зміниться в нас всередині?

Світ любить сильних. І коли ми звідси вийдемо переможцями, ми повернемося до кордонів 1991 року, нам важливо розуміти, який формат державного устрою, який формат політики нас чекає всередині. Чи будуть закручувати гайки опозиційним силам? Так. Наскільки швидко почнуть ставити питання представники опозиційних медійних груп до військово-політичного керівництва стосовно певних косяків, про які сьогодні говорити не на часі. І якщо ми підемо шляхом так званої ринкової демократії, то, я думаю, відбудова буде надто швидкою. Це одна модель, яка є дуже прозахідна, проєвропейська. Якщо ми станемо державою мілітаристів, це теж ОК, це модель Ізраїлю, і ми собі зможемо думати вже в самостійному форматі, що нам потрібно самим використовувати якісь заходи на територію Російської Федерації для того, аби вони надалі й не думали взагалі дивитися в цей бік. Все залежить від того, яким буде діалог між керівництвом держави й опозиційними силами. Зокрема, і в розумінні військових, генералітету, медіа, політиків і всіх інших сфер життя.

— Твоє одне із найпопулярніших відео в TikTok — те, де ви з ліхтариком. Дуже багато потім пішло в вашу сторону жартів в контексті: «я за нього тут сиджу, переживаю, а він там з хлопцями відпочиває», умовно. Але тоді це відео було знято напередодні, коли у нас був блекаут, обстріли. І це для багатьох було як світлячками, що якщо хлопці наші там мають, як зарядитися, так і ми зарядимося. Запитаюся, що нас чекає далі? Нам далі шукати світлячків, таких, як ви, як наші захисники?

Ми в сім'ї щодня стаємо світлячками. Я приїжджаю сюди й спілкуюся з великою кількістю людей, і дивлюсь в їх очі, і я розумію, що немає взагалі жодних причин в нашій країні зараз зрадофілити. Всі ці люди є надійним тилом. Всі ці люди є дуже міцним підґрунтям для нашої подальшої роботи на фронті. Ми почали зосереджуватися на негативних, на темних сторонах, які можуть займати невеличкі місця в загальній нашій суспільній картині.

Що ми завжди шукаємо якийсь підступ для того, щоб накинути на вентилятор і розігнати зраду. І ми забуваємо дивитись навколо, де всі сяють очима, де у кожного, в більшості цих людей, на смартфоні є якась приклеєна монобанка, на яку вони скидають час від часу кошти, які весь час репостять якісь збори або трагічні наслідки ракетних обстрілів, які підтримують Сили оборони, всі люди навколо. Ми просто надто вже звикли до того, якими ми стали за ці півтора року, до цієї єдності й до цього світла в кожному з нас.

— Що ти побажаєш собі й українцям напередодні 24 серпня?

Я побажаю, дорогі мої друзі, ніколи не сумніватися в тому, для чого ми вистояли, чому ми вистояли, для чого нам доводиться тут стояти. Бажаю щодня тримати у своїй голові цю кінцеву мету, щодня тримати у своїй голові імена тих загиблих воїнів, яких ви знали особисто, і ніколи не задавати собі питання, чи можу я йти далі. В кожного з нас немає вибору. Нам немає куди тікати. Це єдине місце, де ми можемо бути не чужими, і ми не маємо права його залишити без нас. Тому будьте пильними, реагуйте на сигнали повітряних тривог і невпинно працюйте. Вчіться менше спати, більше працювати, забудьте про стоп’ятсот свят, особливо в нас, на рідній Галичині, і працюйте навіть у вихідні, тому що «там» (на фронті — ред.) працюють.